«Добрий день, професоре К. Малевич»,

      «Так, Валю, мультимільйонер приїхав у Київ і мусить тебе розшукувати півдня. Повна бездуховність». Це — Федірко. Коли він розповідав, що в Чернівцях постраждав через Малевича, його побили через якийсь оригінал Казимира Севериновича, знайдений в якогось дідуся на старому горищі, я, чесно кажучи, ділила на 10. І так більшість. З певними засторогами повірили, коли в чернівецькій Fedirko Gallery площею 11,2 квадратних метра відомий художник на дві з половиною години вивісив оригінал, а потім металевий квадрат відвіз у банк, а на його місці повісив репродукцію. Тепер у Анатолія Михайловича нова фішка — він хоче розкрутити Міністерство культури на представлення на 57-й Венеціанський бієнале знайденого на горищі Малевича.

      — Пане Анатолiю, історія про знайдену на чернівецькому горищі роботу Малевича облетіла всі ЗМІ. Розкажіть, як це сталося.

      — Дуже просто. Це випадок, як і все в цьому в житті. Випадкова ідея пам'ятника невідомому чернівчанину, швидше, це пам'ятник тим людям, яких війна, політичні зміни на кордоні імперій гнали туди-сюди протягом століття, а це практично все населення міста — спочатку до Австрії, потім прийшли росіяни — назад, румуни, евакуація, 40-і роки. Чернівці — це неймовірно трагічне місто, яке практично не має свого населення. Завдяки цьому пам'ятнику, який ми відкрили в жовтні минулого року, на День міста, відбулося знайомство з одним із тих представників, яких можна назвати, швидше, окупантами міста, випадковими людьми, причому з покоління, закритого для спілкування. Цей старенький дідусь, 84 роки, бачить відкриття пам'ятника по телевізору і каже сину: знайди того художника, я хочу йому передати роботи. Але це не було слово «продати», бо вони вже все, що можна, продали. Дідусь був у важкому стані, не рухався, і син приїхав забирати батька до себе помирати, причому за моєю інформацією, він у кінці грудня і помер. Ми познайомилися дуже просто, іти з пустими руками незручно, прийшлося взяти пляшку «Хортиці». Так що фактично Малевич обійшовся пляшкою горілки. Сиділи, розмовляли довго й нудно, вже навіть і забули, чого ми зустрілися, коли син каже: ну, давайте все-таки підемо на горище, подивимось. Це була велика порожня румунська квартира кінця 20-х років, і серед різного мотлоху, як це зазвичай буває на старих горищах, стояло три портрети, які дідусь, власне, й хотів передати мені. Це портрети військових, полковників, з якогось клубу, швидше всього, кінця 40-х років. Валялися купи старих книжок, поламаний стілець і абсолютно окремо стояв якийсь предмет, заставлений залізом. Я присвітив і кажу: о, клас, я хочу взяти це. Ні, ви беріть це. Щоб не образити людину і не акцентувати на тому, що мене зацікавило, я змушений був узяти й портрети. Автоматично спробував скраєчку фарбу — а це залізо, воно було зігнуто трішечки, і фарба відпала — під нею вилущився дисонансом червоний колір.

      — Чому вас зацікавила ця металева дошка?

      — Я подумав спочатку, може, не дай Бог, це хтось із румунських авангардистів 20—30-х років, може, хтось із євреїв, які студіювали мистецтво, і так далі. І власне, з цією думкою я автоматично відвіз дошку до Кракова. Я їхав туди за роботами і вже в Кракові, в майстерні Гжегожа Глазіка, художника-реставратора, ми зняли темперний фарбовий шар. Це той випадок, коли дуже уважно й обережно була зафарбована робота. Бо якби був олійний шар, реставрація розтяглася б на довший час. І тут є ще одна проблема — це не стабільне полотно, яке постійно знаходиться в натягнутому вигляді або провисає, це залізний квадрат розміром 62 на 62 сантиметри, який весь час згинається. Його фізичний стан постійно змінюється, шалено лущиться фарба. Уже в Кракові ми жартували: це Малевич. Бо ми почали з маленького червоного квадрата, там легше всього було реставрувати, причому виявилося, що це була робота двостороння.

      — Тобто?

