Кіно й політика схожі тим, що їхні головні гравці мають найбільші глядацькі аудиторії, і ці гравці з обох сцен намагаються переконати простих людей у правдивості створюваних ними «світів ілюзій». Ясна річ, у змаганні двох гігантів впливу на громадську думку першість належить політиці, оскільки саме політики мають найдієвіші важелі впливу на суспільство. Тому не дивно, що окремі люди кіно, бажаючи не лише промовляти до мас, а й реально керувати ними, йдуть у політику.
На пострадянських теренах найяскравіші приклади «ходіння» кінематографістів у політику дала Росія. Російський кінорежисер, сценарист, актор і поет Станіслав Говорухін, відомий постановкою фільму «Місце зустрічі змінити не можна» та низки інших радянських кінохітів, вирішив, що слави культового режисера йому недостатньо, тому в 1993 році «перекваліфікувався» в депутати Держдуми Росії. У 2000 році Говорухін навіть балотувався на пост президента Російської Федерації (щоправда, набрав лише 0,44% голосів).
Станіслав Сергійович відомий як запеклий російський націоналіст та адвокат дій кремлівської воєнщини в Чечні. Навіть потерпів «за ідею»: у 1995 році під час зйомок пропагандистської кіноагітки про чеченську війну його знімальна група була обстріляна в Грозному партизанами. Говорухін отримав наскрізне вогнепальне поранення верхньої правої литки, й пізніше лікарі змушені були ампутувати йому ногу.
Інший відомий носій російської імперської ідеї — кінорежисер Нікіта Михалков — на таку пряму посвяту «отечеству» не відважився. Він активно вертівся в політичних колах, на виборах 1995 року балотувався до Держдуми за списком партії «Наш дім — Росія». Але впродовж кількох місяців перебування у парламенті Михалков не дуже переймався політичними справами, тому його місце за принципом ротації зайняв інший член НДР. Перед виборами-2000 ходили чутки, що Михалков збирається балотуватися на пост президента, однак цього не сталося. Ймовірно, «патріот» вирішив не переходити дорогу такому гідному кандидату, як колишній офіцер КДБ Володимир Путін.
Та, звісно, найяскравішими прикладами «ходіння» кінозірок у політику є не російські. Що вже казати про знаних українських акторів (на виборах-2006 хіба що Анатолій Хостікоєв пройшов за списком БЮТ до Київради). Лузерам варто рівнятися на Захід.
Американець Рональд Рейган мав репутацію пересічного актора, який виступав у другорядних ковбойських фільмах, проте в анналах історії він залишиться як один із найуспішніших президентів США ХХ століття.
А ось Джозеф Естрада був відомий як найпопулярніший актор Філіппін, який у січні 2001 року обійняв посаду президента на хвилі тривалого невдоволення народу корумпованою попередньою владою. Улюблений філіппінцями «красунчик» за короткий час перебування у президентському кріслі встиг зарекомендувати себе як безпробудний алкоголік та розкрадач держбюджету. Народ, принаймні його більшість, усвідомив помилку, тому знову вийшов на вулиці і добився проведення дострокових виборів. На них перемогла Глорія Арройо, а її головним суперником був інший місцевий «кіноідол», актор Фернандо По-молодший. Цього разу філіппінські виборці не відважилися віддати свою долю в руки екранного героя.
А, мабуть, найвідомішими постатями світу кіно, які знайшли себе у великій політиці, є Шон Коннері, Гленда Джексон та Арнольд Шварценеггер.