Лілія Подкопаєва: Я пишаюся, що я з Донецька, навіть коли чую образливі слова щодо мешканців цього міста

      Учора ти стояв на подіумі, з тобою вважали за щастя поспілкуватися керівники багатьох держав, твоїм іменем називали дітей. Учора була слава, твоє життя було успішним і повноцінним. Ти знав, що досяг визнання важкою працею на тренуваннях, тому сприймав усе це, як заслужені «дивіденди» від суспільства. І раптом прийшов час завершити кар'єру, а отже, розпочати все «з нуля». Чи варто дивуватися, що багато спортсменів впадають у депресію, коли бачать, що в «новому житті», незважаючи на популярність, їх не надто чекали? Що тут діють закони, далекі від правил чесної спортивної боротьби, а країна, яка їхні перемоги вважала своїми, залишила «пенсіонерів» наодинці зі своїми проблемами? Часто це закінчується трагічно.

      І хоча б заради того, щоб таких сумних випадків було менше, потрібно розповідати про тих спортсменів, які змогли поставитися до нового етапу в житті як до чергового турніру — своєрідного змагання за успішність у суспільстві. Що стало запорукою нових перемог Лілії Подкопаєвої — любов, характер, рідне місто? Відповіді на ці запитання — в інтерв'ю «УМ» з уславленою українською гімнасткою, а тепер — успішним спортивним менеджером.

«В Америці жити не змогла»

      — Ліліє, після завершення кар'єри спортсмени поділяються на дві категорії: одні й близько не мають бажання і надалі обтяжувати себе фізичними навантаженнями, інші — не можуть без цього жити. До якої відносиш себе?

      — Вважаю, що спортсмени, які професійно займалися спортом, після завершення кар'єри обов'язково повинні продовжувати робити активні фізичні вправи — не для результату, а для підтримки тонусу. Бо різке зменшення навантажень може призвести до проблем із серцем. Я, скажімо, не можу бігати вулицями, бо від цього виникає біль у колінах, але на «біговій доріжці» у залі займаюся. Звісно, я здатна тренуватися й самостійно, бо знаю, що саме мені потрібно. Але зараз відвідую фітнес-клуб, де мені імпонує комфортна атмосфера. Там люди справді серйозно займаються фізичними вправами, а не приходять, щоб показати свій одяг чи себе.

      — Це сьогодні ти виглядаєш упевненою у собі, а як було спочатку, коли ти вирішила піти з великого спорту? Як тобі сподобалися, скажімо, перші півроку «волі»?

      — Коли завершується великий спорт, ще не розумієш, які випробування на тебе чекають попереду. Адже раніше за тебе все планували, життя було розписане наперед — підйом, тренування, переїзди, змагання, відбій... Коли все це зникає, не знаєш, куди себе спрямувати. Складність ситуації ще й у повній необізнаності з нюансами повсякденного життя — побут, комунальні послуги... Ніби вже став дорослою людиною, а без чиєїсь підтримки не можеш вирішити найпростішого питання.

      — Багато хто знаходить втіху в численних «спокусах» для зняття напруги...

            — Так, коли тобі важко, спокуса «втекти від проблем» з пляшкою чи ще чимось подібним завжди поруч. Мені було дуже погано, розривало душу, але я знайшла інший вихід: ідею, яка захопила повністю — випуск лінії спортивного одягу. Однак це було в Америці, а незабаром я остаточно зрозуміла, що не зможу там жити. Мені там просто важко — не вистачає спілкування і рідної атмосфери. Злам настав, коли я вирішила з'їздити додому. Щойно побачила Донецьк, відразу зрозуміла, що в США вже повернутися не зможу. Поїхала тільки для того, щоб завершити всі справи, продавати майно і повернулася в Україну. А за кілька місяців зустріла Тимофія. Дивно чи не так? Об'їздити весь світ, щоб познайомитися зі своїм чоловіком у рідному місті. З'явилися улюблена справа, кохана людина, і відчуття, що життя втрачає сенс, щезло.

      У свій час піт і біль привели до мети. Тепер же реалізувати свої плани допомагає любов. Так, я живу за шаленим графіком, але ні на що не скаржуся. Хоча життя наше проходить десь між Києвом та Донецьком. А спортсмени, які завершують кар'єру, повинні знати: потребу в алкоголі чи інших стимуляторах може замінити лише життя, насичене змістом.

«Люблю Донецьк. І людей слова»

      — Багатьох людей дивує особлива любов донеччан до свого краю.

      Такі знаменитості, як Анатолій Солов'яненко, Вадим Писарєв, Сергій Бубка, а тепер і Лілія Подкопаєва, завжди кажуть, що найкомфортніше почувають себе в шахтарській столиці...

