Про кіно і життя
«Зростати і прогресувати як актор — означає брати на себе ризик, робити речі, на які ти не відважився б іще рік або п'ять років тому. Суть у тому, що треба постійно відкривати себе для кожного і вiдкриватися самому, щоб побачити, що ти є кимось новим та іншим. А це важко, якщо ти вже досягнув певного рівня. Я гадаю, люди очікують від мене, що я буду залишатися незмінною, але потрібно просуватися вперед. Якщо ти навіть ризикуєш розчарувати свою публіку, своїх шанувальників, все одно повинен змушувати себе прогресувати як актор. Це дуже важливо. І як людина я теж постійно навчаюся. Ще в підліткові роки, коли я була зайнята на зйомках, усе одно виконувала шкiльнi домашні завдання, вивчала іноземну мову, малювання. Я відчувала, що це важливо для мене як особистості. Так і в усьому моєму подальшому житті».
«Люди намагаються помістити актора в шухляду, в якій буде легше його ідентифікувати. Мене, скажімо, помістили у «рамки» жінки в романтичній комедії. І це створює для мене проблеми. Я не вважаю себе дівчиною, яка всім подобається. Я ніколи такою не була і навіть не знаю, як стати такою особою.
Тепер можна побачити багато сміття, наприклад, на MTV. І люди все це дивляться і, ймовірно, вважають, що підлітки в Америці є такими собі напівгуманоїдами. А це не так, бо тут відбувається багато цікавих речей. Коли я навчалася у Стендфордському університеті, мої однокурсники цікавилися мистецтвом, класичною музикою, тобто такими речами, в яких люди навіть не могли запідозрити представників мого покоління».
«Як я вибираю фільми для зйомок? У моєму випадку це дуже дивний процес. Він полягає в тому, що я чую голос у своїй голові. Мені пропонують дуже багато чудових сценаріїв, від яких, на думку моїх агентів, я просто не маю права відмовитися. Але я відмовляюся, бо не чую цього голосу, отже, сценарій до мене не промовляє. Я дуже обережна. Я за жодну справу не візьмуся без голосу схвалення у голові».
«Стосовно кіноіндустрії загалом, то битви, які ми в ній ведемо, — не фінансовi, а моральнi. Я твердо переконана, що чим довше людина зберігатиме свої життєві цінності та свою моральність, чим довше вона матиме власну голову на плечах, чим довше буде увечері задоволена тим, що зробила впродовж дня, тим довше ця людина буде успішною у своїй справі й відчуватиме, що творить щось чудове».
«Я — не зразок досконалості. Я звичайна людина і роблю помилки. Але я намагаюся бути настільки свідомою та відповідальною, наскільки можу. Якщо вже я погоджуюся знятися в комерційному фільмі для мас, то сподіваюся, що його творці зроблять усе можливе, щоб цей фільм був якісним — із хорошими ідеями та намірами».
«У цьому процесі дуже багато негативного. Часто сама себе запитую: «Чому я роблю фільми?» І знаю відповідь. Життя важке, i дуже добре інколи втікати від нього, гарно проводити час у кіно. Коли я можу подарувати людям фільм про надію, любов та майбутнє, то я виконала свою роботу. Багато людей турбуються лише про свою кар'єру, але рідко витрачають хоча б половину такої енергії на влаштування свого життя. Я прагну, щоб упорядкованим було також моє життя, не лише моя робота, тоді все буде добре. А решта прийде саме собою».
Про фільм «Пройти по межі»
«Я вважала, що підписала звичайний контракт на зйомки у фільмі, а вийшло зовсім інакше. Мій партнер (Хоакін Фінікс) виконував роль ікони, особи, голос якої знає вся Америка. Щодо мене, то я як особа, яка не допускає можливості залишити по собі поганий запах (сміється), відразу з усією рішучістю взялася за справу, знайшла відповідних викладачів співу та інших потрібних людей. Виявилося, що вокальні партії мені давалися значно легше, ніж музичні. Гра на музичних інструментах виявилася проблемою, раніше я не грала на жодному. Те саме і з записом альбому. Людина може вважати себе хорошим співаком лише за кермом машини, коли поруч нікого немає і ніхто її не чує. Але коли ти підходиш до мікрофона і чотири години поспіль співаєш перед публікою... Одну хонкі-тонк пісню (звичайний пісенний репертуар американських барів, який є сумішшю блюзу та кантрі. — Ред.) мені довелося проспівати 467 разів, поки вона не зазвучала правильно».
«Я виросла на історії музики кантрі у Нешвіллі i знала про музичну родину Картерів значно більше, ніж про Джонні Кеша. Їхній вплив на музику був надзвичайним. Мама Мейбель (мати Джун Картер, роль якої виконує Різ. — Ред.) винайшла власний стиль гри на гітарі. Я боялася входити до кантрі-спільноти до появи цього фільму, боялася, що їм не сподобається фільм і вони винесуть йому свій вирок: «Фальш». Але все склалося добре». «Мені сподобалося також те, що моя героїня — жінка з багатьма обличчями. Я не вважаю, що вона була створена лише для того, аби підтримувати Кеша. Думаю, вона пройшла через багато етапів невизначеності перед тим, як повністю підпорядкуватися йому.
Джун Картер була жінкою, яка випередила свій час. Багато з того, що вона дозволяла собі, було неприйнятним у 50-х роках: Джун двічі виходила заміж і мала двох дітей від двох різних чоловіків, подорожувала у машині зі славетними музикантами. Вона не визнавала соціальних обмежень, тому була більш схожою на сучасну жінку. Жінку, яка проклала дорогу нам».
Підготував Славко ФЕРТ.