Спорт — така сама частина нашого життя, як і всі решта сфер людської діяльності. І все, що може трапитися з нами у повсякденному житті, трапляється й тут. Дуже важко сходити на вершину, не простіше на ній і втриматися. Але що робити, коли життя кидає тебе у прірву? Встояти під силу лише сильним особистостям. Українській легкоатлетці Людмилі Блонській життя надало шанс пройти всі стадії випробування — від падіння до злету. І майстриня багатоборств довела, що вона є сильною не тільки тілом, а й духом. Відбувши дворічну дискваліфікацію, броварчанка повернулася у великий спорт і тиждень тому стала чемпіонкою світу з п'ятиборства (першість планети проходила в «закритих приміщеннях» столиці Росії). «Золото» Блонської виявилося ювілейною — сотою — медаллю української легкої атлетики на найпрестижніших змаганнях.
Спілкувалися з Людмилою ми в холі московського спорткомплексу «Олімпійський» наступного дня після того, як вона зійшла на верхній щабель п'єдесталу й емоції вже відступили.
Перемога перед тим, як знепритомніти від голоду
— Людо, чи ви вже усвідомили, що стали чемпіонкою світу?
— У перший момент після завершення змагань я відчувала величезну втому і лише зараз потроху приходжу до тями й починаю розуміти, на який щабель зійшла. Допомагають цьому наше легкоатлетичне керівництво й журналісти, приділяючи особливу увагу. Але я довго йшла до цього успіху, тому випадковим його вважати не можна.
— Підготовка до московського старту давала приводи для оптимізму?
— Щоб потрапити до збірної, я готувалася на чемпіонаті України в Сумах. Але коли Міжнародна федерація (ІААФ) повідомила, що на чемпіонат світу я потрапила за результатами літніх виступів, почала «підтягувати» окремі види багатоборства. Проводила посилені тренування, відмовилася від комерційних стартів, аби не розпорошуватися й підійти до світової першості в оптимальних кондиціях. Виступила лише одного разу у стрибках у довжину у Фінляндії, а також у стрибках і в бігу з бар'єрами у Сумах, аби перевірити свої сили в обстановці офіційних змагань. Почувала себе добре й вірила, що зможу проявити себе у Москві з кращого боку.
— Коли почали розуміти, що можна стати не просто призеркою, а чемпіонкою?
— Перед початком змагань сподівалася обігнати хоча б двох-трьох спортсменок, тобто потрапити до п'ятірки. Про сходження на п'єдестал я лише мріяла, хоча, звісно, десь у середині кожного в душі живе бажання бути першою. Запорукою мого успіху вважаю перемогу в першому виді програми — бігу з бар'єрами, коли напрочуд вдало «потрапила» у стартовий постріл. Я з перших метрів пішла у відрив і десь на четвертому з п'яти бар'єрів навіть промайнула думка, а де ж суперниці? (Сміється). Адже перед цим у мене був лише п'ятий результат серед усіх учасниць.
— Краєм ока стежили за суперницями?
— Звичайно. Особливо я побоювалася росіянки Ольги Левенкової й голландки Карін Рюкштуль, які на попередніх стартах демонстрували високі результати.
— Що ви відчували, лідируючи перед останнім видом програми?
— Дистанцію 800 метрів я біжу на рівні, близькому до головних конкуренток, хоча в цьому сезоні я не приділяла цьому видовi достатньої уваги. Я не ставила собі завдання виграти забіг, а вела, скоріше, тактичну боротьбу за місце, яке б зберегло моє лідерство. Адже нерідко траплялися випадки, коли спортсмени через втому, необережність або судоми втрачали навіть велику перевагу і разом iз нею медаль. Я теж побоювалася, бо м'язи вже давали про себе знати.
— Судоми?
