Реанімація бочки

      У свідомості французьких виноробів не тільки через економічний патріотизм, а й завдяки багатовіковим спостереженням укорінилося переконання, що їхнє неповторне вино може дозріти до вишуканого букету лише у вітчизняних дубових бочках. Тому намір прикарпатських бондарів з містечка Богородчани «просунутися» зі своїми виробами в Бургундію чи місто Коньяк спершу виглядав так само смішно, як спроба здивувати Тулу самоваром чи Італію — спагеті. Коли П'єр Дамі — власник розташованої у місті Морсо відомої фірми з понад столітніми традиціями — побачив на околиці Богородчан бондарний цех, то втратив залишки ілюзій: тут не можна, пророкував він, зробити бочку для французького вина. І крапка.

      У французькому виноробстві, де партнерські стосунки складалися століттями, винороб нізащо не ризикне купувати невідому тару. І рiч не тільки в традиціях: у стандартну 225-літрову бочку для витримування заливається вина зазвичай на суму понад 20 тисяч євро — вартість престижного авто середнього класу. Втратити такі гроші через неякісну дубову посудину — велика прикрість для будь-якого бізнесмена. Проте у богородчанські «міхи» таки влилося французьке вино, і — дістало найвищу оцінку дегустаторів.

Не святі клепки колять

      Невідомо, чи народилася б «олполівська» бочка, якби в Богородчани не заїхав французький бізнесмен Паскаль Рендер. Те, що колись було бондарним цехом Солотвинського лісокомбінату, справді навіювало сум, як на панахиді. Раніше, у вісімдесяті роки минулого століття, цех виробляв щороку близько 82 тисяч 100-літрових бочок невибагливої «ГОСТівської» якості. Їх закупляли заводи з переробки плодоовочевої продукції для наповнення фруктовим пюре, які постачали трудящим Сибіру, та м'ясокомбінати, які експортували смалець у «дружні країни». У середині дев'яностих бондарний цех трансформувався у ВАТ «Тара», але це не врятувало від проблем: промислове бондарство в Україні почало занепадати — бочки перестали користуватися попитом. Аби якось триматися на плаву, богородчанці взялися виробляти чорнові меблеві заготовки та фрезу. Саме в цей важкий період виживання в нових економічних умовах й нагодився Паскаль Рендер. Технічна оснащеність «Тари», звісно, його розчарувала, але сподобалися люди — кмітливі й роботящі. Останній аргумент переважив.

      Серед працівників нинішнього підприємства немає потомствених бондарів. Приміром, діди-прадіди директора створеного на базі «Тари» «Олполу» Яреми Поворозника жили в Богородчанах і займалися шевством, сам він із червоним дипломом закінчив Івано-Франківський інститут нафти і газу за фахом «інженер нафтового обладнання», але доля так розпорядилася, що мусив керувати тарним виробництвом. Взагалі-то доля підготувала для їхнього роду стільки «нестандартних» сюжетів, що можна писати захоплюючу «Сагу про Поворозників». Дід Антін, коли воював за корону Габсбургів у Першій світовій війні, біля кордонів з Італією закохався у сербку Розалію. Вона відповіла взаємністю. Та дівчина походила з заможної родини, і її дев'ятеро братів настійно відраджували сестру їхати у «відсталу» Галичину. Однак любов перемогла. У прикарпатському селі Олешів у них народилося три доньки і син, але злидні справді пов'язали по руках і ногах. Довелося Антонові їхати на заробітки аж в Аргентину. Там він пропав безвісти. Залишившись із голодними дітьми на чужині, Розалія вирішила запівдарма продати хату і з території, підпорядкованої Польщі, повернутися на батьківщину. Проте через кордон її не пропустили, довелося повертатися в Олешів... Ще жорстокіші випробування випали на долю Яреминого батька Федора, котрий десятиліття відбував заслання на півночі Росії та Далекому Сході за участь у національно-визвольній боротьбі.

