Перед Лолиним і відомим українським письменником Степаном Пушиком маю борг річної давності. Торік, у травні, після вручення мені премії імені Івана Франка в галузі журналістики, Степан Григорович підказав тему: «Рушай до Лолина — там дотепер витає дух першого Франкового кохання: і читачам «України молодої» буде цікаво дізнатися про цю історію, і за лауреатство Франкові віддячиш». Я і сам, відповів тоді, мав намір у те село навідатися, але побачив на мапі, що воно «залізло» в глухе передгір'я Бескидів, майже за 100 кілометрів від Івано-Франківська, і туди нічим доїхати. «То пішки йди, — не здавався пан Степан, — Франко так і робив: доїжджав до Долини, а потім — навпростець лісовими дорогами, до Ольги».
Нинішньої весни до Лолина я таки добрався. Щоправда, іншим маршрутом, ніж Франко, бо за 130 років позаростали і тодішні лісові дороги, і пустир утворився на місці плебанії (збудованого на громадські кошти обійстя для священика, що передавалося йому в користування лише на час служби настоятелем. — І. К.), де мешкала сім'я отця Михайла Рошкевича, і взагалі багато що змінилося. Та залишилася згадка про найперше кохання 17- річного гімназиста, котрий з роками сягнув висот геніальності й мав успіх у жінок, та молодої попівни, яку невмолимий батько віддав заміж за іншого. Ольга навіть не наважилася написати спогади про свого Івана. Вона, помираючи майже через 20 років після кончини Франка, тільки попросила покласти їй під голову в домовину вцілілі листи від коханого. ЇЇ волю нібито виконали.
Ця публікація давалася непросто. Окрім зустрічей з лолинцями, мандрівки селом, довелося звертатися до архівних матеріалів, перечитувати епістолярну спадщину Франка і написані ним у Лолині або на місцевому матеріалі художні твори. Про що сам довідався, і вам розповім.