Прем'єра «Цвiту папоротi» в Національній опері

      Наскільки все ж таки сильно вкорінена у нашому суспільстві, як каже мій тато, «шкідлива радянська ментальність»! Пригадуєте покупки «з навантаженням»? Ви хочете придбати, скажімо, «Марусю Чурай» Ліни Костенко із серії «Романи і повісті» — на поганенькому газетному папері, у благенькій м'якій палітурці, за дев'яносто сім копійок, а вас довантажують «Вибраними промовами» генерального секретаря КПРС — ошатними, солідними, грубезними, дорогими. І при всьому цьому абсолютно вам не потрібними. Називалося це «подарунковий набір». Правилами радянської торгівлі нібито заборонений, але хто зважав у країні тотального дефіциту на якісь правила — особливо якщо йшлося про ідеологічно навантажений продукт? Не хочеш — не купуй. І купували, ніде правди діти, бо інакше потрібної книжки не мали б ніколи.

      Ці спомини з нібито далеких, а насправді таких близьких радянських часів сколихнула остання прем'єра у Національній опері України. На афішах та лайтбоксі при вході значилося: Євген Станкович «Цвіт папороті». На квитку (серія НО номер 000440, Ложа-Бенуар № 9, ряд 1 місце 2, ціна 20 грн.) стоїть штамп із такою самою назвою. Радісно очікуючи на зустріч із невідомим мені повністю твором улюбленого композитора, пригадую «навколомузичні» факти щодо «Цвіту папороті». Жанр — фольк-опера. У розмаїтті музики ХХ сторіччя — вельми цікавий зразок. Тут немає «векторного» сюжету, звичних для опери монологів, арій, дуетів. Натомість твір будується як величезна мозаїка, у якій за принципом контрасту поєднуються сцени, замальовки, епізоди. Все це — відбиток мозаїчності мислення ХХ сторіччя, дивним чином поєднуваний із принципами поетичного кінематографа... Стилістично «Цвіт папороті» — зразок так званої «нової фольклорної хвилі» — течії, що у 70-х роках минулого століття чи не найяскравіше проявилась саме в українській музиці (твори Леоніда Грабовського, «Гуцульський триптих» Мирослава Скорика, «Червона калина» Лесі Дичко, «На верховині» Євгена Станковича). Сутність цього напрямку, як відомо, полягала у такому відношенні композиторів до фольклору, коли прадавні народні мелодії чи інтонаційні звороти, ритми, тембри поєднувались у авторських творах з наймодернішими принципами композиторської техніки. Відтак споживацьке ставлення до фольклору, у певному сенсі властиве романтичній культурі ХІХ сторіччя і перейняте митцями сторіччя ХХ, у «новій фольклорній хвилі» змінювалось на суголосний культурним течіям сучасності діалог з іншою культурою. Пригадалось також, що написана фольк-опера була наприкінці 70-х, коли молодий Станкович уже був доволі титулованим композитором — лауреатом Шевченківської премії, автором чотирьох симфоній, численних камерних творів, музики до кінофільму «Народжена революцією». Прем'єра готувалася хором імені Григорія Верьовки, однак після генеральної репетиції була заборонена з ідеологічних мотивів (кажуть, що комусь із партійних функціонерів примарився у творі дух націоналізму). З того часу повністю в оригінальній авторській версії «Цвіт папороті» не виконувався. Окремі фрагменти опери зажили самостійним життям (як, наприклад, обробка пісні «Глибокий колодязю», що завоювала престижні нагороди на європейському радіоконкурсі й у виконанні Ніни Матвієнко звучить досить часто). Микола Гобдич із муніципальним камерним хором «Київ» на одному з фестивалів «Золотоверхий Київ» презентував адаптацію фрагментів «Цвіту папороті» для камерного складу та ударних. Відома й інтерпретація окремих номерів «Цвіту папороті» ужгородським хором «Кантус», очолюваним Емілом Сокачем (на фестивалі музики Станковича в Ужгороді та Мукачеві). Але все це — тільки фрагменти, частини, розділи, перекладення та аранжування, а ніяк не повний твір, розрахований саме на хор Верьовки, його можливості та творчий потенціал. Думаю, читачеві зрозумілі нетерпіння й очікування публіки, що заповнила у минулу суботу залу Національної опери.

      Отже, на сцені — славнозвісний хор. Дещо статуарний, з добре завченими позами та жестами. В яскравих шароварах, вишиванках, чоботях. Червоні, жовті, сині кольори буяють на сцені, колоритні вуса хвацько підкручуються, бутафорські шаблі виглядають, як справжні... Лунає пісня — урочиста, енергійна, патріотична — з гаслами-закликами «Слава Україні! — Героям Слава!». («Ого, — подумалося мені, — і це в фольклорній опері кінця сiмдесятих?! Невже вони взагалі сподівалися, що таке може прозвучати офіційно зі сцени в радянські часи?!»). Проте музика явно не станковичiвська. Жодних ознак академічної композиторської лексики другої половини ХХ сторіччя. Вдала, професійно зроблена версифікація у дусі масових агіток, не більше — але ж Станкович такого не міг написати! Виявляється — дійсно, не писав. Тому що все перше відділення (яке тривало вдвічі довше, ніж друге) до прем'єри фольк-опери Є. Станковича ніякого відношення не мало. Це був ювілейний концерт, присвячений 60-річчю Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки. Тож і звучали обробки українських народних пісень А. Авдієвського, Г. Верьовки, О. Литвиненка, С.Тамаркіна. Виконувались вокально-хореографічні номери: «Карпати» В. Дебелого, «Запорожці» Л. Калініна, «Гопак» О. Гомона. Професійно, досконало, ефектно (у рамках обраного жанру). Постійно «фонить» один із мікрофонів? Яка дрібниця — на тлі загального піднесення, ювілейного настрою та пишності того, що відбувається на сцені.

