Про мільйон у кінематографічному кошику

      Днями в Будинку кіно відбулася подія з розряду рідкісних — показували новий український фільм «Вишивальниця у сутінках», знятий на Одеській кіностудії режисером Миколою Седнєвим. Прем'єра знову викликала в умах навколокіношної публіки питання про первинність курки і яйця: так що ж, йолки-палки, важливіше — нормальні гроші, щоб вистачало і на пристойний готель для акторів, і на безперервні зйомки, і на професійних артистів, і на копії, чи режисерська воля, організаторські здібності, вміння створити в голові історію, а на знімальному майданчику — атмосферу й обережно перенести всі оголені нерви життя на плівку, інколи це ще називають талантом. Прем'єрний спіч одеський режисер підготував у формі гіркої тиради про малобюджетний героїзм кінорежисерів і байдужість держави. «Після того, як я закінчив фільм, я взагалі здивувався, що хоч щось вийшло з огляду на бюджет картини і спосіб її фінансування», — чесно резюмував Микола Седнєв. Бюджет, до речі, склав мільйон гривень, мінус податки і округлити — «чистими» залишається 130 тисяч у. о., а кінокритик Олександр Рутковський після перегляду люб'язно нагадав публіці, що бюджет цьогорічного російського тріумфатора — фільму «Повернення» Андрія Звягінцева — теж не голлівудський, 400 тисяч тих самих одиниць. Дивно, чому нікому з українських режисерів досі не прийшло в голову зняти кіно про те, як у незалежній Україні знімається кіно, це було б цікавіше за все, що зняли за останні 10 років, і до того ж картину можна було б крутити перед гіпотетичними сеансами вітчизняних фільмів — для жалості. Бо глядачу, який платить гроші за квиток у кінотеатр, на жаль, усе одно, якою кров'ю це мистецтво зроблене, його, безсердечного, цікавить результат...

      У день перегляду я, порпаючись в iнтернеті, зайшла на динамічний і актуальний портал Kinokolo, який вправляється ще й в оперативності. Ввечері — прем'єра, а вдень — і рецензія відомого кінокритика Сергія Тримбача, котрий встиг побачити «Вишивальницю» раніше за решту, й інтерв'ю з режисером, у якому він роз’яснює усі символи, розшифровує власні неологізми кіномови і відкритим текстом оприлюднює тему та ідею картини. А ще раніше, в кіно теж є такий прийом — ретроспекція, мені так сподобалася ця назва, це химерно-органічне словосполучення «Вишивальниця у сутінках», що я навіть запозичила у пана Седнєва назву до матеріалу про Валерія Гергієва, який диригував своїм Маріїнським оркестром зубочисткою, і складалося враження, що він вишиває у повітрі якісь прекрасні невидимі узори. Яка ж я була здивована, коли побачила, що красива назва і красивий образ вишивальниці (котра як спокуту має вишити тридцять три образи богоматері, десять вона вже вишила і їй полегшало, а ще ж треба встигнути решту) мають суто декоративне значення. І ще я побачила в картині зовсім інші акценти, ніж режисер і кінокритик. Утім останнє звучить як комплімент режисеру — значить, стрічка вийшла справді багатовимірною, якщо кожен побачив у ній щось своє, аналогічно в ієрархічному кіноконтексті виглядає і думка Сергія Тримбача про муратовські мотиви у «Вишивальниці». Навіть звинувачення у копіюванні Кіри Муратової, в українській кіноситуації звучить як комплімент. Але тут є три прості пояснення — по-перше, Одеса — рідний ландшафт і для Муратової і для Седнєва, по-друге, Микола Седнєв як актор знімався в картині Кіри Олександрівни «Другорядні люди» і зайнятий у новій стрічці «Настройщик», по-третє, присутність муратовської актриси Наталі Бузько, клоунеси з «Масок». Навіть знання цих алюзій невідворотно спрямує тебе в бік кінематографа Кіри Муратової.

