Перед Лолиним і відомим українським письменником Степаном Пушиком маю борг річної давності. Торік, у травні, після вручення мені премії імені Івана Франка в галузі журналістики, Степан Григорович підказав тему: «Рушай до Лолина — там дотепер витає дух першого Франкового кохання: і читачам «України молодої» буде цікаво дізнатися про цю історію, і за лауреатство Франкові віддячиш». Я і сам, відповів тоді, мав намір у те село навідатися, але побачив на мапі, що воно «залізло» в глухе передгір'я Бескидів, майже за 100 кілометрів від Івано-Франківська, і туди нічим доїхати. «То пішки йди, — не здавався пан Степан, — Франко так і робив: доїжджав до Долини, а потім — навпростець лісовими дорогами, до Ольги».
Нинішньої весни до Лолина я таки добрався. Щоправда, іншим маршрутом, ніж Франко, бо за 130 років позаростали і тодішні лісові дороги, і пустир утворився на місці плебанії (збудованого на громадські кошти обійстя для священика, що передавалося йому в користування лише на час служби настоятелем. — І. К.), де мешкала сім'я отця Михайла Рошкевича, і взагалі багато що змінилося. Та залишилася згадка про найперше кохання 17- річного гімназиста, котрий з роками сягнув висот геніальності й мав успіх у жінок, та молодої попівни, яку невмолимий батько віддав заміж за іншого. Ольга навіть не наважилася написати спогади про свого Івана. Вона, помираючи майже через 20 років після кончини Франка, тільки попросила покласти їй під голову в домовину вцілілі листи від коханого. ЇЇ волю нібито виконали.
Ця публікація давалася непросто. Окрім зустрічей з лолинцями, мандрівки селом, довелося звертатися до архівних матеріалів, перечитувати епістолярну спадщину Франка і написані ним у Лолині або на місцевому матеріалі художні твори. Про що сам довідався, і вам розповім.
Ще півстоліття тому Лолин був мало відомий за межами Долинщини. Про його існування галичани більше дізналися в 1956-му, коли святкувалося 100-річчя від дня народження, як тоді по-революційному називали, Великого Каменяра й укладався реєстр населених пунктів Прикарпаття, пов'язаних чимось значимим із життям і діяльністю ювіляра. Отже, кілька легальних і прихованих — для втаємничених зустрічей з Ольгою — мандрівок Франка до Лолина упродовж 1874—79 років із плином часу допомогли невеликому селу з населенням трохи більше однієї тисячі чоловік виділитися з-поміж сусідніх бойківських поселень.
Як розповіли лолинці, їхнє село існує, очевидно, ще з княжих часів, але перша письмова згадка датується 1601 роком. За віднайденими історичними документами, його мешканці брали участь у національно-визвольній боротьбі під проводом Богдана Хмельницького. У тому ж ХVІІ столітті Лолин ущент згорів під час нападу кримських татар, тому селянам, які вижили, сховавшись у густих довколишніх лісах, довелося переносити господарство з горба, що вивищується праворуч потічка Лолинець, у долину і там відбудовуватися.
За яких саме обставин виникло село, хто його заснував і придумав назву, залишається загадкою. Не знайшовши архівних «папірусів», лолинці самі вигадали легенду про красиву дівчину Марічку, в яку закохався (без кохання в цьому селі тепер нічого й не придумаєш) ле Гінь на ім'я Лоль. Якщо спростити сюжет, то обох закоханих полонили ординці, але молодятам допоміг вирватися з полону прудконогий кінь. Втікачі отаборилися в горах, біля лісового потічка. До них, подалі від стовпових доріг, почали сходитися люди, і так виникло поселення під назвою Лолин.
Як жилося тодішнім бойкам, тепер нам добре відомо завдяки Івану Франку та Ользі Рошкевич, котра, на прохання коханого, детально описувала йому в листах побут і традиції своїх земляків.