      Узагалі-то, перше відділення концерту — це півтори години занурення у славне радянське минуле. Зустріч зі сталінським фольклором — так само далеким від справжньої народної творчості, як вироби «народних майстрів», що продаються на Андріївському узвозі, далекі від істинної автентики. Для іноземців, як екзотичний товар, — прекрасно (поряд із «матрьошкамі», «орєнбурскімі пуховимі платкамі», «балалайкамі», ароматичними свічками та іншими «восточнимі благовоніямі»). Для партійного з'їзду чи державного свята, такого, де треба продемонструвати «народність», «демократизм» — незамінно, бо презентативно, яскраво, доступно, пишно (мимоволі згадались рядки жорстокого романсу, записаного наприкінці вісімдесятих у фольклорній експедиції по Чернігівщині від неписьменної бабусі: «распускаліся пишниє рози/всє ребьята ночной тішіной ...»).

      Функціонально таке мистецтво — масове. Так само, як і попса. Відмінна риса масового мистецтва в тому, що воно концентрується навколо глядача, а не навколо митця. Індивідуальні прояви, неповторність особистісного погляду на світ нікого в такому мистецтві не цікавлять. Індивідуму тут взагалі немає місця, оскільки у світі, що твориться таким мистецтвом, немає персональної емоції, немає Особи — є лише узагальнені, типізовані, стандартизовані прояви певної соціальної чи національної групи. Як всяка ідеологія, таке мистецтво агресивно-нав'язливе, тут домінує прагнення підкорити своїм стереотипам кожного, хто потрапляє у зону його впливу, деперсоніфікувати його, зробити «гвинтиком» величезного механізму (чи не тому такий «офіційний» фольклор так послідовно й наполегливо культивувався радянськими ідеологами?). Відмінності від попси — тільки у використовуваних топосах, лексиці та ідеологемах. У костюмах та культивованих масових емоціях. (Зауважу, що всілякі розмови про «національні традиції», «духовність» тощо на цьому матеріалі — або ж ідеологічна спекуляція, або ж демагогія).

      Масовість мистецтва хору Верьовки — факт, що не потребує додаткових коментарів. Думаю, що в Києві знайшлося б достатньо шанувальників, котрі залюбки прийшли б до Національної опери саме на ювілей хору — і організаторам концерту не довелося б використовувати технології «совкового» минулого чи, говорячи сьогоднішньою термінологією, прийоми неетичного бізнесу, для заповнення залу. Та ж частина аудиторії, котра прийшла саме на прем'єру фольк-опери Станковича, була практично ошукана.

      По-перше, самою наявністю «навантаження», яке естетично не відповідало параметрам заявленої у афішах прем'єри. По-друге, відсутністю повної версії фольк-опери. Знову-таки було показано лише частину твору — «Купало». Нині посилатись на ідеологічні утиски якось недоречно, тому виникає закономірне питання: чому хор Верьовки, оголошуючи про прем'єру твору, демонструє лише його частину? Недовчив? Не вистачає сил чи творчого потенціалу для опанування цілого? Позитивна відповідь на будь-яке з цих питань — привід для серйозних міркувань про відповідність колективу статусу Національного, заслуженого, академічного. Такі високі регалії треба не тільки мати — їх необхідно щоденно підтверджувати творчими досягненнями. У тому числі якісними постановками сучасних творів.

      Постановка ж «Купало» з «Цвіту папороті», здійснена відомим балетмейстером Аллою Рубіною, продемонструвала, що колектив, не зважаючи ні на що, має неабиякий творчий потенціал. Музична драматургія фольк-опери-балету, що базується на зіткненні мелодики та ритміки, дуже тонко й вишукано була відтворена власне пластичними засобами. Малюнок рухів, загальна конфігурація мізансцен створювали візуальний паралелізм звуковому ряду. Кольорове рішення (головний художник — Ірина Давиденко) також грало на загальну ідею зіткнення двох світів. Контраст пастельних тонів — білого, салатового, блакитного — та яскраво насичених червоного й чорного підкреслював романтичну опозицію, задану музикою.

      Чи відбулася прем'єра «Цвіту папороті»? Формально — нібито так. Насправді — ні. Повна версія фольк-опери чекає на своїх виконавців. Так само, як і глядачі, яких, за великим рахунком, у Національній опері 15 листопада ошукали.