Сергій Параджанов у шампуні та Януковичі

      Щоправда, є глуха підозра, ніби ця активність — упродовж березня у прокаті з'явилося, за безпрецедентно гучної реклами, одразу кілька нових стрічок вітчизняного виробництва — пояснюється тим, що фільми молодих кінематографістів несли в собі запас політичної реклами. Відтак ті, хто спонсорував продукування стрічок, виявляли зацікавленість не стільки в кіно, скільки в тому, аби в глядацькому залі виникали чіткі симпатії до певних політичних сил. Втім давайте говорити предметніше і з цією метою проглянемо деякі складові кінематографічного життя.

Фільми

      Українська влада упродовж останніх чотирнадцяти років демонструвала дивовижну байдужість до самого факту існування національного кіно. Про причини того можна розмірковувати довго й нудно. Скажімо головне — нами керували люди, чия зацікавленість у чому б то не було вимірювалася стовідсотковою прагматикою. «Шо ми от етого будєм імєть?» — ось питання, яке незримо стояло в очах кучмістських урядовців. «Поімєть» з нашого кіно було особливо нічого. Функції «найважливішого для нас з усіх мистецтв» упевнено перебрало на себе телебачення. Воно і тільки воно несло в маси образ нашого «кормчого», втелющувало в пересічні мізки непересічні думки... І т. д. і т. п. — епоха Кучми є епохою такого собі суцільного бачення світу крізь призму «теле». Ну, а вже у дні Помаранчевої революції телевізор стрибнув ще вище — щодня вся Україна, а потім і всенький світ дивилися і милувалися красою людей, котрі ступили на герць iз можновладцями. Словом, були підстави повірити, знов і знов, у силу екранної картинки.

      І от тепер вирішили, що картинку можна збільшити і грошові потоки, хай поки що й бідненькі, нарешті рушили до кінотеатрального виробництва й прокату. Тільки ще не навчилися ховати вуха замовника — вони втрапляють іноді в самий кадр. Скажімо, у «Помаранчевому небі» (режисер-дебютант Олександр Кирієнко, компанія «Сінема») в одному з епізодів бачимо самого Сан Санича Мороза, лідера соціалістів. На революційному Майдані він з'являється в образі самого себе, а водночас і такого собі втілення Божественного провидіння. Навряд чи режисер і сценаристи бачили фільм «Клятва» Михайла Чіаурелі (того самого, що створив низку стрічок про товариша Сталіна). Одначе ж там був промовистий епізод, колись смачно описаний знаменитим французьким критиком Андре Базеном. На Красній площі, у Москві, ламається трактор. Полагодити його не виходить — хоч плач. Аж тут чимчикує повз Йосип Віссаріонович і по-батьківськи цікавиться: що то є? Йому доповідають: отаке-то... Сталін торкається пальчиком машинної плоті й одразу діагностує: та ж свічі. Точнісінько так. А потім ще й сідає за кермо і робить коло площею...

      На тракторі Мороз не катається, одначе за функцією надто подібно. Один із вождів революції спускається в маси, на кшталт античних богів. І масам приємно, і ділу користь. А головне — грошики на передвиборчу агітацію встромлено правильно. Докази — на табло ЦВК про підсумки виборів. Отже, наш політикум прокинувся і зрозумів нарешті, що кіно — це теж бойова зброя. Вождів — на екранні стіни, будемо себе знову під їхніми образами чистити.

      Хоча із якістю фільмів — великі проблеми. Коли закінчився прем'єрний показ фільму «Прорвемося» (режисер Іван Кравчишин, кіностудія «ПРЕ-продакшн»), у кінотеатрі «Баттерфляй Ультрамарин» пролунали оплески. Аплодували двоє — невідомий мені чолов'яга і Петро Порошенко. Йому, напевно, сподобалося. Що ж, це добре, значить, шоколадний магнат не розчарувався і ще не раз вкладе гроші в ідеологічно правильно спроектований продукт. А що, замовляли ж фільми і Олександру Довженку, і Сергію Ейзенштейну — і велике кіно незрідка виходило. Будемо чекати: наші буржуїни вирішили вкладати гроші в кіно. Ба, навіть будувати нові кіностудії бажають. Бог у поміч!

А що ж держава?