      — Це так і є на сто відсотків. Я пишаюся, що я з Донецька, навіть коли чую образливі слова і штампи щодо мешканців цього міста. У кожному місті, кожній країні, вірі, расі є добрі й погані люди. Урешті-решт, у кожній місцевості складається своя культура і менталітет, які можуть не подобатися комусь, але ж це просто інша, а не гірша культура. Скажімо, можна сперечатися, що особлива відкритість людей — це великий плюс. Якби ж увесь світ був таким, але це не так. Тому потрібно знаходити золоту середину у своїй позиції, щоб не кидало у крайнощі.

      — Це вже в тобі говорить посол ООН, яким ти стала минулого року? Дипломатичність була властива тобі й раніше?

      — (Сміється). Можливо, хоча, якщо відверто, під час виступів у спорті, напевно, була іншою, адже там питання стояло жорстко — або ти виграв, або програв.

      — У «післяспортивному» житті ти виграла вже двічі — знайшла нішу, яка цікава і тобі, й людям, і влаштувала особисте життя. Хоча подейкують, що одне іншому суттєво посприяло.

      — Так. Чомусь вважається, що жінка «любить вухами», тож їй треба казати красиві слова. Насправді ж чоловік здатен привернути увагу, змусити подивитися на себе інакше й реальними вчинками. Те, що Тимофій зміг так організувати «Золоту Лілію» (фестиваль спорту й мистецтв Лілії Подкопаєвої. — Ред.), дозволило мені дивитися на нього, як на справжнього чоловіка — людину слова.

«У Стіну плачу поклала записку з бажанням стати олімпійською чемпіонкою»

      — У тебе не виникає відчуття, що зараз стало важче виховати зірку спортивної гімнастики, адже раніше на першому місці був патріотизм, а тепер —  «дивіденди»?

      — Понад двадцять років тому я почала займатися гімнастикою. Бабуся привела мене за руку і сказала, що ми прийшли вигравати медалі. Дитина ж не може розуміти у своєму віці, куди вона потрапила, тож багато що залежить від батьків. Зараз у спорт ідуть, як на роботу, яка приносить достаток. Тоді ж головна мета була — здобути медаль, показати себе, прославити Україну і рідне місто. За тренування зараз платять гроші, як у магазині: я заплатив і щось повинен одержати. Але ж потрібно подолати всі труднощі, пройти загартування характеру, коли змінюється ставлення до життєвих цінностей. І, звичайно, треба вірити, якщо щось не вдалося зараз, то надалі вийде обов'язково. Тренер нам завжди казала, що потрібно бути на дві голови вищим, аби тебе не відкинули за якісь дрібниці. Тому якщо тренування розпочиналося о дев'ятій, ми в залі були вже о восьмій, і додому йшли пізніше. Зараз я навіть не вірю, що спромоглася все це пройти — біль і сльози. Пригадую ті роки, і менi здається, що це зробила інша людина.

      — Ти часто повторюєш приказку: без падінь не буває злетів. Яким було найболючіше падіння?

      — Найболючіше — падіння за кілька місяців до Олімпіади-96, коли я зламала два ребра. Стан був на межі істерики, але я зробила все, щоб ця травма не вкрала у мене мрію — сумлінно виконувала всі вказівки й поради, а крім того, «качала» руки і розтягувалася, наскільки могла, всіляко підтримувала фізичну форму. Перевірила на собі істину, що фізичні вправи у будь-якому стані прискорюють одужання. Коли за місяць я вже виступала в Ізраїлі, ніхто мій вихід на поміст інакше, ніж диво, не сприймав. Побувала там біля Стіни плачу і залишила, звичайно, записку з бажанням стати олімпійською чемпіонкою. До речі, коли мене питають, чи був у мене талісман, я кажу, що це віра в Бога. Я з дитинства завдяки бабусі знала молитву, яку завжди читала на змаганнях. Була ще сумочка — модна на той час, яку подарував мені тренер. Я виграла і ще довго возила її з собою, але першою все ж була віра.

      Другим же сильним потрясінням стала смерть бабусі за кiлька тижнів до Ігор.

      — Наприкінці липня виповниться десять років твоєї олімпійської перемоги. Як святкуватимеш?

      — Ми збираємось якось цю подію відзначити, але конкретно ще нічого не вирішили — хотілося б чогось нестандартного.

«Чемпіонат світу в Донецьку — це реально»

      — Ліліє, кажуть, ти мрієш провести у Донецьку чемпіонат світу зі спортивної гімнастики...