«Це допомогло нам з великою точністю відтворити куточок тогочасної бойківської оселі, — розповідає завідувачка місцевої бібліотеки, директор сільського музею Івана Франка на громадських засадах Люба Підберезька. — Експозицію створювали за Франком, який писав: «Недарма побутує така приповідка: «Лолин — голий: навколо ліс, а всередині один біс». А лолинські хати такі нужденні, що не підлягають навіть опису. Їхнє нутро навіть у найпорядніших бойківських газд було далеко гірше від підгірських: стояло ліжко, накрите веретою, і кілька брудних подушок; а скриня часто служила замість стола; а на столі стояла половина чорного хліба, твердого, як цегла, з ячмінними стеблами та остюками; а в одному з кутів була велика глиняна піч без комина».
«Злиденне життя бойків у ХІХ столітті, — продовжує пані Люба, — Франко пояснював так: «Тамтешні люди, відірвані від решти світу, взагалі не знають ніякого промислу, ніякого заробітку. Вони мало займаються вівчарством, відколи громада втратила значну частину полонин. Головним джерелом прибутків була лише худоба, яку випасали в горах, і малородюча рілля, яка родила лише жито та овес і там картоплю».
Саме в таке Богом забуте село в 1864 році отримав призначення на парафію отець Михайло Рошкевич, родом з-під Станіслава. Приїхав він сюди з їмосцю Марією та чотирма дітьми — Ольгою, Ярославом, Михайлиною та Богданом, котрий помер у підлітковому віці. В 1873 році Ярослава віддали на навчання до Дрогобицької гімназії, де вже успішно набирався розуму дуже здібний учень Іван Франко. Прибульцю із Лолина, навпаки, наука давалася важко, і гімназійні професори порекомендували Ярославовому батькові найняти репетитором для сина вундеркінда з Нагуєвичів. Франко погодився, але навідріз відмовився брати гроші. Аби якось віддячити юному наставнику, отець Рошкевич запросив його в гості на час літніх вакацій. Такою була прелюдія знайомства 17-річного гімназиста з дівчиною, яку він згодом назве «кохана Ольдзю, моє серце».
На родину Рошкевичів репетитор Ярослава спершу справив, м'яко кажучи, не надто приємне враження. Про це не оминула згадати у пізніших спогадах молодша Ольжина сестра Михайлина, чи не єдина, хто спромігся описати перебування Франка в Лолині: « Вразило мене його вбрання; і так, як нині, ще бачу його в чорнім довгім сюртуці, в кряцястих штанях, в чоботях з довгими халявами, а від того вбрання відбивав чорний м'який капелюх з широкими крисами. Ще мене дуже вразила на плечі палиця з пакунком в кряцастій хустці. Уявила собі, що він дуже бідний. При обіді розмовляв смішливо з родичами, але при другім данні (страві — І. К.,) встав раптом несподівано і почав проходжатися по покою скорим кроком.
Мене те так вразило і так якось було прикро і неприємно, що він не знає товариської поведінки, як треба при столі до кінця сидіти і з першого дання не їсти стільки, що до другого вже не доторкнутися... Брат зробив йому дуже обережне зауваження щодо того зривання при столі. Він те зауваження радо прийняв. Був щось місяць і відійшов пішки перед кінцем вакацій».
Очевидно, Франко вже повертався в Дрогобич, переповнений хвилюючими, незнаними досі почуттями, пробудженими молодою попівною. У першому із збережених і вміщених у 48-му томі повного зібрання творів Івана Франка листів до Ольги, написаному «по гарячих слідах» відвідин Лолина 19 вересня 1874 року, він постає якимось нерішучим, невпевненим у собі і навіть розгубленим. Єдине речення, що видає розтривожену першим коханням душу, було: «Пані не піймуть, як часто я згадую Ваш дім і тії дні, котрі я у Вас перебував». Чи розділяла ті почуття в той час Ольга, сказати важко. Принаймні навесні наступного року в листі до брата Ярослава вона назвала Івана «антипатичним ментором».
Франкові боляче було відчувати, що навіть у, так би мовити, типовій священицькій родині на нього дивилися дещо зверхньо, як на селюка, не навченого світським манерам. «Коли б Ви знали стан моєї душі, — пише він Ользі 2 травня 1875 року, — Ви, мабуть, погодилися б зі мною, навіть якщо це — я допускаю — і не зовсім пристойно. Та що мені умовності, що мене обходять загальноприйняті правила — мова серця мого заглушає їхній холодний і байдужий голос! Хоч Ви бачили мене зовсім мало... Певне, я здався Вам нудним, замкнутим, нещирим, інакше кажучи, нецікавим мовчуном, але поміркуйте самі: я не одержав майже ніякого виховання, не знав я й батьківської ласки; чужий та одинокий поміж чужих людей — ось так я зростав. Я не мав товариства, не знав нічого, крім своїх книг... І тут я побачив Вас...