      Однак це теми іншої розмови. Повернімося до бочок. Використовуючи бізнесові зв'язки у Франції, пан Рендер «прилаштував» першу партію вироблених у Богородчанах дубових клепок на фірму Дамі, де з них за класичною технологією виготовили винну тару. Далі — захотілося більшого.

Від «інопланетянина» до майстра — один крок

      «Нарікань на наші клепки не було, — пригадує Ярема Поворозник. — І якось Паскаль сказав мені: якщо із цих клепок виходять бочки, в яких дозріває добре вино, то чого маємо возити заготовки у Францію, а не випускати тут готову продукцію. Ми теж були «за», але, по-перше, не знали технології, а, по-друге, не мали відповідного обладнання. Нова ж імпортна лінія для виробництва бочок коштує один мільйон американських доларів — сума поки що для нас «не підйомна».

      Та пан Рендер порадив не опускати руки. Взагалі, як розповіли богородчанці (сам француз на час мого приїзду перебував на відпочинку в Єгипті), важко переоцінити роль його особи в новій історії підприємства. Він не тільки допоміг зв'язками та коштами, а й показав приклад бізнес-порядності європейських стандартів. Коли йому як співвласнику «Олполу» натякнули на широко практиковану в нашій державі оплату приватниками найманої праці «чорним налом», Паскаль Рендер відразу «поховав» цю ідею: «Якщо всі так робитимуть, то як же виживатиме незалежна Україна?». Він подав ще один урок, якого ніяк не можуть засвоїти прибульці в Україну, — поваги до мови і традицій корінного населення. Пан Рендер за кілька років перебування на Прикарпатті настільки досконало оволодів українською мовою, що тепер «сипле» прислів'ями та приказками мало не як лінгвіст.

      Власник Дамі на прохання Паскаля Рендера, зрештою, погодився взяти учня з України і відкрити йому фірмові секрети виготовлення винних та коньячних бочок, очевидно, не дуже сподіваючись, що з цього навчання вийде щось путнє. Штудіювати закордонну бондарську науку випало Григорію Паливоді, за плечима якого був деревообробний технікум і столярне виробництво.

      «Від мене, — каже пан Григорій, — нічого не приховували, але довелося вчитися, так би мовити, методом споглядання — я зовсім не знав французької мови. Якось побачив, як їхній робітник мучиться над виготовленням пробної бочки конусоподібної форми з діаметрами унизу один метр, а вгорі — п'ять сантиметрів. Я взяв калькулятор і ввечері в готелі зробив необхідні розрахунки. Вранці показав креслення. На мене подивилися з недовірою, як на інопланетянина: приїхав учитися виробляти традиційні бочки, а тут лізе з рацпропозицією в зовсім нову навіть для французів справу. А потім зробили експеримент за моїми розрахунками — і все вийшло якнайкраще. Мені запропонували виготовити діжку за формою старовинного заплічного кошика для збирання винограду. Зробив. Потім уже французькі робітники подавали мені інструменти, а не я їм. Вони повірили, що й у Богородчанах ми зможемо зробити бочку, яка не поступатиметься їхній».

      Більше того, П'єр Дамі був настільки захоплений кмітливістю прикарпатця, що через два місяці навчання захотів залишити його у своїй фірмі, призначивши начальником цеху. Ця несподівана пропозиція, звісно, не сподобалася Паскалю Рендеру, який уже ні на йоту не сумнівався у можливостях налагодити виробництво бочок на Прикарпатті. Про намір власника фірми Дамі Григорію розповіли вже в Україні, але він зовсім не засмутився: «У мене навіть думки не було там залишатися. Тепер я працюю в «Олполі» технологом і цілком задоволений своїм становищем».

