Сiльський храм. (Фото Євгена ТАНДУРИ.)
Інколи цифри можуть розповісти значно більше, ніж слова. Так-от, якщо довіритися саме їм, то виходить, що типове поліське село Оленине, яке розкинулося акуратними вуличками вздовж берега Стоходу, через сто років зовсім... зникне з лиця землі. До таких невтішних висновків я прийшла, порівнявши елементарні історичні дані про цей населений пункт, починаючи з XIX століття. Отож: у XIX столітті в селі Жирово (так тоді називалося воно, взявши назву від рибної снасті «жирова», так і нині називають оленинців у довколишніх селах) було всього 48 хат і 487 мешканців, тобто у кожній хаті жило в середньому по 10 душ. Уже в 1909 році у 142 хатах жило 864 мешканцiв, тобто припадає по шестеро на один двір. Нині в Олениному в 298 дворах мешкає 1000 чоловік, а фактично припадає по 3 душі на хату. Неважко за методом якоїсь там не прогресії, а, скоріше, регресії порахувати, що через сто рокiв тут не буде ані душі. Не страшно?
На жаль, цю невтішну тенденцію підтвердили і в сільській раді. Секретар Тетяна Тарасюк щиро бідкалася, що вперше за тринадцять років у минулому, 2005 році, смертність і народжуваність вирівнялися. Якщо раніше на 20 народжень припадало по 8 — 11 смертей, то торік ці показники були однакові: народилося 11 діток й 11 чоловік померло. А з початку нинішнього року вже 8 оленинців відійшли у вічність. Це попри те, що на дітей почали платити ніби непогані гроші, але й вони не вплинули на демографічну ситуацію навіть на Поліссі, де традиційно в сім'ях народжувалося багато дітей. Що вже казати про наші міста? І хоч є в селі 34 багатодітні родини, в яких виховують троє і більше дітей, справді великі сім'ї, як колись, на пальцях можна порахувати. Оленине не оминула чорнобильська гірка доля, а тому, якщо додати до загальної тривожної тенденції ще й цей фактор, прогнози про вимирання села можуть стати реальністю набагато раніше, ніж у XXII столітті. Молоді жінки хворіють, помирають — у селі двоє зовсiм не старих чоловіків залишилися вдівцями й виховують діток самі.
— Чула, що Оленине має недобру славу села холостяків. Це правда? — запитую в Тетяни Тарасюк.
— Та багато їх у нас. Якщо точно треба, зараз порахую.
Тетяна Євгенівна полiчила та доповіла: «109 чоловік». Це і старі холостяки, і хлопці ще молоді, але не жонаті. Головне, що й не поспішають одружуватися. Лінькуватість чоловічої половини населення і байдужість до шлюбу як такого самі оленинці пояснюють по-різному. Але, як не крути, все одно все впирається в... економіку. У неї, кляту, бо куди подітися молодим хлопцям після армії, які приїхали в село, де ніщо не працює, окрім пилорам? І то лише одна з них легальна, а решта чотири — нелегальні. От і пішла мода їздити тепер у Москву на заробітки, як колись батьки й діди їздили на сезон у російську глибинку. Але якщо останні поверталися додому через кілька місяців, то у столиці поліщуки тепер сидять більше, ніж у селі.
— Заробили, приїхали, пропили, знову поїхали. І так по колу. Один приїхав — двадцять чоловік поїть. Барів і магазинів тепер вистачає. У нашому селі — дев'ять магазинів і ринок постійно діючий. Коли, скажіть, їм женитися? — кажуть оленинці, яких розпитую про холостяцькі проблеми.
Сільський голова Анатолій Шпанчук і сам, здається, ще недавно парубкував, але нинішніх хлопів теж не розуміє:
— Головне, що хлопці толкові, хороші, але не женяться. Сміються один над одним: «Хай-но ти женишся, тоді вже я». Мені як патріоту свого села навіть образливо часом, коли наша красива дівчина заміж йде за чужого. І геть не за кращого, ніж наші хлопці. У сусідньому Боровному — в основному наші дівчата. Якісь спокійні хлопці в нас. Дівчат у них забирають, а їм ніби байдуже. Колись ми не такі були, коли з чужих сіл хлопці в нашому клубі з'являлися.
— Що, билися трохи?
— Не обов'язково, хоч і таке бувало. Пояснити намагалися. Це ж наша територія була! А тут дівчат з-під носа забирають, а з них — як з гусака вода.
Не лише в Москві рятуються від безробіття місцеві і холостяки, і чоловіки. Завжди живу копійку може дати ліс. Гриби та ягоди в цих краях — то заробіток уже традиційний. Хто не лінується влітку, тому на картоплі немає сенсу горбатитися — мішок сушених білих грибів коштує 1000 гривень. Скільки-то картоплі треба виростити і продати, щоб заробити такі гроші? Ще одне джерело дурних, як кажуть, грошей — деревина. Нелегальні пилорами крадений ліс приймають без проблем. Хочеш копійку заробити — не поспи вночі.
