Шанс на жит­тя

      До кількох корпусів, розміщених на вулиці Відпочинку, 11, щодня приходять різні люди. Одні йдуть до Київсього міського центру боротьби зі СНІДом, щоб зробити аналізи на ВІЛ-носійство, інші — щоб отримати «кайфову» пігулку замісної терапії, хтось лежить у боксі для важкохворих, комусь роблять уколи для очищення крові, комусь — для гальмування бурхливого розвитку вірусу імунодефіциту. Унікальний центр працює вже давно, але тільки минулого тижня він офіційно відкрився для пацієнтів. А головною цінністю комплексу фахівці називають лабораторію, обладнану за останнім словом техніки. Дороговартісні прилади й установки, за словами медиків, зможуть зробити те, про що давно мріяли і ВІЛ-інфіковані мами, і хірурги, які оперують таких пацієнтів, і працівники центрів переливання крові,— швидко й надійно поставити людині діагноз: заражена вона вірусом чи ні...

Кілька годин — і діагноз готовий!

      Що відбувається, коли вірус потрапляє у кров? Він починає обживатися, розмножуватися, і лише через деякий час організм реагує на нахабного окупанта виробленням антитіл. Тому традиційна опосередкована діагностика ВІЛ, яку сьогодні використовують в Україні, не може швидко дати точний висновок. Тому не можна відразу визначити, чи є ця людина носієм ВІЛ, водночас людина вже через кілька годин після зараження може інфікувати інших. Пацієнту доводиться робити повторні аналізи, щоб позбутися будь-яких сумнівів у позитивному статусі. А бувають ситуації, коли довго чекати не можна, і це стосується не тільки лікування, а й донорської справи. Медики можуть мати великий запас крові необхідної групи і не мати права її використати, коли вона дуже потрібна. За словами лікарів, вони змушені чекати три місяці, поки кров відстоюється, і вірус (якщо він там є) розмножиться або ж (якщо кров «чиста») не розмножиться. І тільки через півроку фахівці зможуть побачити у крові антитіла до вірусу. А що робити з препаратами, які не можна так довго тримати? Ризикувати здоров'ям людини, переливаючи їй неперевірений матеріал? Зовсім не обов'язково. Достатньо використати для діагностики обладнання, яке шукатиме у крові не примхливі антитіла, а частки конкретного вірусу. Задоволення дороге, але воно того варте, кажуть фахівці. Більше того, американська апаратура, яка вміє знаходити частки вірусу вже через кілька годин після зараження людини, в Україні вже є — у відкритому минулого тижня Центрі боротьбі зі СНІДом.

      Як розповів «УМ» Валерій Івасюк, заступник мiнiстра охорони здоров'я України, у новій лабораторії центру будуть проводити такі дослідження, які раніше в нас не робили. Так, за допомогою полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР) можна виловлювати частки вірусу в крові і ставити точний діагноз уже через кілька годин після зараження: «Лабораторне обладнання може вловлювати не тільки антитіла, які виробляються через певний час, а й визначати сам вірус. Це особливо важливо для медиків, для хірургів, акушерів-гінекологів, які через свою незахищеність можуть інфікуватись під час операції, і ми знаємо багато випадків, коли лікар уколовся голкою, порізався, і не знає, чи треба йому лікуватись. Крім того, нове обладнання допоможе визначити статус дитини, яка народилася від ВІЛ-інфікованої мами. Раніше ми чекали 18 місяців від дня народження дитини, щоб в організмі маляти зникли антитіла матері і почали вироблятися власні. І ми не могли раніше дізнатися, чи дитина інфікована, чи просто є носієм маминих антитіл. Тепер же ми зможемо за кілька годин встановити діагноз, вчасно починати лікувати хворих дітей і не чіпати тих, кому терапія не потрібна».

      За словами пана Івасюка, ПЛР дає можливість не тільки визначити, що частки вірусу є в організмі, а ще й порахувати, скільки їх штук. Це дуже важливо для прийняття рішення про початок лікування людини від СНІДу. ПЛР зафіксує той момент істини, коли носійство інфекції вже переходить у стадію хвороби, коли СНІД переступає певну межу, після якої на людину чекає довічне лікування. З одного боку, медики не будуть марнувати кошти на завчасне лікування, з іншого боку, лікарі не будуть запізнюватись із терапією, бо ціна цієї затримки — людське житття. Крім того, нова установка швидко визначить, наскільки ефективним є лікування, бо  при неправильному — кількість вірусних часток у крові не буде зменшуватись.

