Марафон усиновлення

      Таких людей не часто зустрінеш на вулиці, ще рідше — у товаристві однолітків, друзів. Навряд чи самі вони усвідомлюють те провалля, яке пролягло між ними й іншими членами нашого суспільства. Йдеться про людей із серйозними розумовими вадами. Із дитинства живуть вони переважно в інтернатах, куди їх здають батьки, далі — такі ж інтернати, тільки для дорослих. На цьому їхній життєвий шлях часто і зупиняється. Для них не передбачено роботи, товариства, сім'ї...

      Коли в Новомиргородський інтернат для дітей з глибоким розумовим відставанням (Кіровоградська область) вперше за його історію надійшла заява на усиновлення, тут було свято. От тільки минають місяці, а Володимир Дяченко в сім'ю ніяк не потрапить. І зовсім не з вини майбутніх батьків...

Рік здавали аналізи й шукали давно зниклу матір

      Олександра Нелюб працює у Новомиргородському інтернаті вже не один рік. І, як багато інших працівників цього закладу, встигла зрозуміти і полюбити вихованців. Особливо жінка прив'язалася до Володимира Дяченка. Каже, що у них у сім'ї на вихідних, а то й на канікулах діти з інтернату бували часто. Серед них і Володимир. Завжди приязний, готовий допомогти. Крім того, розбирається в техніці, працьовитий.

      Чоловік Олександри Віктор знав хлопця з дитинства. Тому проти не був — хвилювався хіба за власних дітей (у сім'ї Нелюбів двоє синів): а коли не зрозуміють, не приймуть? Сергій і Віталій виросли в любові, часто забігали до матері на роботу й чули про вихованців інтернату тільки хороше. Тому на сімейній нараді вирішили: беремо! В інтернаті за хлопця зраділи — кому як не працівникам розуміти, яке майбутнє чекає на таких дітей. Бажали Володимиру пошвидше потрапити в родину...

      Та не все так просто. Вже майже рік сім'я Нелюбів добивається встановлення опіки над Володимиром. Із усім Олександра згодна — повний медичний огляд, заяви, характеристики, опис майна і ще багато чого  потрібно. А шукати матір хлопця, яка віддала його й усі роки не давала про себе знати, навіщо? Не розуміє. Так і не знайшли. Справу вирішують і ніяк не вирішать у суді. У ситуацію втрутився навіть голова Новомиргородської районної адміністрації —рішенням «передати в опіку сім'ї Нелюбів». Але ні, прокуратура рішення опротестувала — потрібна ще одна медична комісія — на визнання Володимира непрацездатним (хоча таку комісію він проходить щороку). Нелюби витратили на бюрократичну тяганину вже стільки коштів, що в інших охота до батьківства давно б уже пропала. А тут... Володимир чекає... Сама Олександра хоче побачити хлопця удома хоча б на Великдень: «Хай би на це велике свято був уже вдома»...

      Уперше зіткнувшись із такою ситуацією, голова Новомиргородської районної опікунської ради Ольга Барвінок переконалася, що систему опіки над дітьми-сиротами потрібно спростити: «Такий марафон, який витримала сім'я Нелюбів, не кожен зможе витримати».

      Але випадок із Володимиром Дяченком — це лише один із прикладів (а таких можна навести безліч) ставлення у нашому суспільстві до людей з особливими потребами. Насправді проблема не лише в системі опікунства чи усиновлення.

Розстріл за «ненормальність»

      Наприкінці 40-х років минулого століття в Радянському Союзі було багато інвалідів Другої світової. Так от, розповідають, що тих із них, які залишилися без родин, збирали на комісію, після чого вони зникали назавжди. Версій вистачає, одна з головних — розстріл. Шукати не було кому, та чи й потрібно... Країна звільнялася від тих, хто нагадував про війну як вбивство, як зло. А ще — «хорошо в странє совєтской жить...»

      Схоже, що сучасне ставлення до інвалідів у нашій країні — наслідок радянської психології: відокремити, ізолювати. Навіть пільги є тим самим відокремленням. Головний стереотип — не такі, як інші. Причому так вважають більшість громадян — інваліди в тому числі. На запитання, про що ви мрієте, вихованці Новомиргородського інтернату для дітей із глибоким розумовим відставанням відповідають, що про нормальну сім'ю, нормальну роботу, нормальне життя (а у них тоді яке життя?). Або кажуть: «Не знаю». І звідки знати, якщо перспектив фактично не існує. Що робити, коли замість умов для виживання у суспільстві їм створюють пристосовані інтернати, надають пільги замість реалізації — роботи. І навіть коли, як у випадку з Володимиром Дяченком, є бажаючі дати людині з особливими потребами сім'ю, то назустріч ніхто не піде: такі правила, така система.

Усе життя — як діти

      Для прикладу — та ж система інтернатів для дітей із відставанням у розвитку. Більшість дітей тут — ті, від яких відмовились батьки. Тут їх навчають писати, читати, рахувати. Діти надзвичайно старанні, уважні. По складах читають, радіють кожній новій літері, складу. Найбільше уроків трудового навчання — в'яжуть, майструють. Коли за щось беруться, віддаються справі повністю. Як розповіла заступник директора Новомиргородського будинку-інтернату Світлана Пухлій, таких дітей головне зацікавити, далі вони працюють самостійно. Також вона розповіла, що працівники роблять усе, щоб діти були пристовані до суспільства. От тільки мало би бути навпаки — суспільство повинно пристосовуватись під своїх громадян.

      Такі діти виростають серед таких, як вони самі. З іншого боку — звичайні діти теж ростуть серед «своїх». То яке може бути порозуміння, коли всі вони стають дорослими. Люди з відставанням у розвитку все життя, як малі діти. Безпорадні, беззахисні, безпосередні. Що думають, те й кажуть. І серед них дуже рідко зустрічається схильність до агресії, насильства. Набагато рідше, ніж серед звичайних підлітків і дорослих. Можливо, нам навіть є чому в них повчитися...

      У більшості країн світу проблема людей з особливими потребами вирішена. Вони такі ж, як усі, —вчаться, працюють, спілкуються. Їх можна зустріти у студентськiй аудиторії, на заводі, у театрі й барі. Ніхто не обертається і не показує пальцем у їх бік. До речі, в Україні традиційно існувала повага до так званих причинних. Фактично вони були на утриманні у громади. То, можливо, потрібно повернутися коли не до світових традицій, то хоча б до власних...