Містечко Таррега, де мешкає більше 200 українців, — звідси почалася легальна еміграція для наших громадян. (Фото автора.)
...Історія моєї еміграції почалася у серпні 2003 року — саме тоді я поїхав до Іспанії. Тут, у Києві, працюючи у Святошинському лісопарковому господарстві, маючи дві вищі освіти, я не бачив жодних перспектив... Тому думка знайти іншу роботу переслідувала мене давно. І при нагоді я змінив не лишень місце роботи, а й Україну на Іспанію. І засуджувати, думаю, мене не варто. Краще говорити про тих, хто створив умови для масового виїзду наших земляків за кордон...
Іспанія, вступивши до Євросоюзу, почала переживати економічний бум. Своїх робочих рук їм уже не вистачало, то змушені були розпочати програму еміграції з інших країн. Робили це іспанці відкрито й прозоро, але в нас на цьому заробляли. Тож заплатив я за можливість виїхати й працювати легально 2000 євро. А в Іспанії отримав майже всі гарантовані урядом соціальні умови.
Перші мої відчуття були такі, що я в Іспанії маю більше прав, ніж на Батьківщині. Але наголошую: українці не вміють і часто не хочуть захищати свої права легального емігранта. Ми звикли, як удома, — промовчимо, перетерпимо, обдуримо.
Що перше кинулося в очі, то це доброзичливість місцевих жителів. На вулицях, у магазинах та офісах незнайомі люди говорять один одному «привіт», а прощаючись — «бувай». У крамницях не покупець дякує, як звикли ми споконвіку, а продавець. В офісах фірм, банків, поліклініках та державних установах вас зустрічають так, як, скажімо, вірний собака свого господаря після тижневої розлуки. Вражає також відсутність агресії серед людей. Знаєте, коли я вдома, в Україні, проходив повз вуличних собак, то завжди був зібраний і готовий до нападу. Там же собаки майже не гавкають і не кусають, бо навчені, що людина їх може лишень попестити і нагодувати.
Увечері в барах можна побачити багато літніх людей, що потягують місцеві напої, на дискотеках відпочивають люди всіх вікових категорій, інваліди ведуть повноцінне життя. Значно менше у них пихатості й зазнайства. Ті чиновники, з якими я зустрічався, були простими та дуже доступними.
У Європі є два дуже поганих слова — «расизм» та «дискримінація». І в Іспанії вважають, що є однаково хороші або погані люди в кожній нації. Тому якогось особливого ставлення до українців я не спостерігав, хоча іспанці завжди відзначали особливу кмітливість та освіченість наших земляків. Можу стверджувати, що після Помаранчевої революції ставлення до нас дещо змінилося, воно таке, як до звичайного європейця. До цього часу Україну на карті особливо не вирізняли.
Я зовсім не хочу ідеалізувати Іспанію — є речі, які мені навіть дуже не подобаються. Є там усе, як у нормальних людей, — мафія, корупція, шахрайство, некомпетентність, бюрократія, наркоманія, зловживання різного штибу, але рівень цієї біди набагато нижчий нашого. Також значно менша кількість пройдисвітів різних гатунків, і вони не регочуть з екранів телевізорів в обличчя іспанців. По радіо та телебаченню інколи ведуться дуже відверті передачі про Україну та Росію. Думаю, що в іспанців немає ілюзій про наш політичний та економічний стан. А взагалі іспанці знають дуже мало не те що про Україну, а навіть про свого найближчого сусіда — Францію, бо їх більше всього цікавить Іспанія. І це нормально. Іспанці дуже люблять свою батьківщину. Мене часто запитують місцеві мешканці: а що, Україна така ж красива, як Іспанія? Я навіть не знаю, що їм відповісти, щоб не образити. Насправді ця земля — напівпустеля, де є території зовсім не придатні для життя, де наприкiнцi травня вигорають усі трави, і земля — червоного кольору та кам'яниста — більше схожа на сировину для залізобетонних заводів. А лісом вони називають чагарники. Але те, як вони облаштували цю землю, вражає. У річках повно риби та всякої звірини в лісах. Ми ж отримали все від Бога як подарунок. І до чого все довели...
