«Мамо, ця риба така самотня...»

      Коли місяць тому Свєтка Поваляєва сказала мені, що презентуватиме у кабаку з назвою «Муракамі» свою четверту книженцію, в мене, хоч-не-хоч, виник несамовитий «передозняк» асоціацій. Стосовно Поваляєвої, звісно ж, а не стосовно японських письменників, власників украй поширеного на екзотичних островах прізвища.

Асоціація перша

      Зовсім, як на мене, недавно, коли Свєтка ще працювала на СТБ і той канал іще перебував під «інтерньюзом», а сама Свєтка тоді ще мала дві природні блондинисті кіски і робила сюжети про Київський цирк (чи, можливо, й зоопарк), я, чесно кажучи, не могла мати стосовно неї жоднісіньких асоціацій. Але «дєвучка» Свєта, хоч і сподівано для всіх (бо були іще несамовито-просунуто-авангардово-життєві «поетічєскіє» тексти), але однак — раптово! — народила двох кльових пацанів Василя і Романа (обидва, до речі, не хилі «духовики», музиканти, себто, які не досягли поки що й протуберантного віку), і написала й таки видала три прозові (а це вам, шановні, не поетичні!) книжки.

Асоціація друга

      Оминаю асоціації проміжні («лічноє, паруччік»), бо, відверто кажучи, хтозна, як я сама відреагувала б на чиїсь подібні спогади. Тому цю асоціацію наречемо ДРУГОЮ. Світлана гуляла зі своїми пацанами (синами, себто) берегом Десни (там у її батьків дача). І (побачте мене, сини Свєтчині) один з її хлопців побачив на березі мертву рибу. Присівши на вологому деснянському пісочкові (як зараз собі це уявляю: манюній замислений шляхтич...), Свєтчин малий сказав (па русскі, канєшна) про того скурвленого дохлого окуня щось на кшталт: «Мамочко, який же він самотній..»

      Постскриптум про другу асоціацію, яка у собі містить усю київську Татарку, де жила певний час Поваляєва. Ми говоримо зараз про письменницю, яку ВАРТО любити. Бо, її просто неможливо ненавидіти, як запізнілий запах фіалок на тих-таки татарських пагорбах (пардоньте за банальнюще порівняння).

Асоціація третя

      І вирок. Із трьох Свєтчиних книжок (прозових) я до кінця (чи — до решти) не прочитала жодної. Хоч вони безсюжетні. А вже лише цей момент є запорукою моєї симпатії. Але безсюжетність потребує адекватної мови. У перших трьох книжках мова Поваляєвої цілком відповідала мові «дєвучкі», яка в побуті аж ніяк не послуговується українською. А вплинуло на свідомість авторки тих трьох текстів не що інше, як гвалтовне «західняцьке» оточення. Проте, за великим рахунком, анічогісінько те оточення й не змінило. Після періоду калькування неправильних західняцьких наголосів і огрому галицьких снобістських архаїзмів Світлана перейшла до класнючої (бо живої!) київської мови.

      Але ця моя остання асоціація (їх, цих асоціацій, до речі, могло бути б двадцять п'ять чи й більше) жодним чином не домішується до асоціації нової.

Нова асоціація, СІМУРГОВА

      Чорти його батька душу знають, що то воно є, отой «СІМУРГ». Але якщо сама Поваляєва називає «ото-так-во-во» книжку, то той повік нез'ясовний монстр таки існує. У Світлани в тексті та «файдонута» субстанція хоч-не-хоч, а таки вирулює принаймні значно кращою мовою за всі її попередні творіння. «... мабуть, режисер знайшов оптимальне і малобюджетне рішення цієї сцени: замість «хаос-балету» і «пантоміми з демонструванням відео-арту», довкола героя кружляють у цілковитій тиші натхненні євнухи, судячи з усього, вони виконують зведені в дует партії Одетти та Оділії з балету «Кривенька Качечка», і попри відсутність музики, сюжетний малюнок їхнього танцю ясно прочитується як політ кондора над зозулиними гніздами, лебединими озерами, тропіками, піренеями та емпіреями». А те, що казка присутня скрізь, і навіть у кожній індивідуальній труні (я так розумію, йдеться про недорікуватих читачів, що кожного «окроменько» авторка оприсутнила у своїх епохальних текстах, чи, може, про видавців, які нарешті «роздуплилися» на видання нормальних текстів) — це зрозуміло з перших рядочків «графітичного» «Сімурга» Світлани Поваляєвої. Її новий текст, як і попередні, аж ніяк не складає конкуренції ніяким Марініним з Устиновими, але принаймні, прочитавши цей текст звечора, вранці цілком органічно можеш слухати творіння світлої пам'яті суворого діда Йоганна Баха і згадувати зворушливу Свєтку Поваляєву з великою мертвою (і такою самотньою!) рибиною на руках на презентації власної нової книженції у химерному плавучому ресторані «Муракамі» на щойно розмерзлому Дніпрі.

КОМЕНТАР З ПРИВОДУ

Андрій Бондар, поет:

      — Сенсу презентації я не зрозумів, але музика, яка супроводжувала суворий презентаційний відеоарт, де Світлана бовталася вдягнена у ванні з живими рибами, вдарила по всіх можливих моїх струнах. Стосовно ж власне Світланиних текстів, то в неї дуже вишукана й водночас сучасна українська мова, яка вирізняється саме потягом до експериментаторства, що дуже рідко трапляється в нашій літературі. У творах Поваляєвої власне її особистий стиль стає головним героєм текстів.

Олександр Красовицький, директор видавництва «Фоліо»:

      — Мене спонукало видати новий текст Світлани Поваляєвої не нове і цілком прозоре переконання в тому, що рутинні книжки ніхто не купуватиме. Так чи інак читачі полюбляють неформатну літературу. Один автор неформатний тим, що, як Поваляєва, ріже на презентації своєї книжки здоровецьку рибину, інший автор неформатний тим, що живе десь у глухому лісі, третій — тим, що його твори видаються в усьому світі, а в Україні його не впізнають в обличчя. Видавців це і приваблює, і, я переконаний, Свєту Поваляєву — купуватимуть, і купуватимуть добре. Беручись за видання її нового тексту, я точно знав, що є «поваляєвська» публіка, але навіть не всі її представники поки що знають, що існує така от Світлана. Думаю, що видавництво «Фоліо» не прогадало, почавши співпрацю з цією авторкою.