      З часом центр отримає секвінатор — установку, за допомогою якої можна буде докладно вивчати біологічну природу вірусу, поширеного на території нашої держави. «І це не просто забаганка науковців, а необхідна річ, — говорить Валерій Івасюк. — Сьогодні в Україні функціонує досить своєрідний вірус СНІДу, який розвивається на тлі загальної депресії імунної системи. Згадайте Чорнобиль, нашу екологію, зрештою, той спосіб життя, який був протягом останніх 20 років, коли економіка занепала і людина була просто голодною. На жаль, «наш» вірус розвивається на благодатному грунті, і тут виник так званий субтип О, який донедавна не реєструвала жодна тест-система! Це значить, що людина хворіла на СНІД, а діагностика цього не показувала — відбувається трансформація вірусу. Цілком можливо, скоро в Україні народиться новий тип вірусу, і ми маємо про це знати! Тому нова лабораторія буде фіксувати біологічний розвиток вірусу, щоб не пропустити народження новогого штаму або ж (не дай Боже!) такого збудника захворювання, який не вловлюють класичнi тест-системи».

Горе макове...

      Андрій — один із пацієнтів Центру — колишній наркоман, він і про свій ВІЛ-позитивний статус дізнався випадково, коли збирався лягати до наркологічної клініки: «Здав кров, потім забув про все це і лише через півроку забрав результати. До цього ніколи всерйоз не замислювався над небезпекою зараження, особливого значення не надавав, як і всі, зрештою, хто коловся зі мною. Навіть не думав, що таке може трапитися зі мною, і на тобі... Коли дізнався про хворобу, я просто ридав... А дружина... Ми з нею разом гасали, і я був упевнений на всі сто, що вона теж хвора. З'ясувалося, вона теж ВІЛ-інфікована, просто в неї самопочуття набагато краще. А в мене стан зараз критичний, аналізи дуже погані, намагаюсь лікуватися, але болячки дістають... Уже місяць у лікарні, уколи, крапельниці постійно, все болить, навіть не знаю, що буде далі... У нас ще й маленька дитина — ніхто не вирішував її заводити, так вийшло... Півтора року виповнилося, так ми досі не знаємо, чи вона теж (ВІЛ-інфікована. — Авт.). Тільки аналізи останні треба зробити, щоб дізнатися... Може, маляті пощастить більше, ніж мені...»

      Набагато гірше дівчині, про яку «УМ» писала наприкінці минулого року, — Жені вдалося зіскочити з голки, але вірус ушкодив її мозок, і вона кілька днів пролежала між небом і землею, у комі. Вийшовши з цього стану, дівчина ще більше стала цінувати життя й ті невеличкі радощі, які може дати світ. І бідкається, чому ж це прозріння не прийшло ранiше, коли Женю закрутило в наркотичному вирі...

      За словами заступника начальника п'ятої клінічної лікарні Київського центру боротьби зі СНІДом Ельміри Мамєдової, в Андрія є шанси «видряпатись» — зараз він проходить замісну терапію, яка дозволить хлопцеві більше не звертатися по дозу до «бариг» і якось налагодити своє життя. У поєднанні з антиретровірусною терапією, яка допоможе пацієнтові придушити розмноження вірусу СНІДу в організмі, лікування має дати гарний результат. У дівчини ситуація набагато гірша... Усього ж на аналогічній програмі в центрі перебуває 27 людей, більшість приходить до лікарні на процедури та вертається додому, троє (серед них і Андрій) лежать у стаціонарі. Людям дають замісник наркотика — пігулку під язик, яка допомагає наркоманам відмовитись від ін'єкцій. У когось виходить, але, на жаль, не в усіх...

      Зазвичай такі пацієнти мають цілі букети хвороб, найчастіше це сепсис, туберкульоз, кандидоз (майже стовідсотково), герпес, гепатити й різні інфекції, а боротися з ними, коли імунна система «полетіла», — задача для медиків украй складна...

      За словами працівників Центру СНІДу, на останній стадії хвороби людині важко чимось допомогти. «Поки не всі клітини, які відповідають за імунітет, знищив вірус, людина ще може боротися з хворобою, — розповідає лікар із відділення інтенсивної терапії Олександр Марін. — Лікар може лікувати захворювання, які розвиваються у зв'язку з імунодефіцитом людини (так звані опортуністичні інфекції), медицина може загальмувати плин хвороби, але не знищити вірус. Якщо пацієнт отримуватиме регулярно специфічні препарати, то може прожити ще до 10—12 років. Це максимум, що ми можемо дати для таких пацієнтів. А ліків, які б знищували вірус, людство ще не винайшло, всі існуючі на сьогодні препарати тільки пригнічують вірус, не дають йому активно розмножуватись. Може, колись наука піде далі».