      — З другого боку була супрематична композиція, але вона на 70% пошкоджена. Ми дійшли висновку, що з другого боку не Малевич, а хтось із його учнів. Мої друзі не здивувалися, коли я розповів історію цієї картини — для Європи другої половини ХХ століття це нормально, тому що культурні цінності постійно рухалися в рiзнi боки. Мені розповіли випадок, що у Львові з'явилася колекція, скоріше за все, такого ж походження — НКВД, кілька гравюр Дюрера. Один із наших польських колег був зі студентами на літній практиці у Львові і жив у цій квартирі, йому показували.

      Атрибутацію вдалося зробити завдяки тому, що Глазік має колосальні зв'язки через реставраторів на Заході, у Німеччині, в Голландії, Англії — він багато працював і для музеїв, і для приватних колекціонерів. В Україні і Росії це досить кримінальний світ — реставратори, ті, хто працюють із приватними колекціями, а по-друге, я більшість із них знаю, серед них багато моїх однокурсників, ті, хто хотіли бути художниками, а стали реставраторами. І зрештою експерти і в Амстердамі, в Стеделійк-музеї, і в міському музеї Людвіга в Кельні, де є колекція Малевича, зійшлися на думці, що це на 90% Малевич.

      — А як ви здійснювали експертизу ?

      — Ми з Глазіком сіли в машину нашої подруги-польки, яка має в Кракові будівельну фірму, але за паспортом австрійка, і поїхали в Голландію і Німеччину. За три доби провели цю експертизу, тому що залишати такі речі доволі небезпечно.

      — Тобто у вас є дві експертні оцінки?

      — Так, третю ми мали зробити в галереї Йельського університету (Нью-Хейвен, США), де також знаходяться роботи Малевича. Ми з ними зробили обмін по інтернету, переслали карточки в збільшеному вигляді, і з цього контакту у світ просочилася іноформація про Малевича. Почалися дзвінки. Перший був з Америки, серед ночі, не знаю, де вони взяли мій номер стільникового телефону: сьогодні даю сто тисяч. — Хвилиночку, а чому сто тисяч, вона коштує набагато більше? — Але це сьогодні, без усяких документів ми даємо сто тисяч. Я сказав: ні.

      Хімічний аналіз показав, що фарби, манера письма — це Малевич, тому що Малевич завжди починав із форми, і хрест, чи квадрат, чи коло тонко прописувались, а фон був пастозним. Картина досить пошкоджена, але сьогодні виникає питання, чи є сенс реставраторам дофарбовувати втрачені шари, чи ні. Робота не втрачає від цього. Адже Малевич, швидше, людина маніфесту, жесту, і для нього артефакт був просто фіксацією цього жесту, там чітко прослідковується його маніфест щодо супрематизму.

      Я не є прихильником Малевича як художника, і взагалі супрематизм — це певною мірою глухий кут для візуального мистецтва. А з іншого боку, мені шалено імпонує його декларація, що мистецтво — це не фах, не рід занять, а спосіб життя. Ще мені імпонує те, що він від народження киянин, і хоча його кар'єра почалася в Москві, в Петербурзі, в останні роки свого життя Малевич навіть викладав у нашому Художньому інституті. В історії мистецтва ХХ століття немає ні Глущенка, ні Івана Степановича (Марчука. — Авт.), там є тільки три слов'янські прізвища, з них два українці, два киянини — Казимир Малевич і Олександр Архипенко, третій — чех Франц Купка. Є в нас вулиця Малевича чи Архипенка? До сих пір для нашої еліти це персони нон-грата в інтелектуальному сенсі. Тож цілком логічно було б Україні у чорній квадратній валізі привезти Малевича на наступну Венеційську бієнале і з цього почати означення української присутності. Бо я вважаю, що попередні три бієнале — це була спроба підміни мистецького проекту, наші експозиції фіксували вкрай низький інтелектуальний рівень нашої політичної і економічної еліти.

      — В якому контексті ви збираєтеся представити єдину, не відому досі картину Малевича у Венеції?

      — Проект, який я показував у Чернівцях, називався дуже просто: «Добрий день, професоре К. Малевич». Для мене це не просто картинка поза межами контексту, це діалог нашого покоління з тим поколінням. А в якій формі це буде? Звичайно, навколо цього арт-об'єкта — квадрату і валізи квадратної — буде багато документації. Наприклад, у Чернівцях я показував картину 2,5 години, у галереї була інстальована маса публікацій, що стосується супрематизму, причому в такому вульгарно скомканому вигляді — це була смуга шириною 60 сантиметрів і довжиною 8 метрів, з його творами, і в центрі висіла картина. А потім її репродукція.