О, я хотів би ще багато, дуже багато написати Вам; моє серце переповнене, але мені бракує відваги, — боюся навіть, що й цього, що вже написав, для Вас багато».
Вдруге Франко відвідав Лолин навесні 1875 року, на Великодні свята, коли закінчував навчання в гімназії, та цього разу справив на всіх якнайкраще враження — і зовнішнім виглядом, й ерудицією.
«Він був у новому, попелястому, по моді скроєному костюмі, подарованому товаришами за їх безплатне навчання, — розповідає пані Люба. — Його глибокі знання оцінили також священики із консисторії — єпархіального органу УГКЦ, котрі тоді перевіряли церковні справи пароха Михайла Рошкевича. Святі отці пророкували, що Франко буде щонайменше університетським професором, і мало не вітали батька із вдалою партією для його доньки. Сама ж Ольга не подавала виду, що це її якось цікавить».
Іван, очевидно, перебував у безперервному полоні закоханості, але не впадав у стан любовного трансу. Тоді він уже дебютував на літературній ниві як добрий знавець життя простого галицького люду і в кожній мандрівці старався глибше проникнути в його душу. Зазвичай йому вдавалося розговорити селян: і на лісових дорогах, і в полі, і на весіллях, і в лолинській корчмі — єдиному на той час сільському закладі «дозвілля». Письменник-початківець легко сходився з людьми, допомагав у біді, знав, що їх запитати, і вони охоче йому відкривалися.
Якось дорогою з Долини в Лолин він побачив, як літній фірман намагався з двома гірськими коненятами витягнути величезного чорного воза з глибокої глинистої вибоїни. Франко покликав на поміч робітників, котрі неподалік «товкли каміння» для нового шляху, і всі разом таки витягнули віз на твердий грунт. А потім порятований чоловік, мешканець Суходолу, розказав про страшний випадок, що стався з його сином — єдиним годувальником на старості літ, котрий при випалюванні вугілля впав у розбурхану ватру і згорів живцем. На основі цієї сумної розповіді Франко написав оповідання «Вугляр». Місцевий житейський матеріал допоміг йому також у роботі над повістю «Петрії і Довбущуки», оповіданнями «Лесишина челядь» та «Два приятелі», віршем «Галаган». Записана Михайлиною Рошкевич від місцевої жительки Явдохи Чігур пісня про шандаря, стала поштовхом для написання драматичного «Украденого щастя». Прямих родичів Явдохи Чігур не зосталося, а на обійсті, де вона колись мешкала, тепер стоїть нова сучасна хата інших власників.
Звичайно, писанням і любовними зітханнями був заповнений не весь час Франкового перебування в Лолині. Він захоплювався риболовлею й особливо збиранням грибів у довколишніх, багатих на дари, лісах. За спогадами очевидців, після дощу гість отця Рошкевича ходив у ліс і так умів вишуковувати гриби, що невдовзі повертався з повним великим кошиком на плечі.
Проте любов усе сильніше заволодівала його почуттями, хоча він ще боявся освідчитися Ользі. У листі до неї, написаному в Дрогобичі 26 травня того ж року, Франко нарешті зізнається: «Бачите, я дуже довго і як тільки міг стримував себе, примушуючи замовкнути свої думки про Вас, але чим довше це роблю, тим гірше мені стає на серці... Я іноді майже зовсім втрачаю глузд, — сам не знаю, що зі мною діється, а мої вельмишановні колеги щиро допікають мене тим, що я цілковитий дурень...
Ви знаєте, що я втрачаю дар мови у Вашій присутності, що я не відважуся сказати й слова про те, про що зараз пишу...
Ви не уявляєте собі, як усі мої думки нерозривно зв'язані з Вами, а мій характер не такого складу, щоб я міг забути, — раз жити й раз кохати — таке моє серце!»
