ЩоДЕННА варта,

      «Газова війна» з боку Росії помітно оголила ахіллесову п'яту в економіці нашої держави. Причому надзвичайно гостро постало питання не лише про те, у кого і за якою ціною купувати енергоносії, а й про те, як з максимальною ефективністю використовувати усі наявні енергоресурси. Сьогодні думки з цього приводу висловлює людина, яка займається проблемами енергозабезпечення та енергозбереження ось уже двадцять п'ять років. Валерій Федорейко — доктор технічних наук, професор кафедри систем електроспоживання Тернопільського державного технічного університету та завідувач кафедри машинознавства та комп'ютерної інженерії Тернопільського національного педуніверситету. У співавторстві з відомим українським вченим Миколою Корчемним він написав першу в Україні системну монографію «Енергозбереження в АПК». Крім того, Валерій Степанович очолює в Тернополі науково-дослідну лабораторію, яка займається енергетичним менеджментом. Минулоріч, під час Помаранчевої революції, він був польовим командиром тернопільського Майдану. Нині не менш завзято ратує за необхідність енергетичної революції в народному господарстві України.

Наші енергозатрати — шок для європейців

      — Валерію Степановичу, що сьогодні найбільше непокоїть вас як науковця, фахівця і патріота?

      — Порівняно з розвиненими державами світу Україна має дуже високий і неефективний рівень споживання енергоресурсів. Так, якщо в країнах Європейського Союзу за період з 1973-го по 1993-й рік енергоємність валового національного продукту зменшилась на 23, 8 процента, то у нас, навпаки, зросла. А в січні—лютому цього року Україна досягла витрат понад чотириста мільйонів кубометрів газу на добу, чим побила сумний рекорд, бо це більше, ніж витрачають сьогодні за добу Німеччина і Франція, разом узяті. Так само в 2,6 раза більше, ніж у середньому у світі, ми витрачаємо газу на виробництво ВВП. Україна — серед лідерів за затратами енергії на одиницю виробленого товару. Енерговитрати на одиницю ВВП маємо у 5—7 разів вищі, ніж у Західній Європі. Наша країна є своєрідним енергетичним вампіром Європи, а потенційні зарубіжні інвестори в шоці від енергозатратності наших підприємств. Тим часом з високих трибун продовжують звучати переконання про необхіднiсть збільшення видобутку та закупівлі енергоресурсів, а колосальні резерви енергозбереження ігноруються або задіюються лише мінімально. При цьому чомусь не враховується той безперечний факт, що чим більше закуповується тих самих енергоресурсів, тим дорожчими відповідно стають всі товари та послуги, собівартість продукції зростає, не кращим чином впливаючи на її ринкову конкурентоспроможність, а заробітна плата знецінюється. Щодо останнього, то сьогодні, наприклад, часто можна почути, що в сусідніх Росії та Білорусі середня зарплата вища, ніж в Україні. Чому? Та саме тому, що тамтешні підприємства користуються дешевшими енергоносіями. Ми ж, якби на повну потужність задіяли передові технології, а на своїх плодючих чорноземах всерйоз зайнялись вирощуванням сировини для виробництва альтернативного біопального, то могли б до мінімуму звести потреби в нафті, газі і вугіллі. Саме на їхню закупівлю витрачається левова частина держбюджету, а від цього страждають і зарплати, і пенсії, і стипендії.

«Платимо за обігрів... землі, повітря та комфорт для підвальних щурів»

      — Що, на вашу думку, спричинило таку справді критичну ситуацію?

      — По-перше, дешеві раніше впродовж багатьох років електрика, газ і пальне енергетично розбестили народ. Ми не вміємо і не хочемо економити ні на побутовому, ні на державному рівні. Звернуся знову до цифр. За підрахунками, з усієї енергії, яку використовують у побуті, основну частину, майже вісімдесят відсотків, витрачають на опалення приміщень, і це — одна з «чорних дір» нашої економіки». Шалені гроші вилітають у трубу, йдучи насправді не на обігрів житлових та робочих приміщень, а землі і повітря, на комфорт для підвальних щурів. У комунальній сфері є можливість зекономити майже половину енергії, яка використовується, бо втрати лише в тепломережах становлять подекуди більше нiж  п'ятдесят (!) відсотків. Хто з читачів, скажіть, не бачив голих, з обдертою ізоляцією труб теплотраси на вулицях і в підвалах? Або взяти так звані хрущовки— типові панельні будинки більшості мікрорайонів в українських містах, які є справжніми пічками для нагрівання навколишньої атмосфери. Адже там, у квартирах із центральним опаленням та гарячим водопостачанням, через неутеплені вікна і двері вилітає в трубу сорок відсотків тепла, через стіни, стелю і підлогу — більше двадцяти, а в системах забезпечення гарячою водою втрати сягають двадцяти трьох відсотків.  

