Як глядачі, так і кінокритики стверджують, що стосунки з робітничим середовищем у виконанні Догілевої мають цілком природний вигляд. Виникає жвавий інтерес: це неперевершений талант перевтілення чи все-таки акторка знайома з заводською атмосферою?
Виявляється, Тетяна вийшла з робітничої сім'ї, її мама — токар, а тато — слюсар.
— Я виросла в московському районі Текстильники, саме неподалік від теперішнього знімального майданчика серіалу «Люба, діти і завод». У дитинстві, оскільки всі мої бабусі мешкали в селі і мене ні на кого було залишити, мама часто брала мене з собою на завод. Я чудово пам'ятаю заводський дворик із клумбою посередині, пам'ятаю, що мені страшенно подобалися «общєпітовські» котлети. Фактично моя мама займалася тим же, чим i моя героїня Люба. Тому мені все це дуже знайоме. Спершу зі мною навіть консультувалися щодо деяких нюансів серіалу.
Як складалися в акторки стосунки з підлітками промислового району Москви, що відомі своєю розбишакуватістю? «Люба» Тетяна розповідає, що вона була чемною дитиною, відмінницею, займалася в усіх гуртках. Її батьки багато й тяжко працювали, заробляли мало, тому жилося непросто. Звісно, вони бажали для Тетянки щасливішої долі й мріяли, щоб донька будь-що отримала вищу освіту й мала гарний фах. Тетяні не хотілося їх засмучувати, тому дуже старалася — навчалась у школі при Академії педагогічних наук, а у вільний час займалася спершу в гуртку хореографії, потім у секції художньої гімнастики. А в 14 років потрапила до Студії юного актора й так захопилася, що розпрощалася зі спортом:
— Отоді до мене й причепився той акторський вірус, бо, беручи участь у дитячих телевізійних програмах, я побачила закулісну кухню: як рухаються камери, як працює гример, бачила живих акторів. Батьки були переконані, що я готуюся до вступу в Інститут країн Азії та Африки, а я вступала до всіх театральних вузів одночасно.
На запитання, чому перший вибір інституту був такий екзотичний, актриса пояснює, що хотіла знайти якусь незвичну професію. Мабуть, і театральний вибрала з тієї ж причини. Але для початку вона провалилася майже в усі ВНЗ після перших же турів. Залишався лише ДІТМ (ГИТИС). У дивний спосіб, тур за туром вона дійшла до іспитів, а потім вступила. Батьки були цілком задоволені: головне, що дочка вступила в інститут, а в який — несуттєво.
Щоправда, стосовно вибору свого фаху Тетяна шкодувала щоразу, як її заскакувала професійна криза. Особливо тяжко було на початку перебудови, коли припинили знімати кіно, театри спорожніли, а в акторах начебто й потреба відпала. Тоді Догілева по-справжньому впала в депресiю. Живучи з випадкових заробітків на телебаченні, всерйоз почала замислюватися над зміною професії:
— Дуже важко було змиритися з цією незатребуваністю, цілими днями поспіль я не виходила з дому, страшенно переживала, адже була переконана, що акторка має жити й померти на сцені. Потім зрозуміла, що життя — це не лише робота. Й коли ця щаслива думка прижилась у моїй свідомості, відчула, що хочу народити дитину. Дякувати Богові, так усе й сталося. Народження дочки мене дуже змінило, кілька перших років я цілком присвятила себе материнству. Адже пізня дитина — це досить складно. Без няні взагалі непросто, надто, коли моя Катруся хворіла.
Після народження дочки Тетяна Догілева кілька років не знімалася. Тому, як це частенько трапляється в акторів, вирішила спробувати себе в режисурі.
— Найкращий спосіб боротьби з вічним чеканням на запросини від режисера — самій стати режисером, — логічно зауважує Тетяна. — Я давно мріяла поставити виставу, вибрала п'єсу Ноеля Каурда «Місячне сяйво, медовий місяць».
Виставу Тетяна Догілева зробила досить швидко, а критики так само завзято і стрімко вщент розкритикували постановку. Зате згодом заспокоїлися, і ось вистава вже десять років живе у постійних аншлагах.
Після перерви першою акторською роботою Тетяни Догілевої була стрічка, яку частково знімали в Києві за сприяння «Студії «1+1» — «Схід — Захід». Стрічка серйозна і непересічна, що здобулася на безліч чудових відгуків. Щоправда, роль Догілевої в ній була мало симпатична. Вона грала таку собі «совкову» тьотку-сексотку, ще й «розлучницю» до того ж.
— Від цієї ролі я чекала на більше. Режис Варньє, режисер фільму, так уже мене нахвалював, так засипав компліментами, що я вирішила, буцімто ця роль — справжній шедевр, мій головний акторський успіх. Мені навіть і на думку не спало, що всі слова цього француза — це переважно лише вияв його чоловічої галантності. Варньє — неймовірна людина, і я його обожнюю. Та, подивившись стрічку, збагнула, що роль моя невеличка та й незначна. Крім того, я мала кепський вигляд — знімалась дуже застуджена, запухла. Зате мала розкішних партнерів: Катрін Деньов, Сандрін Боннер, Олег Меншиков, з яким ми дружимо вже багато років, ще з часу «Покровських воріт». Нам було з ним про що побалакати і над чим пореготати. Варньє у своїй книзі назвав нас «великими російськими жартівниками».
Як запевняє Тетяна Догілева, з партнерами їй завжди щастило. В театральних колах існує такий жарт: «Скажіть-но, це ваш чоловік?» — «Та що ви, значно більше, це мій партнер!».
— Партнер, — міркує акторка, — знає про тебе значно більше, ніж чоловік чи коханець, адже ти спілкуєшся з ним однією мовою, зрозумілою лише вам двом. У театрі я працювала з Олегом Табаковим, Роланом Биковим — ловила кожне їхнє слово, кожен рух і була щаслива від того, що просто їх бачу. В кіно першим партнером, з яким ми почувалися, мов рідні, був Юрій Богатирьов. За межами майданчика ми не розлучалися, а згодом писали одне одному довжелезні листи про все на світі. Пліткували навіть, що ми таємно одружилися. Потім був Андрій Миронов. Два місяці зйомок «Блондинки за рогом» були для мене справжнім щастям. Андрій любив красиве життя й намагався мене до цього долучити. А в «Забутій мелодії для флейти» саме Леонід Філатов, з яким ми були раніше знайомі, переконав Рязанова стосовно моєї кандидатури.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
