«Екскурсія» у в'язницю

      Коли мене запитали на суді, що я робила в наметовому таборі перед штурмом, я відповіла чесно: «Бутерброд». Для друга. З України.

      «А в магазині не можна було купити?» — не схвалила мою відповідь суддя. — «Ні». — «Чому?» — «У вас же у протоколі написано. Бо я у той час брала участь у несанкціонованому мітингу з 1-ї до 3.15 ночі...».

      Узагалі, слово «штурм» щодо тридцяти наметів звучить якось смішно й по-дилетантськи. Але це й не був розгін табору. Скоріше, його захоплення. Коли Павло раптово сунув мені назад ледь надкушений бутерброд, я, чесно кажучи, навіть не зрозуміла, що трапилося. «Омон!» — крикнули мені одразу кілька людей. Змовкла музика. З мікрофона діджея почулася команда ущільнити живе кільце навколо табору. На тому кінці кілька рядів міліції й спецназу в шоломах відтіснили журналістів, серед яких я стояла не рідше, ніж серед наметів. Якось беззвучно, немов привиди, стали довкола наметів фургони «автозаків». Перш ніж задзвенів мобільний, я зрозуміла, що вийти звідси вже не зможу. До оточених «наметчиків» вибігли хлопці в чорних шоломах, з наколінниками і кийками. Один з них весело обмінювався лайкою з однолітком із нашого табору, махаючи рукою: мовляв, здавайся. Щось звучало з мегафона. Його «перекривав» мікрофон: Валентина Полевікова з команди Мілінкевича закликала міліцію не застосовувати силу.

      «Ти де?» — закричав у телефон мій чоловік. «Усередині». — «А я зовні! Виходь. Швидше», — спокійно закінчив він. Але вийти було вже неможливо. Дві години промахавши прапором «Пори» під білоруську й українську музику, під овації людей, під прицілом камер силових відомств, які лякали народ українськими бойовиками, йти нерозумно. Пройшовши через хапуни, чорнобильську зону, місто Грозний, іти дивно. Гаряча точка сама припливла в руки. Тупо жуючи щось смачне, я усвідомила, що моя земля зустріла друга негостинно — він так і залишився голодним через проклятий режим. Мегафон і далі пропонував розійтися. Цікаво, куди? На щастя, шлях до зрадництва був відрізаний. Я не бачила, як спецназ на хвилину зробив на тому кінці табору коридор для «біженців». Потім співкамерники й колеги сказали: не вийшов ніхто. Взагалі. Тільки хлопці проштовхнули дівчат ближче до центру кола. Ми вже встигли розштовхати останніх сплячих.

      Коли спецназ почав діяти, у мегафон почулася команда всім сісти на землю. Я сіла на край намету. Стало дуже холодно всередині, хоча півгодини тому мій мінський друг одягнув на мене другу куртку. Причому зі словами: «Давай памолімся! Прабач, Госпадзі, наш народ, які сталінізм адрадзіў, свабоду топча і сракаю так цябе павярнуўся...» При цьому спогаді я недоречно засміялася. Якийсь хлопець узяв мою руку й сказав: «Не бійся». Дотепер не зрозуміла, хто це був.