У цьому ж листі він повідомляє Ользі, що сфотографувався разом з її братом Ярославом та І.Погорецьким. (Копію цієї світлини мають змогу бачити наші читачі).
Восени 1875 року Іван Франко став студентом філософського факультету Львівського університету. Саме в цей період, схоже, він офіційно просить Ольжиної руки. Принаймні так стверджує Михайлина Рошкевич: «Як Франко був на першім році філософії, то, здається мені, що вже тоді освідчився батькові щодо руки сестри, а освідчився письмово. Сестра довго вагалася, цілий рік, і це його мусило нервувати; я не раз зауважила, як він раптом знервовано вибігав з хати, а що часом в темний вечір вибігав і довго не вертався, то я казала до брата: «Той Франко якийсь несамовитий».
Не дивно, що його палкі почуття на перших порах не знаходили адекватної реакції Ольги — її стриманість пояснювалася суворими правилами християнської поведінки і крутим характером отця Михайла, слово якого в родині раз і назавжди вважалося законом. Франко втрачає терпіння: «Ви з Вашим спокійним темпераментом навряд чи можете уявити собі, що діється в моїй душі, коли в мене закипає кров» (З листа, написаного 8 лютого 1876 року).
І ось у ситуації, коли Ольжин батько згоджується віддати старшу доньку за «згораючого від кохання» студента-філософа, зрадлива доля нанесла несподівано жорстокий удар. На другому році студентського життя Івана з кількома товаришами за участь у таємній соціалістичній організації поліція кинула за грати львівської в'язниці, де він відсидів довгих дев'ять місяців. Звістка про арешт майбутнього зятя страшенно розгнівала отця Михайла, котрий сприйняв Франковий конфлікт із владою як реальну загрозу своїй духовній кар'єрі. Невдовзі у нього справді розпочалися неприємності — слідчий суддя з Долини провів обшук у домі Рошкевичів. І хоча ніякого компромату не знайшов, розголос про інтерес каральних органів до родини лолинського пароха поширився по всій окрузі. Шлюб Франка з Ольгою Рошкевич за твердим рішенням її батька став неможливий.
Після звільнення з в'язниці Іван ще намагався умилостивити отця Михайла. Він несподівано з'явився у Лолині, коли глави сімейства не було вдома, і довго про щось розмовляв з Ольгою. Згодом в оселю зайшов її батько і, як пише Михайлина, «був страшно обурений, багато й довго з ним (Франком) говорив і рішуче жадав того, щоб він всякі заміри вважав зірвані, і заявив йому, щоб більше не являвся в їхньому домі... Тато мій — чоловік деспотичний, безвзглядний. На другий день (Франко) від'їхав, а може, і пішки пішов до Долини. Для сестри були то тяжкі, сумні часи, що і я болісно відчувала. І самого Франка було мені дуже жаль».
Наміри створити сім'ю стали для них нереальними, особливо після того, як Івана виключили з університету і він опинився у вкрай скрутному матеріальному становищі. Тоді за їхнє щастя починає несміло боротися Ольга, яка до того перебувала в стані якоїсь нерішучої завороженості. Листи і таємні зустрічі на околиці села, куди Франко добирався аж зі Львова, стали для них єдиною розрадою. Перебуваючи у розпачі, Ольга за будь-яких обставин намагається на все життя зберегти їхнє кохання, як перше і чисте почуття. «Ти, — цитуємо за листом І.Франка від 30 липня 1878 року, — пишеш мені:«Пощо нам гризтися та турбувати одно одного? Хіба ми не можемо любитися й так? Любімося, поки молоді, поки кров гаряча!». Ох, як би я хотів, щоб се була правда, щоб можна було вік звікувати здалека одно від другого і весь вік вірно любитися платонічною любов'ю».
Енергійний Франко хоче іншої любові, про що пише коханій: «Дивно ми, коли ти пишеш, що ти вдоволила й ся жити весь вік осібно від мене, знаючи тільки то, що я тебе люблю... Я ж, як сама знаєш, люблю тебе першу в житті, пізнаючи й люблячи тебе, я пізнав женщину перший раз...».
