«Мало читаємо, зате пишемо багато. Старіємо...»

      «Старіємо, Паруйре Севак, старіємо, дорогий»,— читаю свого улюбленого вірменського поета Паруйра Севака, який, за східною традицією, звертається в цьому вірші сам до себе, нарікаючи на швидкоплинність часу. А загинув він на фатальному для поетів 47-му році життя, коли його авто зіткнулося, як ви самі розумієте, з усюдисущим, можна сказати, інтернаціональним КамАЗом. Але я не про те. Я всього-на-всього цитую вірш: «Старіємо, Паруйре Севак... На жінок, наших ровесниць, дивимося, як брати. Помічаємо здебільшого молодих, які не помічають нас... Старіємо дорогий... Мало читаємо, зате пишемо багато...»

      Не знаю, чи то час притлумлює гостроту читацького сприйняття, як, зрештою, і всі апетити (старіємо, дорогий), чи існує якась межа книжкового переситу, але я вже й не згадаю, коли востаннє читав щось запоєм, iз гіпнотичною насолодою. Це коли ти смакуєш кожним рядком, а рука, що перегортає сторінки, мимоволі й з острахом намацує ще не прочитані: чи залишиться хоч трішечки на завтра? Ні, такого давно не було. Сьогодні щось уже зовсім інакше: в мене в хаті по різних кутках лежить iз десяток «початих» книжок із закладками, які я все збираюся дочитати, та ніяк не зберуся. Хоча це зовсім непогані книжки. Інтелектуальний детектив Переса-Реверте «Фламандська дошка», збірка новел Левона Хечояна «Гілка оливи», новий, як завжди, банальний роман Пауло Коельо «Одинадцять хвилин» (Господи, як мало для нормального сексу!), «Колискова» Чака Паланика, «День, коли мала зупинитися земля» Єжи Януша Фонфари... і не менше новинок наших вітчизняних авторів, яких не перелічуватиму зі зрозумілих причин, бо ці імена мені набагато любіші за названі. Принаймні Марічка Матіос цікавіша за Вікторію Токарєву, Ірен Роздобудько — за Дар'ю Донцову, молоденька Лариса Денисенко зі своїми «Забавками з плоті та крові» — за обважнілу зайвослів'ям і тілом Мариніну, а В'ячеслав Медвідь — за всіх Медвєдєвих разом узятих (їх у братній літературі, здається, сім чи вісім).

      А з найбільшою втіхою прочитав недавно вірменський народний епос «Сасунці Давит» (відомий у слов'янському світі як «Давид Сасунський») в українському перекладі Віктора Кочевського. Щоправда, в рукописі. Сьогодні багато чого україномовного можна прочитати лише в рукописах, як ото колись у самвидаві. Ще кілька років тому наш президент під час візиту до Вірменії особисто пообіцяв їхньому, себто Робертові Кочеряну, що «Давид Сасунський» ось-ось вийде українською мовою, мовляв, Кабмін уже виділив гроші, але... де ті гроші — ніхто не знає. Тим часом вийшов Щербицький, вийшла «Україна — не Росія» (куріца нє птіца, Украіна нє заграніца) і ще багато всілякого мотлоху сучасних мислителів, які ніколи не тримали в руці пера, а «Сасунці Давит» так і залишається для нас міфом. Кінь цього витязя поки що до нас не домчав — кавказькі гори перелітав, у хмарах витав, морським дном галопував, а об печерський пагорбок спіткнувся, як лошак непідкований...

      «Старіємо, Василю-джан, старіємо, ара,— каже мені з того світу великий нащадок Давида Сасунського Паруйр Севак.— Мало читаємо, зате багато пишемо. На політиків-коників-стрибунців, гідних лише бути героями анекдотів вірменського радіо, дивимося серйозно, як на мурах, бо розучились сміятися. Старіємо, дорогий. День п'ємо, а два мучимося з похмілля, і намагаємося воскресити Гоголя, щоб довести йому, наскільки ж то мелодійніша фраза «Степ дедалі гарнішав» за кульгаве «Степь, чем далее, тем становилась прекраснее». Старіємо, джан. Воюємо (начебто) за шмат татарської піщаної коси, а рідну школу не можемо відвоювати у себе вдома, в Донецьку; правимо теревені про захист державної мови, а самі засмічуємо її тюремно-памперсним арго; просторікуємо про підтримку національного книговидання — і накладаємо вето на будь-які пільги щодо друку нашого слова. Свій культурно-інформаційний простір, який, власне, і має бути нашим головним національним материком, нашою недоторканною територією, здали без бою, продали, як останні суки.

      Однак повернімося, дорогий Паруйре, до нашої любові — літератури. Що нам читати? Колись мені довелося бути свідком, як наш великий новеліст Григір Тютюнник відповідав на трохи дивне запитання вірменського журналу «Гарун» («Весна»):

      — Назвіть, будь ласка, три найкращі, на вашу думку, дитячі оповідання у світовій літературі.

      Тютюнник — що теж дуже дивно — майже не думав.

      — «Школяр» Архипа Тесленка,— загнув він перший палець, — «Гікор» Гованеса Туманяна,— загнув другий,— і «Маленький грішник» Михайла Коцюбинського... Але «Маленького грішника» я сюди відношу з однією умовою,— додав Тютюнник.— Якби я в ньому переписав кінцівку».

      Я після того, прийшовши додому, знаєте, що зробив насамперед? Авжеж, узяв томик Коцюбинського і перечитав «Маленького грішника».