Ліля хоче пістолета

      Коротенька інформація в газеті прикарпатської міліції «Версії. Факти» про те, що Лілія Білецька у цьогорічному розіграші Кубка України посіла друге місце у стрільбі з пневматичного пістолета, лише очком поступившись олімпійській чемпіонці Афін Олені Костевич, видавалася майже неймовірною. Справді, якщо можна досягнути такого вражаючого результату без тривалих контактів із цією зброєю (пневматичний пістолет спортсменка позичає під час змагань у більш забезпечених колег), то яке б решето було з центру мішені, якби Ліля могла хоч час від часу тренуватися? Пошуки відповіді на це інтригуюче запитання привели кореспондента «УМ» до тиру Прикарпатського юридичного інституту Львівського університету МВС, де впродовж останнього року працює молодший сержант міліції Лілія Білецька. Симпатична молода жінка виявилася не тільки вправним стрільцем, а й цікавою співрозмовницею.

      — Потяг до зброї — це родинна традиція, чи взятися за пістолет змусили якісь інші причини?

      — По батьковій лінії я росіянка, дівоче прізвище — Данилова. Мій дід, родом із Грозного, був військовим. Мама — українка. Народилася і виросла я в Івано-Франківську. Батьки ніякого відношення ні до армії, ні до силових структур не мають. Щоправда, тато — мисливець, й інколи брав мене на полювання. Вперше, пам'ятаю, поїхала на качок, коли навчалася в шостому класі. Тоді ж уперше спробувала пальнути з рушниці і мало не впала на землю — така була віддача від приклада. Потім почала заходити в міські тири і добре потрапляла в мішені. Стріляла з пневматичної гвинтівки, а хотілося — з пістолета. Записалася в ДЮСШ-1 до тренера Анатолія Григоровича Хруслова. Через три місяці вже посіла третє місце на обласних змаганнях з малокаліберного пістолета Іж-35. А в 16 років стала майстром спорту.

      — Які ваші найвищі спортивні досягнення і чи справді на останньому Кубку України, не тренуючись, посіли друге місце?

      — У 1995 році стала абсолютною чемпіонкою України — виборола перші місця у всіх трьох вправах з малокаліберного та пневматичного пістолетів. Роком раніше здобула бронзову медаль на юнацькому чемпіонаті Європи, а потім вийшла заміж, народила сина і, так би мовити, взяла тайм-аут. На цьогорічних змаганнях у Львові серед півсотні учасниць з усієї України посіла друге місце у стрільбі з пневматичного пістолета з результатом 385 очок з 400 можливих. Норматив майстра спорту міжнародного класу — 384 очки. Я справді стріляла, не тренуючись «з пневматики», бо особистої пневматичної зброї в мене ніколи не було. Немає її і в нашому тирі, отже, доводиться позичати на змаганнях. Рік тому на Кубку України я вже виконувала норматив майстра спорту міжнародного класу, але, щоб отримати це звання, треба взяти участь у 5-6 змаганнях  високого рівня, зокрема в національному чемпіонаті. Останнім часом регулярно тренуюся в інститутському тирі з малокаліберним пістолетом, але це різні речі — і за конструкцією, і за розмірами, і за вагою, і за віддачею. Щось схоже на ситуацію, коли звикаєш стріляти з лука, а потім береш до рук арбалет.

      — Ви показуєте стабільно високі результати, а до вас ні місцеві, ні столичні спортивні чиновники інтересу не виявляють. Виходить, стріляєш — стріляй, а не будеш — так і не треба?

      — Приблизно так. Аби сягати спортивних вершин, треба мати хоча б мінімальне фінансування. Інколи доходить до смішного: їдеш виступати на змагання за область, а грошей часто не дають. Кажуть, вирушайте за свої, згодом повернемо. Через деякий час повертають, але ж спершу ці кошти треба десь позичити, переважно викроїти із сімейного бюджету. Я вже не кажу про зброю.

      — Скільки ж коштує той недосяжний для вас пневматичний пістолет?

      — Найдешевший — 600 євро, а такий, як в олімпійської чемпіонки Олени Костевич, — удвічі більше.

      — Призових за перемоги не вистачає?

      — За перемоги ми отримуємо лише кубки та медалі. Грошових винагород в Україні, на жаль, не передбачено. Я не знаю, чим це пояснюється.

      — Якби у вас був пневматичний пістолет і прийнятні умови для тренування, можна було б очікувати ще вищих результатів?

      — Сподіваюся, що так — у подібних умовах тренуватися не доводилося. Дотепер на всіх змаганнях я, як мінімум, потрапляла у фінали. Дуже люблю стріляти. Люблю запах пороху — патрони по-різному пахнуть, залежно від того, хто їх виробляє. Це як парфуми. Кидати стріляти не збираюся за жодних обставин, у нас вік не має значення. Буває, що й пенсіонери дають фори молодим.

      — Окрім уміння влучно стріляти, чим ще займаєтесь?

      — Я закінчила курси бухгалтерів та комерційний коледж. Служила на посаді механіка-зв'язківця в авіаційній частині і виступала на різних змаганнях. Після розформування військової частини у Ценжеві неподалік Івано-Франківська довелося рік простояти на біржі праці. Тоді зовсім не тренувалася — був справжній мертвий сезон, але на змагання їздила і, на диво, показувала добрі результати. А потім, вважаю, мені пощастило — запросили в юридичний інститут.

      — Чи є хтось iз відомих спортсменів, ким захоплюється Лілія Білецька?

      — Мені подобається Віталій Кличко — спокоєм, врівноваженістю при надзвичайній силі. На рингу він — безстрашний боєць, а поза рингом — солідний розумний мужчина. Мабуть, мені загалом подобаються врівноважені люди (мій чоловік — з цієї ж категорії), бо сама я людина імпульсивна.

      — На спортивних результатах це якось позначається?

      — Дуже переживаю перед змаганнями. Тому мені легше стріляти з пневматичного пістолета, бо для виконання вправ у цій дисципліні дається 1 година 15 хвилин часу. Можна заспокоїтися і налаштуватися. Зі швидкісною стрільбою — важче.

      — У дитинстві вас брали на полювання як спостерігача. А тепер, мабуть, чоловіки-мисливці вже не витримують з вами конкуренції?

      — Ні, на полювання не ходжу. По-перше, вільного часу не так багато, а по-друге, немає з ким. Чоловік Юрій стрільбою не захоплюється, тато вже не полює. Років з п'ять тому поїхали на качок і тільки вийшли з машини, чоловіки затягнули: «Жінка на полювання — удачі не бачити». Такий мисливський забобон, але того разу він підтвердився — трофеїв було обмаль.

      — Жінок-снайперів, так званих чорних панчiх, дуже високо цінують під час військових конфліктів. Вам не пропонували в такий спосіб заробити чималі гроші?

      — Ні, подібних пропозицій не надходило. І, чесно кажучи, стріляти по живих об'єктах — бігаючих, плаваючих, літаючих — у мене рука не підніметься. Колись до тиру залетів горобчик і сів на мішень. Ненароком мені в голову прийшла провокативна думка: «Влучу чи не влучу?». Убила з першого пострілу, а потім довго плакала — шкода було невинну пташку. Мене часто запитують, чи маю особисту зброю? Ні, не маю і не хочу мати навіть для самооборони. Я отримую задоволення лише від стрільби в тирі. А якщо буде треба, зможу дати відсіч і без зброї, адже раніше я ще й дзюдо займалася.