      Чимало людей взимку навстіж розчиняють кватирки, бо у квартирі жарко. Вони б, може, і хотіли знизити температуру іншим способом, але це неможливо за винятком домівок, чиї господарі можуть собі фінансово дозволити індивідуальне опалення. Тим часом у всьому цивілізованому світі давно і повсюдно є терморегулятори чи бодай спеціальні вентилі на батареях. Там ніхто б не додумався регулювати температуру в приміщенні відкриванням вікон, бо для цього існують вентиляційні системи з регенерацією тепла. На цьому тлі заяви наших урядовців про заміну вікон є, звичайно, актуальними, але подібні заходи — лише мізерна частина того, що чекає на вирішення десятиліттями. Але повернiмося знову до «картинок побуту». Інші громадяни, навпаки, намагаються у будь-який спосіб зігрітися, для чого, зокрема, цілодобово не вимикають газових конфорок на кухнях. Кількість одержаного тепла при цьому, звичайно ж, абсолютно неадекватна витратам уже зовсім не дешевого газу. До речі, платять за центральне опалення однаково і ті, кому жарко, і ті, кому холодно, і така економічна асиметрія — це несправедливий нонсенс. Впровадження ж різного роду субсидій в оплаті за енергозабезпечення я вважаю взагалі абсурдною практикою, бо призводить вона лише до бездумних витрат і відчутно б'є по економіці держави. Ще відчутнішого удару по ній завдає неекономне витрачання енергії на виробництві, де нерідко вхолосту працюють двигуни потужністю у кілька мегават. Колись за допущення такого можна було поплатитися не тільки робочим місцем.

      За великим рахунком, неекономне витрачання енергії по суті є крадіжкою бюджетних коштів, сума яких у цілому по країні становить мільярди гривень. І вони, і втрачене вже при прямих крадіжках, коли безсовісні спритники зривають пломби і «перемотують» лічильники, в результаті відчутним тягарем лягає на плечі споживачів. А підсумовуючи все вищесказане, так і хочеться згадати про горе-господаря, який тяжко бідкається, що ніяк не може нагріти взимку хату, але при цьому наче не помічає, що там навіть вікна незасклені, і чомусь зовсім не спішить законопатити у дверях шпарини шириною в палець.

Вклав у енергозбереження одну гривню — отримав чотири

      — Валерію Степановичу, але ж для вирішення окреслених вами проблем були розроблені серйозні державні програми...

      — Так, ще у 1996-му році було розроблено комплексну державну програму енергозбереження в Україні, а у 1997-му Кабінет Міністрів розробив програму заходів зі скорочення споживання газу, а також було створено відповідний орган центральної виконавчої влади — Держкоменергозбереження. Все це передбачало цілу низку ефективних і конкретних заходів, однак програма сяк-так і далеко не в кращому варіанті діяла лише до 2002 року, відтак залишилася хіба на папері. Так само Верховна Рада ратифікувала у лютому 1998-го Європейську енергетичну хартію, яка мала б стати основою для міжнародної координації та формування національних програм енергозбереження. На жаль... Виходячи з того, які серйозні речі щодо енергозбереження взагалі ігноруються, є підстави вважати, що у нашому вищому законодавчому органі існує певне лобі, яке не хоче, щоб енергетично Україна вийшла з-під контролю тіньових структур. Комусь явно дуже вигідно не економно використовувати енергоресурси, а, навпаки, побільше їх закуповувати. Проте давно відомо, що витрати на тонну умовного палива, отриманого за рахунок енергозбереження, є в кілька разів меншими, ніж витрати на його закупівлю чи видобуток, а одна гривня, вкладена в енергозберігаючі заходи, дає чотири і більше гривні чистого прибутку. Але повернемось до програм.