— Так, але у багатоборок це вважається нормальним. Проблема виникла лише з тим, що упродовж усього дня... я нічого не їла! І втратила за чотири види програми чотири кілограми ваги. Зазвичай у кімнатах для відпочинку організатори виставляють йогурти й фрукти, аби спортсмени могли підкріпитися, а москвичі цього не зробили. Вони чомусь віддали це на відкуп керівництву команд, а мене ніхто про це не попередив. Представники нашої федерації побоювалися, що в подану від їхнього імені їжу можуть щось підсипати, але й мені про відсутність харчування не сказали... Тому я й нічого з собою і не брала.
— Сильно нервували з цього приводу?
— Трохи було. Мені ще стрибати у довжину й бігти 800 метрів, а я дуже хочу їсти. Перед останнім забігом всі впевнені, що я чемпіонка, лише до мене це не доходить. Бо мене від голоду нудить і болить голова. Тому більшу частину дистанції я бігла на «автопілоті», штовхаючись уперед не лише ногами, а, здається, всім тілом. І таки виконала завдання, програвши всього метрів 20.
— Другого нашого чемпіона Івана Гешка за три дні тричі водили на допінг-контроль. Думаю, ви теж не минули цієї долі...
— Так, але після змагань я не могла здати аналіз упродовж двох iз половиною годин. Сиділа собі й пила водичку, оскільки організм за день був обезводнений, нічого вичавити з себе в мене не виходило. Адже в манежі було душно, хоча це краще, ніж постійно розминатися й витрачати зайві сили, коли холодно. Тому за змагальний день я майже нічого не пила, аби у відповідальний момент не схопило бік.
Прийшовши ввечері в готель, падала з ніг від втоми й нічого їсти не могла. Лише через добу до мене повернувся апетит, причому не можу наїстися й досі. Набиваю шлунок у їдальні, а вже за годину починаю «доганятися» бутербродами.
— Золоту медаль вам на шию повісив президент НОК України Сергій Бубка. Після того він не підходив привітати вас окремо?
— Ні, але вже було приємно, коли такий уславлений співвітчизник вручав мені нагороду. При цьому сказав: «Молодець! Вітаю, продовжуй у такому ж дусі». В ці дні на мене звалилася лавина дзвінків, СМС-повідомлень, причому інколи від людей, яких я навіть не знаю.
«У секторі читаю й слухаю підказки»
— Подальші плани на найближче майбутнє вже визріли?
— Мені приємно, що я стала чемпіонкою світу, але намагаюся на цьому не зосереджуватися. Завоювати титул легше, ніж його відстояти. Відпочину кілька днів на батьківщині й знову у бій!
— До того ж у Москві не було трьох сильних суперниць, з'ясовувати стосунки з якими ви будете, ймовірно, на інших стартах?
— Так, шведка Кароліна Клюфт травмувалася. Француженка Юніс Барбер не любить виступати взимку, а англійка Сотертан, схоже, вирішила пропустити сезон. Наступне наше побачення планується на літньому чемпіонаті Європи в Швеції, де я мрію не просто потрапити на п'єдестал, а намагатимусь поновити рекорд України. Вважаю, що немає людей, яким не можна кинути виклик. Чим сильніше суперники, тим більше в мене бажання довести свою силу, що я можу виступати на найвищому рівні.
— Свої сильні й слабкі сторони ви знаєте?
— Раніше краще за інше в мене виходив бар'єрний біг і стрибки в довжину. Більше того, у стрибках планую виступати окремо. Минулого літа я показала високий результат навіть серед тих, хто виступає лише в цьому виді. Тоді мені не вистачило трохи часу, аби здобути ліцензію для виступу на літньому чемпіонаті світу в Гельсінкі. Здається, наша федерація не розраховувала, що я зможу бути так добре підготовленою після довгого простою, і зробили ставку на інших.
Останнім часом я підтягнула й стрибки у висоту, бо після народження другої дитини в мене виникли серйозні проблеми з розбігом. Виручив мене тренер республіканської ШВСМ Семен Донськой, котрий за кілька місяців знайшов до мене підхід і ліквідував мої недоліки в техніці. Напередодні чемпіонату світу він написав мені інструкцію з розбігу, яку я, як шпаргалку, читала перед стрибками просто в секторі.