Про нелегалів з України знаю небагато. Зустрів я в Барселоні свого колишнього однокурсника по сільгоспакадемії — він якраз і пройшов усі поневіряння «нелегала». Наразі вже отримав дозвіл на проживання та працю. Зустрічав також наших дівчат, які або пройшли через клуби «легкої поведінки», або шукали будь-кого з іспанців і жили з ними, аби лишень отримати документи. І тепер мають ці документи завдяки позашлюбним дітям. Закон дозволяє таким матерям залишатися в Іспанії, якщо батько-іспанець визнає своє батьківство. Зустрічав поляків, словаків, з якими складаються особливо дружні стосунки, дуже багато румунів та молдаван, трохи є латишів. Росіяни, ті що я їх зустрічав, говорили, що їх уже «нікакім калачом в Росію нє заманіш».
Отримані документи дозволяють нам вільно пересуватися територією Євросоюзу, але працювати можемо лише в Іспанії. Громадянство зможемо отримати через 10 років легального проживання. Але вже й зараз ми маємо достатньо пільг. Наприклад, медичне обслуговування в Іспанії однакове для всіх, і ним я дуже задоволений. У випадку втрати роботи соціальне страхування дозволяє за кожен відпрацьований рік 4 місяці отримувати допомогу в розмірі 75 відсотків від середньої заробітної плати, але не більше 2 років підряд. І українці доволі часто використовують своє право на соціальну допомогу.
Особливої взаємодопомоги між нашими земляками я не спостерігав —усі труднощі кожен долає самотужки. Немає такої допомоги і від нашого консульства. Взагалі відчуття таке, що батьківщина наша навіть не відчуває, що втратила, думаю, назавжди сотні тисяч своїх громадян — молодих, добре освічених, перспективних громадян, брак яких ми відчуємо при зростанні економіки України. При такій демографічній ситуації без чужих робочих рук нам не обійтися. І їхати будуть в Україну, в першу чергу, з арабських країн, потім з африканських, із Китаю. Окрім чужої культури, вони привезуть кримінал та расові проблеми, проблеми нелегальної еміграції. І чи готові ми будемо до цього? Вже сьогодні в Барселоні є райони, де після 21-ї вечора перебувати небезпечною, часто й поліція не може їх контролювати. Хоча ще 10 років тому Барселона була чи не найбезпечнішим містом в Іспанії. Купити наркотики можна майже в кожному барі — це плата Іспанії за своє економічне процвітання. Платить таку ціну і Франція.
Нині в Іспанії — друга хвиля еміграції з України, бо йде об'єднання сімей. Діти дуже швидко вивчають мову і говорять, що їм легше навчатися, аніж в Україні. В іспанських школах ніхто не кричить на дітей, немає авторитаризму, до вчителів звертаються на «ти». А вивчати необхідно дві мови: іспанську та каталонську. Мені часто говорили місцеві мешканці, що якщо я не буду вивчати каталонську, хоч усі іспанці без винятку знають іспанську, то доброї роботи мені в Каталонії не знайти. Але мовне питання — це питання культури спілкування і не більше.
Як працівники українці себе зарекомендували з найкращого боку. Є фабрики, де працюють в основному лише українці. Але іспанці знають наших громадян не тільки як грамотних і дуже працьовитих, а й як п'яниць та забіяк. Ми привезли до Іспанії всі свої погані звички з України і навчатися кращого не поспішаємо. Через це рейтинг українців дуже упав за останні роки. А крім того, маючи зарплату 1000 євро й більше, українці почасти схильні до крадіжок на заводах та фабриках, де працюють. Я дивуюся терпінню та толерантності місцевих жителів. Але в процентному відношенні правопорушення українців мають мізерний відсоток. Левова частка їх припадає на вихідців із Марокко.
