Гірко! І мокро...

      На початку місяця терпець гірників шахти імені Горького урвався, i вони відмовилися опускатися під землю, вимагаючи виплати боргів по зарплаті. Трудовий конфлікт адмінiстрації вугільного підприємства тоді вдалося залагодити більш-менш оперативно. Отримавши гроші, відшукані в резерві, шахтарі знову приступили до роботи. Проте про вирішення всіх інших проблем, що обсіли шахту, аж ніяк не йдеться. І це підтвердилося на недавній нараді в Мінвуглепромі України, де вирішувалася подальша доля двох десятків нерентабельних шахт. До переліку підприємств, що будуть закриватися в наступному році, потрапили і донецькі «горьківці».

      Дуже прикметно, що своєрідну «чорну мітку» отримала відносно молода шахта, якій нині всього 37 років від початку експлуатації. Проектна потужність підприємтва у самому центрі Донецька складала 750 тисяч тонн щороку, а в 1988 році тут видали на-гора мільйон тонн палива. Однак перегодя «мільйонер», де так і не дочекалися модернізації обладнання, різко зменшив вуглевидобуток. У останні роки тут видобувають лише до 30 тисяч тонн і коштів від реалізації палива не вистачає навіть на сплату за комунальні послуги. З колишнього 6-тисячного колективу працюють трохи більше тисячі гірників. Причому вуглевидобутком зайняті всього 350 шахтарів. Решта переймається іншими клопотами, оскільки тривалий час шахта має стійкий імідж «водокачки», що перекачує підземні води і не дає їм підтопити центр міста.

      За висновками фахівців, запасів вугілля (товщина пластів — 60—80 сантиметрів) у надрах шахти імені Горького ще вистачить для роботи протягом півстоліття. Та, схоже, цей економічний аргумент вже навряд чи буде врахований. Тим більш що під час детального розгляду в міністерстві програм закриття по кожному окремому збитковому підприємстві спеціалістам варто зосередитися насамперед на екологічних проблемах. Якщо, звичайно, не мають намірів після закриття донецької «водокачки» перетворити центр міста на Венецію, де вулицями зручніше пересуватися човнами.