Так одні багатіють, а інші на сто грамів завжди мають свіжу копійку. Як немає за що хильнути — гайда до лісу...
Те, що ліс вирізають, як і раніше, в селі підтвердить будь-хто. І не лише сільськi «умільцi». Увечері, коли ми вже виїжджали з села, зустріли на вулицях кілька санних упряжок. Сани вже були порожні. Значить встигли розвантажитися на якійсь із пилорам...
...Тут ніколи не було своєї церкви. І навіть землю під кладовище відвели лише в 1998-му. Чому — не можуть сказати і старі люди. Так складалося, напевне, історично. Попри це, Оленине тільки останнім часом дало православ'ю чотирьох священиків і трьох черниць. Ще один феномен — незважаючи на те, що немає православного храму, цю нішу не зайняла жодна із протестантських течій, хоча в сусідніх селах, де храми діяли, є чимало так званих сектантів. Як вдалося цьому селу зберегти вірність праотчій вірі, залишившись міцним бастіоном православ'я, — теж загадка. І, може, саме за цю вірність Оленине отримало благословення Божої Матінки, коли в селі у жовтні 2004 року, у розпал жорстоких політичних боїв за президентську булаву в Україні, всі присутні бачили диво з див...
— Сам на власні очі бачив. Якби не бачив — не повірив би. Над куполом церкви з'явилася райдуга незвичної форми. Хоча в небі зранку не було ані хмаринки. Та й 21 жовтня на календарі, а не літо! — розповідає оленинський сільський голова Анатолій Шпанчук.
Настоятель церкви Преподобного Іова Почаївського отець Леонід підтвердив це незвичне явище документально: він поїхав додому і привіз фотокартки із відкриття храму. І там справді видно веселку, що висить над церквою «навпаки», тобто дугою вниз. А в білих хмарах, якщо придивитись, можна побачити обриси жіночої фігури.
— Це провидіння Боже. Саме в той момент, коли освячувався престол, і зафіксували це на плівку. Матінка Божа покрила наш храм своїм омофором. Он придивіться, це не просто веселка, вона не обривається, а закінчується звисаючими по боках покривалами. Геть так, як Мати Божа тримає у своїх руках покров, — показує отець Леонід на знімку цю деталь, де справді видніються обриси і заступниці, і її омофору.
Нічим іншим, як промислом Божим, пояснити це батюшка не може. Лише у 2001-му приїхав він служити у це віддалене камінь-каширське село після Дніпропетровщини, хоча родом він із Волині. Кілька років відправляли службу Божу у звичайній селянській хаті, яку люди віддали під храм. Власне, будувати таку величну церкву спочатку й не планували. Думали збудують капличку на кладовищі, а там видно буде. А потім з благословення Божого пішли оленинці по всій області збирати кошти на будівництво свого храму. У сільській раді розповідали, що їхній батюшка сам і придумав проект, архітекторам не залишалося нічого, як втілити його у кресленнях. Місце для будівництва теж вибрали невипадково: комусь із колишніх оленинців у сні наснилося, що на цьому місці, а фактично на околиці села в чистому полі стоїть церква. І вона справді там постала. Будували свій храм усiм миром — будівничі із села своїми руками клали цеглину до цеглини, люди по вулицях готували їсти для робітників.
— Звичайно, дякуючи всім, хто жертвував кошти і допомагав у будівництві, маємо ми таку гарну церкву. І сільська рада допомагала чим могла. Камінь-Каширський спеціалізований лісгосп на чолі з Іваном Вовком, нашим земляком, виділив усе дерево для будови. І колишній голова боровненського колгоспу Іван Іванович Вовк теж допомагав. Тепер усі, хто причетний був до того, може помилуватися нашою красунею-церквою, — не без гордості за своїх земляків каже сільський голова. — А ще священик у нас такий, що до останньої дрібнички завершив, щоб все було у храмі до відкриття. Єдине — з опаленням ще не закінчили, але й це зробимо.
Ми побували у храмі в будній день — там у Великий піст теж правиться. Людей було небагато, але служба правилася за всіма церковними канонами. Всередині церква не менш красиво вбрана, як ззовні. Щоб зробити такий обсяг роботи за такий короткий проміжок часу — треба, напевне, не лише було кошти мати, а ще й велику віру і потребу. Отець Леонід — людина небагатослівна, отож щось розповідати для газети відмовився: «Я хочу слави від Бога, а не від людей. То був промисел Божий». Єдине — він просив подякувати всім, хто долучився до будівництва храму преподобного Іова Почаївського, куполи якого ще здалеку виблискують на сонці, коли під'їжджаєш до Олениного...
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