Можу стверджувати, що українська діаспора в Іспанії незгуртована, достатньо відірвана від місцевого суспільства, дуже інертна, місцева влада шукає шляхи налагоджування контактів зі всіма громадами, але на сьогодні такі контакти поодинокі. Основне бажання — заробити гроші. Заробляють українці від 4 до 10 євро за годину. Враховуючи величезне бажання заробити якомога більше, працюють не по 8, а по 10 і 12 годин, у суботу та неділю, хоча законом передбачено 8-годинний робочий день. Тому заробітна плата українців більша, ніж в інших працівників, — наші люди мають величезне бажання працювати, але лише у випадку, коли праця оплачується достойно.
На тій фабриці, де я працював у 2003 році, в основному трудилися українці. Там можна було зустріти колишнього вчителя середньої школи, викладачку технікуму, головного бухгалтера одного з українських заводів, інженерів різних спеціальностей, лікаря... Хтось уже був помічений керівництвом фабрики і отримав посаду майстра. На тій же фабриці я вперше побачив, як у понеділок зранку заводили до цеху наших земляків після нічної пиятики. Видовище страхітливе. Я ладен був провалитися від сорому під землю. Але іспанці ставляться до алкоголіків та наркоманів, як до хворих людей, часто жаліють їх, але з роботи виганяють.
У коротеньких перервах ми часто згадували неньку Україну, і всі як один шукали відповіді: чому якість життя тут настільки відрізняється від української? Ми працюємо не гірше від них, узагалі мало чим відрізняємося від тих же іспанців — і така прірва. Молода жінка, Ліля із Івано-Франківська, що працювала на одному заводі інженером, на запитання, чи збирається вона повертатися в Україну, сказала: в Україні вона була не інженером, а попихачем і ніколи не могла собі нічого купити, бо зарплатня була мізерна. А тут її поважають, грошей вистачає на проживання, подорожі, на якісні речі, заощадження. І всі ми дійшли висновку, що комусь дуже потрібно в Україні, аби українці голови не могли підняти, шукаючи недоїдки на асфальті.
Можу описати приблизно, як складається побут українців у Іспанії. Плата за квартиру в провінції складає близько 300 євро без урахування комунальних послуг, у Барселоні та великих містах — мінімум 600 євро. Звичайно, особливих зручностей, як то кондиціонер, у них за таку ціну не буде. Якщо в квартирі є опалення, то вважай пощастило, бо хоча взимку майже і не буває мінусових температур, усе ж 5-8 градусів тепла — теж холодно. Вартість житла на первинному ринку в містечку з населенням 15 тисяч 1800 євро за квадратний метр. Усе житло здається під ключ із європейською якістю, але дуже слабкою звукоізоляцією. У Барселоні та Мадриді вартість житла — починаючи від 6000 євро за метр квадратний. І ціни зростають щорічно.
Ціни на продукти харчування приблизно такі (маються на увазі звичайні супермаркети, а не дорогі магазини): кілограм муки — 24 євроценти, кілограм макаронів — 30 євроцентів, картопля — приблизно 60, цукор — 90, курятина — 1євро 60 центів, свинина — 5 євро, яловичина, в середньому, — 7 євро. Вино хороших марок коштує, починаючи від 2 євро за пляшку. Фрукти та овочі тримаються приблизно в одній ціні цілий рік, і вона частіше нижча, ніж у Києві. Ціни можуть відрізнятися в сторону зменшення до 25 відсотків у залежності від регіону. Я мешкаю в Каталонії, індустріально розвиненому регіоні, з вищими цінами, аніж Андалусія чи Галіція. Одяг дорогий, але вся Іспанія одягається в період розпродажу, коли фірмові речі високої якості можна купити за півціни. Також є магазини для людей з невисокими доходами, де ви зможете купити все за низькими цінами: електроніку, одяг, взуття провідних марок.
Багато дорогих речей, що я бачив в українських фірмових магазинах, насправді мають, як мінімум, річну давнину. Це стосується також портативних комп'ютерів та мобільних телефонів. Часто те, що в Україні продається за цінами «новинки», у Західній Європі вже вийшло з ужитку. Купити хорошу автомашину не проблема ані для іспанців, ані для українців. Тому практично кожна сім'я має більше ніж одне авто.