      З приходом команди Віктора Ющенка до влади кінематографісти чекали принципових змін у політиці щодо кінематографа. Дочекалися: на виробництво фільмів тепер виділяють аж 50 мільйонів гривень (проти 20 у 2004-му, скажімо). Проте більшу частину цих грошей ми так і не побачили, їх в кінці року повернули на інші «нужди». Тому в минулому році фактично не було створено жодного повнометражного фільму із плану виробництва 2005-го. Приїхали...

      До речі, кінець епохи Януковича-Прем'єра був так само пам'ятний. Останнього кварталу 2004 року фінансування кіновиробництва припинилося. Чому? Адже держбюджет так справно наповнювався і перенаповнювався. Ви можете пояснити, куди пішли ті гроші? Отож то й воно, у мене та сама версія: вибори! Після цього накажете вірити Януковичу сотоваріщі? Одначе як тепер мені, кінематографісту, вірити й нинішній владі? Говорить одне, одначе стежте за руками, а не артикуляцією губ. Каже, що буде п'ятдесят мільйонів гривень, одначе грошики розмазує по тарілці так, що кінематографічному журавлеві ніяк їх не дзьобнути. Минулого року перші два квартали — копійки. Тодішній міністр культури, а потім і туризму Оксана Білозір заспокоює: ось-ось гроші будуть. І таки да, пішли — під завісу року: жеріть, пане, од пуза, допоки не луснете. Тільки ж це кіновиробництво, а не швидкісне поїдання пельменів, тут темпи трохи інші. Коли гроші приходять запізно — їх не освоїти. «Але ж ми виділили вам усе!» — гнівався на мене один із високих чинів Мінфіну. Повну каструляку тих самих пельменів навергали, що ж ви їх не стріскали? У вас було аж п'ять хвилин на те...

      Відтак були спроби закласти в цьогорічний бюджет ті самі кучмівські двадцять мільйонів. Відбились. А потім і новорічний подарунок отримали — 29 грудня вийшла постанова № 1298 Кабінету Міністрів «Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для створення і розповсюдження національних фільмів». Все б нічого, аби в ньому не було записано, що йдеться про використання коштів... 2005 року. «О, йєс!» — кричать у подібних випадках гидкі «шалави» з порнографічних фільмів. За два дні до завершення року уряд нарешті визначив, у який спосіб витратити гроші. І що мені після цього думати про таке «правительство»?

      Добре, проїхали й це. Починається рік, і ми дізнаємося, що із визначених бюджетом 50 мільйонів на перший квартал передбачено 1,3 мільйона, на другий — трохи більше двох. Ні-ні, у вас, читачу, нормальний зір, ви правильно прочитали. І правильно подумали, використавши десяток слів позацензурного походження. Уряд, ну так би й одразу сказали, що не потрiбне вам це кіно, що відтепер розраховуєте тiльки на гроші індустріального Донбасу і шоколадних фабрик, а бюджетні кошти будете використовувати на розбудову інших секторів державного життя-буття. Так ні ж, кажуть інше: ми за вас, ми за процвітання культури. Тільки чується все оте ж, що й раніше: ми б оту культуру, у-ухх! Юлія Володимирівна пiд час свого прем'єрства якось обмовилася: я за хазяйство відповідаю, за культуру в нас — Віктор Андрійович дбає. Ага, і найбільше за культуру кінематографічну.

      У кінці березня відбулося засідання експертної ради Мінкультури. Розглядалися проекти режисерів Олеся Саніна і Андрія Дончика. Говорили-балакали, красиві картинки малювали. Сказано ж, дурень думкою багатіє, а кінематографісти — кадрами. А тоді я візьми, та й запитай: а про що ми, власне, говоримо, коли на перший квартал виділено мільйон «самосшедших» грошей, на другий — два. Їх тільки й вистачило, щоби запустити у виробництво одного, ну дуже заслуженого ветерана, котрий без комплексів і завсігди готовий служити Отєчеству — і тому, що є, і тому, котре ще тричі можна послати до єйної мамки. Відповідь була проста: а ось же цей проект сам Президент ініціював... І що накажете думати про Президента і його почет? Отож бо й воно.