      Національна академія наук України розробила проект енергетичної стратегії нашої держави на період до 2030 року. Передусім у ньому акцентовано увагу на енергозберігаючих заходах, а енергоємність ВВП у 2030-му прогнозована на рівні розвинених західних країн — півкілограма умовного палива на одну гривню. Але, виходячи з ситуації, яка панує нині повсюдно і поки що не має тенденції до стабільних позитивних змін, така перспектива нам і близько не світить. Згідно із вищезгаданими державними програмами з енергозбереження, до кінця минулого року вже мав бути повністю завершений адміністративно-організаційний етап з їхнього впровадження, який передбачає тотальний облік та аналіз ефективності використання всіх наявних енергоресурсів, однак якщо щось і робилося, то або формально, або поверхово. А з початку цього, 2006 року, повинна була розпочатися відповідна реструктуризація української економіки. Адже давно пора визначити, наскільки адекватною є енергозатратність тієї чи іншої галузі, відтак вирішувати, чи потрібна вона народному господарству в такому вигляді, і або ліквідовувати її, або ж модернізовувати у напрямі зменшення споживання енергії. Наприклад, металурги всього світу використовують кокс (це і для України було б безперечно вигідним, адже запасів вугілля на її території вистачить ще років так на шістсот), а наших чомусь посадили на газову «голку», що «з'їдає» щорічно понад сім мільярдів кубів газу. Ми недопустимо відстаємо багато з чим. Може, хоч газові перипетії останніх місяців примусять державних мужів задуматись і нарешті перейти від слів про необхідність енергозбереження —до конкретних дій.

Розумна ощадливість як складова української  культури

      — Що саме ви вважаєте за потрібне зробити передусім?

      — Необхідно негайно переглянути енергетичний баланс держави, значно зменшивши газову складову в енергетиці за рахунок електроенергії, децентралізувати енергопостачання комунального господарства, впровадити якнайширше використання біопалива. Також потрібно максимально наблизити до споживача джерела енергії (приклад Алчевська яскраво це продемонстрував). «Плече» подачі енергії від генеруючих точок не повинно перевищувати критичних за витратами меж.

      Узагалі ж для проведення будь-яких серйозних змін передусім потрібні воля наших державних мужів та зміни у свідомості кожного громадянина. Може, це дещо дивно звучить, але розумна ощадливість у використанні енергоресурсів повинна стати складовою української культури. Справжній патріотизм стосовно даної проблеми полягає у зміні господарювання на всіх рівнях таким чином, щоб до мінімуму зменшити витрати того самого газу і в результаті більше не боятися жодних «вибриків» із боку Росії.

      Завдяки одній лише масовій бережливості можна зробити дуже багато. Пригадуєте, наприклад, як на початку 90-х Росія фактично припинила газопостачання непокірній Прибалтиці? Так от тоді, працюючи впродовж кількох років у наукових відрядженнях у Литві, я на власні очі бачив результати оперативної консолідації населення на основі спільної біди. Литовці навіть чайники із своїх кухонь ліквідували — почали нагрівати воду для чаю чи кави в маленьких джезвах. Вони в найкоротші терміни провели енергетичну раціоналізацію всієї економіки країни і забезпечили повну енергодостатність держави. Або приклад із Росії, яка, будучи цілком енергозабезпеченою країною, чомусь все-таки ввела уроки з енергозбереження у своїх школах і низку стимулюючих енергоощадливість заходів як на виробництві, так і в побуті. Нам необхідно терміново робити і це, і багато чого іншого. Зокрема, унеможливити механізми тіньових маніпуляцій з понаднормовим використанням електроенергії промисловими підприємствами. Для цього — розрахувати затрати енергії, виходячи з потужностей діючого обладнання та технологічних параметрів і, виходячи з норм енергоспоживання 1990-го року, затвердити на кожний виробничий об'єкт чіткі норми використання газу, електроенергії та твердого палива на одиницю продукції, тобто провести повний енергетичний аудит підприємств. Держава взагалі повинна посилити свою участь у енергозбереженні усіма можливими методами і способами, аж до встановлення якнайсуворішого контролю з боку наглядових та правоохоронних структур. І, звичайно ж, розпочати нарешті системне, повне і повсюдне впровадження сучасних енергоекономних технологій та використання нетрадиційних джерел енергії — таких, як, приміром, вже згадуване біопаливо, вітрові, гідро- та геліоустановки. А розроблені наприкінці 1990-х — початку 2000-х загальнодержавні та регіональні програми з енергозбереження час негайно модернізувати і нарешті приступити до їх реалізації. Далі зволікати вже просто нікуди.