А от штовхання ядра в мене виходить не найкраще — я не «відчуваю» ядра, мені важко збагнути техніку кидка. Кажуть, це не заняття для такої тендітної дівчини, як я (сміється). Коли я закинула залізну кульку аж на 13 з половиною метри, сама не повірила — для мене сьогодні це космічний показник, хоча й не надто вражаючий порівняно з іншими.
— Ви кажете, що краще виступаєте на відкритому повітрі, ніж у приміщеннях. Чому?
— Я себе впевненіше почуваю в семиборстві влітку, ніж у п'ятиборстві в залах. По-перше, змагання там тривають два дні, а не один, як тут. Крім того, я краще біжу 100 метрів із бар'єрами, ніж 60, і на дистанції 200 метрів, якої взимку немає, почуваюся як риба у воді. І стрибати в висоту і довжину психологічно легше на вулиці, ніж у закритому приміщенні, яке на мене «тисне».
— Як виглядають трибуни зі спортивної арени?
— Раніше аплодисменти чи інша реакція публіки, нехай вона й підтримує мене, заважала налаштуватися як слід. Тепер я навчилася «відключатися», тобто для мене не існує нічого, крім сектору. В паузах шукаю очима тренера, від якого очікую підказок.
На спортивних доріжках я себе почуваю спокійніше, ніж тоді, коли спостерігаю за виступом партнерів по збірній з глядацького місця. Емоції б'ють через край! Наприклад, коли біг Ваня Гешко, мене вже трясло, ледь він стартував. Ми з чоловіком взяли кілька українських прапорів, аби вболівати за наших. Хоча не можу українську команду назвати згуртованою — вона розбита по групах. Коли бачиш, як німці або росіянки в повному складі займають половину сектору й галасливо вболівають за своїх, трохи їм заздриш. Адже спортсмен на доріжці або у секторі відчуває цю підтримку, вона стимулює його до кращого виступу.
«Звідки в мені взявся допінг, сама не розумію»
— Не можу вас не запитати про дискваліфікацію. Весною 2003 року вас звинуватили у вживанні допінгу й відсторонили від змагань на два роки. Що ж тоді сталося й як ви сприйняли цей удар долі?
— Пояснення появі в моєму організмі заборонених препаратів я так і не знайшла, адже ми уважно стежили за харчуванням і вживанням медичних засобів. Було важко психологічно, особливо розбиратися у документах, писати пояснювальні записки.
Але довго я на тій невдачі не концентрувалася. Ми з чоловіком вирішили обзавестися другою дитиною, яку спершу планували народити після афінської Олімпіади. А невдовзі після пологів я знову повернулася на стадіон, адже наразі спорт і є моїм життям, і я не уявляю себе без нього. Навіть коли з'являється вільний час, виникає бажання піти потренуватися. Але водночас маю й піклуватися про родину. Здається, я є єдиною діючою українською спортсменкою-матір'ю, тому мушу й попрати білизну, нагодувати родину, позайматися з дітьми.
— Кажуть, у всіх чемпіонів особливий характер. Що ви про себе можете сказати?
— Думаю, мій перший тренер Світлана Силицька заклала в мені риси справжнього бійця. Я часто згадую її слова про те, що завжди треба боротися до кінця, щоб не сталося — чи то заболіла нога, чи то впала я на бар'єр. Наприклад, минулого літа на універсіаді в Туреччині через недогляд суддів мені списом наскрізь пробили ногу. Організатори навіть хотіли зняти мене із змагань, але я підписала заяву, що в разі проблем зі здоров'ям ні до кого претензій не матиму і з пораненою ногою бігла 800 метрів.
— Не боялися за можливі наслідки?
— Не хотілося втрачати перемогу, тому перемотала ногу пластирем, заморозила її й бігла зi сльозами на очах.
Коли чоловік тренує свою дружину
— Де ж тренери розгледіли ваш талант, і чому ви обрали саме багатоборство?