      З мікрофона не припинялися вмовляння «не застосовувати силу проти дітей». Із-за «космонавтів» у шоломах виступив ряд іншого спецназу й швидко пішов на нас. Хлопців, які захищали намети, утворивши живий ланцюг довкола нього, потягли за руки, за ноги, за голову, обличчям до асфальту... Почулися крики якихось школярок. Як розповіли мені через чотири дні, на тім кінці табору стояв замміністра МВС і кричав на бійців: тягти нас у машини він вимагав м'якше. Різницю в способах хапуна я відчула на собі зненацька. Втомившись чекати, поки мене теж схоплять, встала назустріч. Спецназівець смикнув за руку та схопив за голову. Перед нами інший повалив хлопця на землю й тяг до «автозаку» за ногу. «Навіщо ви так тягнете хлопців? Вони ж ідуть самі!!!» — закричала я на свого спецназівця. «А, так ви — дівчина?» — і він відпустив мою голову. «А хто ще?!», — відповіла я. У машину жбурляли людей, вони падали на підлогу, розбиваючи обличчя, зверху по них проходилися кийком. «Обережно, це дівчина!» — крикнув мій спецназівець і поставив мене перед східцями «автозака». Ті, що в машині, опустили кийки. Я схопилася за поручень і ввійшла... сама. Сіла збоку на лавку — мордобій миттєво продовжили. Мат-перемат, крики, гуркіт... І раптом той самий голос: «Обережно, не чіпати!» Люди в масках витягнулися. У машину тихенько вштовхнули дівчину років 16-ти. Я очманіла. Серед сотні юних бійців зі спецназiвських військ виявився єдиний джентльмен. Але багатьох затриманих жінок штовхали, жбурляли, частину просто били! А у хлопців ледве не в усіх на обличчях виднілася кров.

      Народ в «автозаках» стояв щільно, як в консервній банці. Якусь дівчину довелося посадити собі на одне коліно. Друга поруч тремтячим голосом запитувала, чи не відпустять нас за рогом і чи не виженуть її з коледжу. Перерахувалися: нас було 56. Поки їхали, чотири рази дзвонив мобільний, я давала інтерв'ю рідним і колегам. Спецназівці сумирно сиділи, не реагуючи на прямий ефір радіо «Воля». На п'ятому вхідному дзвінку мене жорстко попросили виключити телефон.

      ...У цей час ми вже стояли лицем до стіни. Стіна була знайомою — у дворі прийомника-розподільника, по-народному «Окрестіно». Була четверта ранку. До 6.00, поки ми так стояли, я сто разів подумки подякувала Змітеру Марчуку за його молитву і другу куртку. Потім говорили, що на іншому кінці шеренги дівчата зомлівали, але я це проспала. У буквальному значенні, вткнувшись головою в стінку, навіть сон снився. Але отут я гойднулася назад, ледве не скотившись під ноги міліціонерові.

      «Товаришу міліціонер, можна останнє бажання перед смертю?». «Смерті не буде!» – абсолютно серйозно перебиває він. А я лише хотіла просто прикурити. Забігаючи наперед, скажу: треба було кинути з тієї ж хвилини. Бій палінню оголосять всі наші конвоїри на всі чотири дні. Якби одна співкамерниця не придумала робити тютюн із серцевини віника...

      Десь до восьмої ранку вони писали рапорти, ведучи нас у кабінети невеликими партіями. Попутно проводили щось схоже на політінформацію «із наїздом на мізки» завченими фразами. Мене запитали, що писати в рапорті: лаялася матом чи кричала гасла. Я дозволила писати, що хочуть, тому що це практично не грає жодної ролі. Вивчивши пакет моїх журналістських посвідчень, їх зарахували до опозиційних або протермінованих. Або які не пройшли акредитацію в МЗС. «Ви не мали права перебувати на площі», — пояснювали мені. За білоруськими законами — так. Але є ще обов'язок, у тому числі журналіста, а на його виконання ніяких дозволів не потрібно. Потім однією ручкою (навіть здається, що одним почерком) пишуться по кілька протоколів на кожного затриманого. Хлопці списують один в одного, як двієчники. У мене нетяжка адміністративна стаття. Я «викрикувала гасла», одного з яких на акції, до речі, не було взагалі.

      На першому поверсі весь коридор переповнений народом. У три ряди затримані, поруч з ними так званий куратор у формі спецназу. Люди, що проходять поряд, протискуються крізь чергу. Пізніше ми бачимо, що вона веде до кабінету обшуку й перепису речей, які тимчасово вилучають. І отут я згадую: за пазухою захована жовта косинка з написом «Пора»...

Далі буде...