Хочу відзначити, що загальна культура українських емігрантів нижча загальноєвропейської. Якщо іспанці з дитинства навчені культурі харчування, вживання спиртних напоїв, поводження на званих обідах, то ми такі правила частіше не знаємо. Також у них немає такої прірви в культурі поведінки сільських та міських мешканців — є чому повчитися.
Жодної української газети або журналу для емігрантів в Іспанії немає, є російські, хоча росіян там значно менше. Майже в кожному помешканні є сателітне телебачення, але жодного українського каналу для емігрантів — тільки загально українські. Росіяни ж такі канали мають. Останнім часом з'явилися священики з України, але чи зможуть вони підняти духовний рівень українців? Маю великий сумнів. Бо перше, що вони роблять, то просять гроші на своє облаштування.
Також немає міждержавних угод, які б могли полегшити життя українців за кордоном. Це стосується і наших дипломів про освіту. Друга моя освіта — менеджер організації. І видали мені диплом «міжнародного зразка». То я при нагоді зайду та запитаю в мого ректора, що то за такий зразок, що його ніхто не визнає в Іспанії. А от диплом сільгоспакадемії має вагу, але я не можу працювати за фахом, бо потрібно мати громадянство або бути з країни-члена Євросоюзу. Іспанія захищає свій ринок праці, і для емігрантів залишені місця, де іспанці працюють неохоче. Але, наголошую, дискримінації великої немає. Також наші українські водійські посвідчення можна використовувати лише перші 6 місяців, а потім потрібно йти вчитися й отримувати європейські. Коштує це не менше ніж 650 євро, але основна проблема — знання мови. Бо вимоги на іспитах дуже високі. Емігранти з Марокко та Румунії просто можуть обміняти їх. Україна ж не має таких домовленостей. Як і не має багато інших угод, що дозволяють нам бути більш захищеними тут.
Просто не можу не сказати про проблему порушення візового режиму Шенгенської зони на кордоні з Німеччиною, яка взяла на себе роль європейського жандарма. Колишні нелегали виїжджали в Європу за туристичними візами, а потім «легалізовувалися» в Іспанії чи Португалії. Тепер рейсовий автобус «Мадрид—Київ» простоює на кордоні 6 годин і більше, бо німецька сторона влаштовує на кордоні виїзні суди, а наші громадяни не знають, як себе поводити. Виглядає воно, як посміховисько і наруга над українцями. І потрібно уладнати цю проблему на міждержавному рівні. Інша проблема — при перетині польсько-українського кордону водії автобусів починають прозоро натякати, що треба зібрати по 5 євро для полегшення перетину кордону. А там розберися: чи то хабар, чи то просто знак уваги для наших насуплених прикордонників та митників. Уніформа у них чомусь або на 2 розміри більша, або на 3 менша, ніж потрібно. Але кордон — це обличчя нашої держави. Будучи у Франції, бачив, яку увагу приділяють там зовнішньому вигляду державних службовців, поведінці. У нас же часто ніхто тобі не скаже «добрий день» і не побажає щасливої дороги. Я згоден платити ті 5 євро, аби лишень вони зустрічали своїх земляків, як зустрічають іспанці, французи та поляки нас, українців, без грошей.
...Навесні 2005 року я приїхав до України й зайшов до свого районного центру працевлаштування у Києві та попросив зареєструвати мене на біржі праці. Працівник мені тоді сказала, що, оскільки я не маю 2 роки записів у трудовій книжці, то в разі, коли мені запропонують навіть роботу двірником, а я відмовлюся, — біржа праці знімає мене з обліку. Я пояснив, що маю дві вищі освіти, добре знаю іноземну мову, але ці аргументи не зацікавили державного службовця... Не хочу навіть псувати вам, шановні земляки, настрій, у черговий раз розповідаючи, як ставляться до нас на біржах праці там, у «капіталістів». От як нам повертатися в Україну? Потрібна програма реабілітації для емігрантів. А поки що їду назад, до Іспанії, залишу своє місце двірника комусь з українців...
Але я повернуся, обов'язково повернуся, щоб бути зі своїм народом від Луганська до Львова. Бо є межа всьому. І цинізму також. Люди цю межу переступили.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