У безвиході Іван Франко навіть схилявся до думки про самогубство. У листі від 4 серпня 1878 року він пише, що має в своїй шухляді жовтий відвар отруйного зілля, залитий у «фляшину». І продовжує: « Ольдзю, Ольдзю, люба моя, єдина, бажай, щоб мені швидко зовсім помутнилося в голові або мені достало смілості випити жовтий плин з тої фляшини, що в шухляді. Я хотів би тільки одного — умерти при тобі, стискаючи твої руки, глядячи на твоє лице! Більшого щастя не треба мені, та й годі його надіятись!».
Чутки про те, що Ольга таємно зустрічається з Франком, дійшли до вух отця Михайла, і він, ще більше розгнівавшись, вирішує пошвидше віддати дочку заміж. Неминучість розлучення спричиняє новий вибух Франкових почуттів: «Люблю тебе, тільки не так, як давніше, а сто раз сильніше, сто раз глибше, щиріше, сердечніше, відколи знаю, що й ти скомпрометована, як я, що й ти терпиш» (З листа, написаного на початку червня 1879-го).
Роковим для них стало 14 вересня того ж року: у лолинській церкві було освячено шлюб Ольги Рошкевич та Володимира Озаркевича.
«Коли Ольга вже була заміжня, — розповідає Люба Підберезька, — вони ще зустрілися в Коломиї на балу, танцювали вальс. І то був їх останній танець і їхня остання зустріч. На Ольгу й далі сипалися трагічні несподіванки. Вийшовши заміж за священика Володимира Озаркевича, який був братом письменниці Наталі Кобринської й отримав парафію в селі Белелуя на Долинщині, вона швидко овдовіла і втратила сина, названого на честь коханого Іваном. Після смерті чоловіка переїхала до Львова і поселилася неподалік будинку, де жив Франко, але страшенно боялася з ним зустрітися. Коли 28 травня 1916 року не стало Івана Яковича, Ольга переїхала в село Миклашево, де прожила ще 19 літ. Отець Михайло спочив у Бозі ще в 1886 році і похований на цвинтарі у Лолині. Михайлина Рошкевич вийшла заміж за священика Йосипа Іванця. Вона часто навідувала Івана Франка, зокрема й тоді, коли він був невиліковно хворий. Михайлина дожила до 98 років в Чехословаччині, куди переїхала до синового помешкання».
Можна довго моделювати різноманітні житейські комбінації зі сполучником «якби», прогнозуючи, що сталося б, якби Ольга, наперекір батькові, не взяла шлюб і, приміром, самовільно поїхала до Львова, де тоді жив Франко. І чи їхньому щастю перешкодив тільки «деспотичний і безвзглядний» отець Михайло? Навряд чи. Михайлина Рошкевич, котра найкраще знала взаємини закоханих, бо була свідком їхніх таємних зустрічей, так і не знайшла остаточної відповіді на це запитання. «Багато листів сестра попалила, — написала вона наприкінці своїх спогадів, — і здається мені, що між іншими — всі ті, котрі були писані при заміжжі. Жаліла я після смерті Франка, чому то я не поспитала його, що їх головне розлучило. Поки ще був нежонатим, я не мала відваги поспитати, щоб не дражнити заструплу рану. А втім, я належу до несміливих. Пізніше, як став жонатим, не поспитала з уваги на жінку... Сестра моя завжди була замкнена, скрита, не вважала за потрібне пояснювати. На мій погляд, головною причиною було те, що наше галицьке жіноцтво, котре в ті часи потрапило перейняти якісь ідеї, переймалось ними доти, доки це не загрожувало їх спокійному проживанню».
Ось таку не розгадану до кінця історію першого кохання подарували нам Іван Франко та Ольга Рошкевич, додавши загадковому Лолину ще одну таємницю.
Після смерті отця Михайла його сім'я виїхала з Лолина: мусила звільнити плебанію, бо туди вселявся новий настоятель церкви Святого Миколая. Така була доля священицьких родин. На той час Ольга вже жила окремо, а молодшу Михайлину на чотири роки, поки не вийшла заміж, прихистила в Болехові письменниця Наталя Кобринська.
Відтоді лолинці, як і всі галичани, пережили дві світові війни, кілька місяців у 1918-19 роках потішилися власною державою — Західно-Українською Народною Республікою і ще прагнули відновити її незалежність у середині минулого століття. Близько півсотні їхніх односельчан перебували в дислокованих у Чорному лісі підрозділах УПА, якими командував полковник Різун.