      — Так, і ми його проведемо — коли побудуємо зал сучасного рівня. Але не лише це. Я зустрічалася з головою облради, і ми домовилися, що будемо створювати дитячі гімнастичні школи в області за принципом: Схід—Захід—Південь—Північ із центром у Донецьку. З дітьми повинні працювати найкращі тренери й одержувати пристойну платню. Це закладено у бюджет. І плануємо запрошувати на майстер-класи відомих гімнастів. Крім того, цього року маємо придбати кілька комплектів знаряддя. Усе це і стане першим кроком до проведення у рідному місті чемпіонату Європи чи світу. Найголовніше, що проект будівництва сучасного спортивно-концертного комплексу розробляється на серйозному рівні. Тому вважаю, що це реальна мета.

      — Проблеми у Федерації гімнастики вже настільки затягнулися, що тобі, мабуть, не надто хочеться про це говорити?

      — Я очолюю обласну федерацію гімнастики і щаслива, що на чолі національної федерації з'явилася нейтральна людина і здібний менеджер. Насправді щодо майбутнього нашої гімнастики у фахівців уже не виникає питань. У Києві днями буде президент міжнародної федерації, який і розставить усі крапки над «і». Сергій Бубка відправив від імені НОК листи в МОК і ФІЖ із визнанням президентом нашої федерації Віктора Коржа. А взагалі, не хочу в цій темі колупатися надто глибоко, бо слова — це повітря, а про людину можна судити з її справ.

      — У продовження теми дозволь висловити здивування, що ми рідко бачимо тебе у ролі міжнародного судді.

      — Найближчим часом їду на міжнародний семінар у Москву, де нас ознайомлять зі специфікою суддівства за новими правилами. Я уважно усе вивчаю, оскільки планую поїхати у Пекін-2008 саме як суддя міжнародної категорії. А минулого року мене з усіх списків на семінари викреслювала та жінка, яка прагнула керувати федерацією (Стелла Захарова. — Ред.). Чи варто на цьому зупинятися?

      — До речі, ти ще й посол Ради Європи зі спортивної етики. Пропагуєш залучення у суддівство більшої кількості колишніх спортсменів...

      — Це, звичайно, не панацея для поліпшення якості суддівства, але спортсмен, який знає вид спорту зсередини, краще може оцінити побачене. Скажімо, щодо росіянина Нємова, який так сподобався публіці в олімпійських Афінах, можна сперечатися. Олексій справді усе виконав чітко і продемонстрував непогану складність програми, але ж інші виконали ще складніші елементи.

      — І все ж, незважаючи на очевидний ухил у бік підвищення складності програм, «сальто Подкопаєвої» (подвійне сальто уперед з обертом на 180 градусів — Ред.) досі ніхто у світі не виконав.

      — Воно дуже складне, я стільки років його вивчала... Коли вперше показала на чемпіонаті світу 1995 року, всі ахнули: «Як тобі це вдалося?». Що тут відповіси — і сльози були, і розчарування, і побоювання. Але ж у мене була мета, заради якої потрібно було стати на дві голови вище, а вони хай «буцаються» між собою...

      — Із суперницями у тебе дружніх стосунків не було. Зате зараз ви з Яною Клочковою й Ані Лорак — просто жива ілюстрація того, що справжня жіноча дружба таки існує.

      — Ми з Кароліною і Яною завжди намагаємось знайти одне одного, коли комусь із нас важко. Значить, це дружба. А коли вони мені організували чудовий день народження — це було просто по-людськи дуже приємно. Я тоді зрозуміла, що вміння розділити радість не менш цінне, ніж уміння підставити плече у важку годину. У кожного з нас досить напружений графік, і нам так добре, коли ми збираємось разом, щоб відпочити. Це дуже важливо — у насиченому подіями житті знайти час для відпочинку в комфортному оточенні.

ДОСЬЄ «УМ»

Лілія Подкопаєва

      Народилася 15 серпня 1978 р. в Донецьку.

      Заслужений майстер спорту зі спортивної гімнастики. Суддя міжнародної категорії.

      Абсолютна чемпіонка світу (1995 р., Сабає, Японія), Європи (1996 р., Бірмінгем, Англія), Олімпійських iгор (1996 р., Атланта, США). За спортивну кар'єру здобула 80 нагород (45 золотих, 21 срібних та 14 бронзових медалей (на фото)).

      У 2001 р. iз відзнакою закінчила Київський університет фізкультури і спорту, а в 2004-му — Донецьку державну академію управління.

      Нагороджена хрестом «За мужність», орденом «За заслуги» ІІ ступеня та іншими державними відзнаками.

      Посол доброї волі ООН в Україні з питань боротьби з ВІЛ-СНІД.

      Одружена. Чоловік — Тимофій Нагорний, керівник донецької компанії «Спорт-сервіс».