      Хоча ж є, є проекти. У березні відбулася презентація майбутнього фільму «Маленьке життя». Режисером має виступити письменник і сценарист Олександр Жовна, за творами якого знято стрічки «Партитура на могильному камені» та «Секонд хенд» Ярослава Лупія, «Ніч світла» Романа Балаяна. Мабуть, набридло шановному літератору дивитися, як режисери вправляються з його текстами, вирішив сам узятися за режисерського гучномовця. Це має бути оповідь про схимницьке життя у православному монастирі, про травмовану дитячу душу. В реалізації кінопроекту бере участь Група компаній «ФОКСТРОТ», які досі вже підтримували чимало акцій культурницького порядку. Будемо сподіватися, що бізнес і тут допоможе. Тенденція, одначе... Що ж, допоки державні фінанси співають кінематографістам романси, нехай інші допоможуть.

Кіно на державному ТБ

      Усе ж таки держава щось та виділяє й іноді щось та й виходить. Скажімо, фільм «Небезпечно вільна людина» (Національна кінематика, 2005) режисера Романа Ширмана. Стрічка про свобідний дух знаменитого режисера Сергія Параджанова перемогла на відкритому російському фестивалі документальних фільмів у Єкатеринбурзі, була номінована на російського «Оскара», чи то пак «Ніку». І ось Перший національний телеканал помітив і благословив демонстрацію картини 18 березня в найвигідніший час, о 22.00. Як людина, що трохи причетна до фільму, з трепетом чекаю показу. І — от воно, для людей, наше кіно. Аж раптом — бац, пішла реклама: шампуні й прокладки, потім — Янукович з обіцянкою жити нам у раю «вже сьогодні». До-овгенько мучили, ну та пішли далі. І знову — трах-тарарах, шампунь, протитарганячі засоби, Янукович і «нетачки». Загалом тричі переривалися на довжелезні реклами. Що то є, адже не якийсь там, а державний канал, котрий БЕЗКОШТОВНО отримав від Мінкультури права на показ фільму.

      Звертаюсь до Закону України «Про рекламу». У статті № 13 (хороше число) чорним по білому написано: «Трансляція кіно- і телефільмів, за умови їх тривалості від 42 до 70 хвилин, може перериватися рекламою або будь-яким редакційним, авторським чи інформаційним матеріалом (включаючи анонси програм, передач) один раз...» Тривалість нашого фільму — 52 хвилини, отже, закон порушено тричі! Порушником є Національна телекомпанія! І щоби я вірив після цього, що є в цій державі закон, є ті, хто стежить за його дотриманням? Єдине що — прошу Національну раду з питань радіо і телебачення розглянути цей випадок і оштрафувати винуватців. Хоча мені вже пояснили, що штраф буде мізерним, а доходи від реклами ого-го. Я знаю, чим будуть виправдовуватися: а не дають грошей на телебачення, от і заробляємо, чим і як можемо.

      Годі говорити про кіно, годі говорити про телебачення... Бо ж де, скажімо, обіцяний канал «Культура»? Окрім пустопорожніх балачок високопосадовців, немає нічого. Та й де, власне, сам Перший національний, так гучно розрекламований з рік тому? Чи не пора замінити слівце «перший» на «самотканний», «самодіяльний»? І годі говорити про мораль. Коли ми і «йдемо в Європу» — то тільки повернувшись до неї спиною і всім тим, що нижче від неї.

      Березень подарував надії. Й одразу поспішив їх відібрати. Все очевидніше — ми твердою ходою йдемо до дикунства. Березневий фініш передвиборчої кампанії остаточно закріпив це відчуття. Картинка все гірша. Може, це і є причиною того, чому наші політики не люблять кіно — в дзеркало не хочеться дивитися. ТіВібачення слухняніше, воно часто нагадує дзеркальце, котре щодня муркоче про те, що ти найкрасивіший і наймиліший.

А у квітні?

      А у квітні в Києві відбуваються одразу два міжнародні фестивалі неігрового кіно — «Літопис» (уже й минув) і «Контакт» (8—14 квітня, Будинок кіно, кінотеатр «Баттерфляй Ультрамарин»). У Москві — Форум національних кінематографій країн СНД і Балтії, за участі українських стрічок. У прокат виходить новий фільм дебютанта Любомира Кобильчука «Штольня» (щось на зразок трилера). У прокаті завізно американських та російських стрічок. Помітили, тепер у кінотеатрах активно показують анімаційне кіно — ще недавно вважалося, що анімація є продуктом суто для вживання через телевізійну трубку. Дасть Бог, доживемо, що й неігрове кіно будуть так показувати. Життя продовжується, і ми будемо в ньому брати найактивнішу участь. Хоч би як прогресивне чиновництво не допомагало нам зупинитися...