«Псові б не побажала того пережити, що ми...», «Не хочу нарікати на Україну, але я була постійно голодна...», «Тримали нас там, як у кліщах, немов у концтаборі...», «Коли починаю це все згадувати, не можу заснути до ранку...» — такі-от уривки зі спогадів жінок, котрі пройшли горнило кількох переселень, зокрема в 1947 році. Загалом ідеться про русинок із сучасної Словаччини, які побували у Радянському Союзі, а пізніше змогли вирватися з чужини і повернутися додому. Є серед них і такі, які виїхали з польської частини Лемківщини, приміром народжена у Мушинці Вікторія Гарняк(ова), з дому Кочанська, пожила свого часу в Сталінській (Донецькій) області України, потім на Тернопільщині, заміжньою була у Косові на Франківщині, а тепер живе у Бардієві, неподалік своєї історичної вітчизни.