      Картина сама по собі нова, тому що у Малевича з відомих живописних творів є або квадрати, або хрести, а тут, по суті, є червоний і три білі квадрати, тобто по рівню виконання це така досить декларативна робота. І я думаю, що вона походить як трофей із Німеччини, і зафарбована так лагідно, тому що її хотіли приховати.

      — Виставка в Чернівцях є матрицею того проекту, який ви збираєтесь представити у Венеції?

      — Так.

      — А де ви зберігаєте картину?

      — Робота зараз знаходиться в одному з київських банків.

      — Скільки коштує страховка?

      — Чесно кажучи, дуже багато. Але картина, на жаль, застрахована лише до кінця року, тому з цим є питання. Є пропозиція, від якої важко відмовитися: один із серйозних банків у Франкфурті-на-Майні запропонував взяти її в оренду на три роки і експонувати в центральному офісі банку. Це нормальна на Заході практика. Дивно те, що банк збирає роботи винятково на папері, але для цієї металевої картини зробили виняток. Вони обіцяють вирішити питання щодо консервації, оскільки там ще необхідна дуже сильна фіксація спеціальними смолами фарби, щоб, коли відбувається вібрація металу, фарба не обсипалася.

      — А приватні колекціонери до вас зверталися?

      — Так, Едік Димшиць, який представляє інтереси певної приватної колекції. Він мені тричі телефонував, я сказав, що я — патріот, і хотів би, щоб робота була в Україні. Він каже: нема питань, бо це потужна російсько-українська фінансова група. Є різні пропозиції, дуже багато людей думають, що Федірко з нею зробить, бо для них є важливим не сама робота, а сума. За оцінками експертів «Сотбісу», стартова ціна на Малевича на аукціоні починалася б із 10 мільйонів євро. Я і мої друзі-художники можемо любити чи не любити Малевича-митця, ми відчуваємо до нього певні емоції, а люди не бачать художника, вони бачать мішки грошей. Я так абстрактно пояснював: уявіть, що в цьому квадраті поміщається 40 нових джипів-мерседесів, це стартова ціна. Так собі люди краще уявляють.

      — За вашими оцінками, наскільки Чернівці багаті на такі несподіванки?

      — Я думаю, що найбільшим потрясінням через пару років буде знахідка Мане. Невідома картина Мане, до речі, не етюд. Наскільки мені відомо, ще в 1999 році, коли Віктор Андрійович був головою Нацбанку, він приїхав до Чернівців і вів переговори про придбання цієї картини, але колекціонер не продав. Цей колекціонер — дуже відома особистість в СНД, він багато співпрацював і був консультантом Параджанова, колекція коштує, за його скромними оцінками, більше ніж 10 мільйонів доларів. У нього було єдине прохання до міської влади — надати приміщення для експонування його колекції. Як усі колекціонери, він не має спадкоємців. Це те, що я знаю, але ще можливі всiлякі несподіванки.

      — Після цього випадку ви не захворіли антикваріатом?

      — Я сприймаю Малевича як неймовірно актуального художника сьогодні, завтра і через багато століть. Важко сьогодні уявити імпресіоністів актуальними художниками, чи фовістів чи кубістів. Багато хто забуває, що Малевич — самоук у мистецтві, він не отримав освіти фахової, він три рази вступав до художнього училища у Москві і три рази не пройшов, учився у приватній студії. Тому професор — це, звичайно, з натяжкою, але він починав себе в мистецтві в дуже багатьох стилях — в постімпресіонізмі, кубізмі, фовізмі, лучизмі і так далі, і практично його спадщину на 75% складають якраз ті твори, які його привели до супрематизму. А супрематизм виник абсолютно випадково: Малевич сидів і малював декорації до якоїсь опери, і все оформлення сцени у нього було у вигляді гігантського сонця — до трьох метрів. Раптом падає падуга — це верхня куліса, і перекриває квадрат. Він кидає все, фовізм, кубізм і починає думати про супрематизм.

      Малевич для мене — не антикваріат, більше того, я вірю, що наша з ним зустріч — не випадковість.