      За визначенням Миколи Седнєва, це молодіжний фільм, лав-сторі за жанром і водночас друга частина його трилогії, яку відкрила стрічка «Прокинутися в Шанхаї», а завершить колись (перерва між першою і другою картиною склала 11 років) «Мілена, душа моя», принаймні така робоча назва уже написаного сценарію.

      Спочатку по ярмарково веселій Одесі розгулює весела трійця — широкої душі добродій Драган, його молода подружка Світлана і 17-річна донька Мілена. Вони безтурботно і радісно відпочивають у знятому на все літо будиночку біля моря, впиваються сонцем, неробством, любов'ю і не заважають один одному жити в своє задоволення. Це триває доти, доки на вокзалі татусь Драган не зустрічає своє шкільне кохання Марину Назарову, сувору і правильну жінку, яка до їхніх веселощів не долучається, а навпаки намагається навернути компанію на шлях істинний: дитина повинна вчити англійську, тато — не зловживати пивом і цигарками, а робити зарядку, щоб позбутися черевця, Світлані не завадило б навчитися говорити правильною літературною мовою, а не сленгом. Декому такий поворот, звичайно, не сподобався, але Драган перейнявся новими правилами не на жарт і по-новому закохався в Марину. А коли дізнався, що їхні половини загинули в автокатастрофі в один рік і в один місяць, вирішив, що це перст долі. І далі все, як у Франсуази Саган у повісті «Здравствуй, грусть»: молода хижачка «з'їдає» дорослу жінку, Марина топиться в морі, не витримавши ще однієї втрати — Драгана заманила в тенета сексу Світлана, а руда бестія Мілена (популярне ім'я в українському мистецтві останнім часом — і в Забужко, і в Софії Андрухович, і у Седнєва) чи то з’їхала з глузду, чи знову грає чергову роль — слухняної дівчинки в коричневій майже шкільній сукні з білим комірцем.

      Цей фільм важко назвати молодіжним, швидше, психологічним. Звідки в цього ангела, який не вступив на акторський факультет, у цієї життєрадісної і вихованої дівчинки така жорстокість і амбіції режисувати життя за власним сценарієм? Коли Мілена стоїть угорі, на залізничному мосту, і режисує сцену зустрічі батька з його колишньою коханкою Світланою, вона так впивається деміургівськими відчуттями і так задоволена правильною мізансценою, але до відповідальності за кінцеві наслідки дівчина не готова, не хоче і не вміє відповідати за скоєне. Тож у фіналі Мілена слухняно виконує усі батькові накази і не претендує на режисерську роль. Картина навмисне театралізована, один із провідних символів — пара танцівників у ресторанчику, яка на сцені танцює любов і гармонію, а в побуті брудно свариться і випаровує ненависть. На цю сценічну фальш купується Мілена, а після неї інша молода дівчина, і так до безкінечності. Життя — умовна і штучна річ, і замiсть того, щоб підлаштовуватися під чиїсь закони, краще тихцем гнути свою лінію і мікшувати ситуацію так, щоб оточуючі танцювали під твою дудку.

      Із 60 акторів, які грають у «Вишивальниці», більше як 50 непрофесійних. Режисер оголосив через одеське телебачення конкурс і переглянув тисячі людей, серед тих, хто потрапив у кіно, — випускниця інституту Поплавського, домогосподиня, художник-оформлювач, фотомодель і половина знімальної групи фільму. Більшість акторів, дізнавшись про мізерні гонорари, відмовились від кіношної честі, погодилися лише Наталя Сумська, Олександр Гетьманський і Тетяна Комарова. Сумська на екрані — ще одне болюче нагадування, що така прекрасна актриса злочинно опинилася поза кіно. Виконавиця ролі Мілени Тамара Борбот, якби в нашій країні була кіноіндустрія, стала б для неї відкриттям, у випускниці Інституту культури є той екранний шарм, який, вибачте за тавтологію, або є, або нема.

      «Вишивальниця» відверто недотягнута, хоча, безумовно, більш видовищна і комерційна, ніж те, що знімалося досі. Але архаїчні титри, неприродний звук, розгублені актори — все це цілком у традиціях сучасного українського кіно. Шкода...