      Дещо з обладнання для налагодження виробництва богородчанці завезли з Франції, але більшу частину технологічного ланцюга укомплектовували своїми капітально відремонтованими механізмами. І ось 15 травня 2004 року з їхнього конвеєра через десять років «мертвого сезону» зійшла перша винна бочка, яка відрізнялася від колишніх «смальцевих», як палац від халупи — і зовнішнім виглядом, і ціною. За Союзу соснова бочка коштувала 7 карбованців 50 копійок, дубова — 13.60. Нині в Європі стандартна винна бочка коштує 400—430 євро, а завезена в Україну після розмитнення — наполовину дорожча. Продукція «Олполу», не поступаючись якістю французькій, значно дешевша.

Богородчанська бочка: зі щитом чи на щиті?

      Сировину богородчанці привозять переважно з Вінницької, Рівненської, Тернопільської та Хмельницької областей. У Карпатах дуби не ростуть. Аби перетворитися на якісну клепку, розроблена на бруси деревина півтора року витримується просто неба, а бочка стає винною чи коньячною залежно від ступеня випалювання ізсередини дубовими трісками.

      Фахівці відзначають і високу якість української сировини. Європейський дуб, на відміну від канадського, має структуру деревини, яка дозволяє залитому на дозрівання в неї вину «дихати», бочка ж із північноамериканського дерева подібна до скляної тари. Окрім того, українські дуби відзначаються підвищеною «ванільністю», що додає вину чи коньяку особливо вишуканого смаку.

      Ці природні особливості, висока якість виробів та помірна ціна роблять олполівську продукцію конкурентною, хоча її вихід на міжнародну арену навряд чи сподобається законодавцям світової тарної моди. Та завойовувати Францію вже відправлено понад 300 бочок з богородчанською маркою. Схоже, вони не повернуться додому на щиті. Торік у травні на одному з тамтешніх винзаводів відбулася дегустація напоїв, закладених у бочки трьох виробників: двох французьких та одного українського. Тоді найкращим вином незалежні експерти визнали саме те, що дозрівало у прикарпатській бочці.

      Європа Європою, але не варто забувати про внутрішній ринок, на якому працюють вітчизняні винороби як з продукцією «для середнього класу», так і виробники елітних напоїв. Паскаль Рендер, як стверджують його прикарпатські колеги, відзначає, що, приміром, «Каберне» одного з кримських винзаводів, що продається в Івано-Франківську за ціною 38 гривень, нічим не поступається французьким аналогам. При цьому майже все вироблене у нас марочне вино вистоюється у дубових посудинах російського виробництва.  Проте потужності «Олполу» дозволяють уже сьогодні випускати щомісяця, як мінімум, по півсотні бочок. Напевне, попит на них зростатиме одночасно з європеїзацією українських питних традицій, коли добротне натуральне вино порушить на наших столах пролетарську гегемонію горілки.

      Поки що, на жаль, міцні напої не відступають. В «Олполі» мені розповіли про вельми цікавий епізод. Почувши від французів, які приїхали в Богородчани, про ціни на їхні вина, один старшого віку чоловік з бондарного цеху не втримався від здивованого запитання: «Вони що у вас, такі міцні?». Коли почув у відповідь, що міцність, як правило, не перевищує 12 градусів, то розчаруванню вуйка не було меж: «Хіба ж то вино? У нас купиш «Сонце в бокалі», то воно як дасть в голову, то дасть». Щоправда, не всі богородчанці схильні до такого алкогольного радикалізму.

      «Перед поїздкою до Франції я мало що знав про культуру пиття вин, і спершу всі вони мені здавалися однаковими, — зізнається Григорій Паливода, — а потім почав за смаком розрізняти, які марки дорожчі, які дешевші. Був на п'ятигектарній плантації, де вирощують виноград, літр вина з якого оцінюється в 1000 євро. Я запитав дружину власника, уродженку Росії, чим це дуже дороге вино так відрізняється від інших. Вона відповіла, що весь секрет у тому, що ця марка вважається суперелітною, і її беруть переважно колекціонери. Але в нас, в Україні, виробляються також добрі й недорогі вина. Просто нам треба трохи змінювати традиції».