— До сьомого класу я не могла визначитися зі своїм головним уподобанням, займалася дзюдо, танцями і велоспортом, художньою гімнастикою, баскетболом. Особливо добре у мене виходило у велоспорті, коли я обганяла навіть хлопців. Мені подобалося просто покататися на велосипеді, але вигляд треку з віражами наводив на мене жах. Тому навіть на умовляння тренера я закинула цей вид спорту. І знайшла себе в легкій атлетиці у Світлани Сергіївни.
Вона сама колишня багатоборка, закiнчивши інститут, набрала собі групу, куди потрапила і я. Ще одним її вихованцем є Сергій Демидюк, котрий виступає за збірну у спринтерському бігу з бар'єрами. Можливо, я могла б виступати в якомусь з окремих видів, але мені більше до вподоби тривала дуель у багатоборстві. Тут можна надолужити втрачене в одній дисципліні, постійне суперництво мене заводить — я ловлю від цього, можливо, не зрозумілий іншим кайф.
— Вашим персональним тренером є ваш чоловік...
— Спорт звів наші долі, тому наше особисте життя з ним нерозривно пов'язане. Сергій забрав мене з Харкова у Бровари, де й займається мною. У мене вибуховий характер, тому і з колишнім (Михайлом Медвідьом), і з нинішнім тренерами ми можемо нагримати один на одного. Але це допомагає мені завестися й налаштуватися на роботу, а родинні зв'язки змушують нині дуже швидко відходити й повертатися до нормального спілкування.
— Як складаються ваші стосунки з суперницями?
— Як не дивно, але з дівчатами з інших пострадянських республік я більше дружу, ніж з українками — мабуть, дається взнаки конкуренція за місце в збірній. З нашими Наталкою Добринською, Юлією Акуленко, Мариною Брезгиною все складається добре, коли ми спілкуємося «про життя», а не на спортивні теми. Цікаво, що у хлопців-багатоборців більш дружні стосунки, тож, можливо, даються взнаки особливості жіночого характеру. Коли ж ми разом виступаємо за команду на Кубку Європи, то допомагаємо одна одній, адже розуміємо, що представляємо збірну України.
З дівчатами з інших країн стосунки чудові, але, мабуть, лише тому, що ми майже не розуміємо одна одну (сміється). Я знаю кілька слів англійською, закордонні спортсменки, особливо чешки й німкені, щось із російської...
— Діти вже розуміють, чим займається їхня мама?
— У першу чергу, вони сприймають мене як матусю. Маленький син інколи грається медалями. Буває, намагається повісити їх собі на шию, але вже під вагою двох-трьох падає (сміється). А доця, ледь я переступаю поріг, питає: «Мамо, що ти мені привезла?».
ДОСЬЄ «УМ»
Людмила Блонська
Народилася 9 листопада 1977 р. у Сімферополі.
Зріст — 172 см, вага — 59 кг.
Вихованка ДЮСШ «Локомотив», майстер спорту міжнародного класу з легкої атлетики.
Багаторазова чемпіонка України, переможниця Кубка Європи 2003 р., чемпіонка універсіади 2005 р., чемпіонка світу 2006 р. iз п'ятиборства.
Студентка Сумської національної академії банківської справи.
Тренер — Сергій Блонський (її чоловік). Має доньку й сина.
ХТО І ЯК ДОПОМАГАЄ
МАЙБУТНІМ ЧЕМПІОНАМ
— Як це не парадоксально, мені допомагало багато людей, в обов'язки яких це не входить, але які в мене вірили. Зокрема мерія Броварів. Сумська академія банківської справи, де я навчаюся, надавала в моє розпорядження сучасний зал та інвентар. Один із тренерів підшукав мені спонсора. А ось від спортивного управління Київщини я не отримала ані копійки.
Тренер збірної з багатоборств Михайло Медвідь допомагав організовувати збори, знайти кошти на вітаміни, відновлювальні препарати. Від міністерства раз за три роки отримала спеціальне взуття, з яким у нас у країні величезна проблема.
Загалом, держава згадує про спортсменів у останній момент перед змаганнями, але ж готуватися до них треба заздалегідь.