Наприкінці останньої війни, як і після набігу татарської орди, постраждав місцевий житлофонд — мадяри спалили півсела за одного вбитого співвітчизника. Взагалі «опікові» сліди в історії Лолина — одна з його найтрагічніших сторінок: у сучасний період згорів і Будинок культури. Щоправда, на його місці вже виріс чудовий центр культури, та земляки Ольги Рошкевич ще очікують від держави 370 тисяч гривень, аби довершити його до цьогорічного 26 серпня, коли виповниться 150 років від дня народження Івана Франка і сюди приїде чимало поважних гостей.
Нинішнім лолинцям теж живеться непросто. У селі, як і 130 років тому, немає ніякого промислу і така ж важка, переважно червоноглиниста, хоч і повністю приватизована, земля. На ній традиційно вирощують жито, овес та картоплю. В останні роки відмовилися від звичних для рівнини капусти, моркви та іншої городини, бо урожай цих культур, зважаючи на бідні грунти та кліматичні умови, тут дуже мізерний. За рахунок чого виживають?
«Постійно оплачувана зайнятість працездатного населення у нас не перевищує 30 відсотків, — пояснює сільський голова Іван Дацьо. — Чоловіки здебільшого знаходять роботу у Вигодському держлісгоспі, ВАТ «Уніплит», жінки — на Долинській швейній фабриці. Чимало односельчан виїжджають на сезонні заробітки, на більш тривалий час залишати свій край і свої оселі зважуються лише одиниці. В основному виручає худоба. У нас у кожному дворі — корова, а то й дві, відгодовуємо бичків. Раніше, аж до вісімдесятих років, поширеним було вівчарство — на полонинах паслося п'ять отар по 60-80 овець кожна. Вовна мала збут, бо використовувалася для особистих потреб. З неї ткали ліжники та теплий одяг. Тепер ці речі витіснив дешевий турецький крам, яким завалені базари. Отже, нині по кілька овець тримають лише літні люди, аби не забутися, ким вони були в молодості і чим займалися».
І все ж давній Лолин, не в останню чергу завдяки енергійному голові, лолинцю з діда-прадіда Івану Дацьо, якого на найвищу сільську посаду обрали вже вчетверте, поволі набирає ознак сучасного населеного пункту. Окрім нового Будинку культури, центр села прикрашає реставрована церква Святого Миколая, збудована наприкінці позаминулого століття. Через річку Свічу із рештою світу Лолин зв'язує залізобетонний міст та радянської якості асфальтівка. Село розташоване в зоні стійкого стільникового зв'язку і має понад 60 стаціонарних телефонів. Та 53-річний Іван Дмитрович виношує привабливий бізнес-план рекреаційно-відпочинкового піднесення села першого Франкового кохання.
«Це не безпідставні фантазії, а цілком реальна перспектива, — переконаний він. — Довкола нас — перші перед Бескидами гори Негра та Лиса. На південно-східній околиці села височать мальовничі горби Жолобки, де можна обладнати витяг для гірськолижного спуску, а в долині викопати ставки для розведення і ловлі риби, обладнати сучасну зелену зону. Тут унікальна територія: у верхах під горою б'ють джерела цілющої води і ростуть чудодійні лікарські рослини та смачні ягоди. Ми не просто чекаємо інвестора, а вже подали матеріали в «Укрземпроект» на виготовлення технічної документації для створення рекреаційно-відпочинкової зони на площі 50 гектарів. І це ще не все: у нашому селі не тільки красиві жінки та дівчата, що підтвердив Іван Франко, але й дуже голосисті — співають, аж заслухаєшся. Наш художній народний аматорський колектив, одягнений у старовинні строї, може показати вечорниці, бойківське весілля — від сватання і мало не до шлюбної ночі. Кожен, певно що, захоче побувати в музеї Івана Франка. А ви ще не пробували страви наших газдинь! Хіба щось може бути смачніше за кулешу чи токан зі шкварками, приготовлені на «живому» вогні під ясними карпатськими зорями і в супроводі чарівних бойківських мелодій? Треба таки братися за роботу».
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
