Юлій Синькевич: Подібне буває з актором, у якого багато ролей, а ми його знаємо за однією...

      Творче життя заслуженого діяча мистецтв Юлія Синькевича склалося щасливо. Він відбувся як скульптор, здобув визнання. Його мистецтво розвивалося у часі. Ось і зараз, як каже Юлій Львович, «на старості», виграв конкурс на кращий проект монумента соборності України. А скільки тепер його пам'ятників стоїть у різних куточках світу — важко й полічити. І все ж та, перша робота — пам'ятник Тарасовi Шевченку в Москві — чи не найвдаліша. Робота, яка принесла її авторам — молодим скульпторам Юлію Синькевичу, Михайлу Грицюку, Анатолію Фуженку, архітекторам Анатолію Сніцарєву і Юрію Чеканюку — таку гучну славу. І це лише через два роки після закінчення художнього інституту.

      Нині відомому в усьому світі пам'ятнику — 41 рік. А з його авторів серед живих, на жаль, лишився тільки Юлій Синькевич.

«Спорудити пам'ятник Шевченку в Москві потрібно було в короткий строк. Щоб обігнати Вашингтон»

       — Юлію Львовичу, як відомо, спорудження цього пам'ятника прискорила українська діаспора в Америці: до 150-річчя від дня народження у Вашингтоні почали зводити пам'ятник поету-бунтарю. У Радянському Союзі сполошилися: як це так? У Вашингтоні стоятиме Кобзар, а в Москві — ні?

      — Пам'ятник у Вашингтоні почав створювати скульптор із українськими коренями Леонід Молодожанін, який прославився тим, що де тільки можна ставив скульптуру Шевченка. Той пам'ятник був одним із перших, а фінансувала його створення «Просвіта». Із ініціативи Хрущова був спішно оголошений всесоюзний конкурс на кращий пам'ятник Шевченку для Москви. У ньому взяло участь багато маститих майстрів — на розгляд було подано 30 чи 35 проектів із різних куточків Союзу. Конкурс був відкритим, тобто відіслати свій проект міг кожен. Тож ми ризикнули.

      — Це було сміливістю із вашого боку — не маючи досвіду, імені конкурувати з «метрами»...

      — Бачиш, ми були молодими, енергійними, амбіційними, в душі вважали себе геніальними. Мій друг Сергій Параджанов (зараз багато хто називає себе його другом, а я ніколи не бачив цих людей поряд із ним) відкрито говорив: «Я геній». Ми тоді посміювалися із нього, а тепер я розумію, що він справді геній... Тоді стояв період «хрущовської відлиги», який викликав небувалий підйом, розквіт талантів. Уже в інституті ми бунтували, вважаючи, що не може в мистецтві панувати тільки соцреалізм — щоб ні вліво, ні вправо. Ми навчалися на одному курсі, були однодумцями, тому й вирішили об'єднати зусилля. Спершу зробили два проекти пам'ятника, а кращий — відіслали на конкурс. Хоча варіантів було набагато більше, і, щоб вибрати найвдаліший, ми провели свого роду конкурс між собою. Забігаючи вперед, скажу: коли проект пройшов через усі художні ради, ми вирішили, що ніколи не відкриємо наш маленький секрет: хто, як і за чиїм ескізом створював його. Щоб не сталося непорозуміння: ми робили все разом — і раптом з'являється головний автор.

      — Та минули роки — і комусь захотілося нерозділеної слави?

      — Першим зірвався Толя Фуженко (на той час він уже відійшов від нас із Михайлом Грицюком і працював самостійно). Якось Толя поїхав до Грузії, а через деякий час, за збігом обставин, ті самі місця відвідали ми з Параджановим. «Це один з авторів пам'ятника Шевченку в Москві», — представляє мене Сергій. А у відповідь чуємо: «Так там же Фуженко — головний автор...» Я весь час нагадував колегам: «Хлопці, припиніть ділити пам'ятник Шевченку. На цьому не заробите дивідендів»... На жаль, і в каталозі, який після смерті Михайла (він не дожив двох місяців до свого 50-річчя) видала його вдова, усе перекручено: там написано, що пам'ятник створено за проектом геніального Грицюка, а всі інші були просто підручними... Те, що скажу далі, можеш писати, можеш — ні: основна ідея, основний ескіз (щоправда, він був дещо інший, ніж останній, дороблений) — мої. Так ось, головна ідея — окрилений поет. Ми вважали, що Шевченко — найінтелігентніша, найгеніальніша людина світу поряд із Данте, Бальзаком, Пушкіним, Лермонтовим. І тому знайшли для нього одяг, який він із повним правом міг би носити, — шинель-«крилатку».

«Коли відкрили конверт із нашими прізвищами, усі здивувалися: хто вони такі? Мабуть, студенти...»

      — Тобто реально такий одяг Тарас Григорович, можливо, ніколи й не носив?

      — Можливо. І це нам інкримінували 14 художніх рад у Києві з такими визначними особами, як поети Рильський, Тичина, композитор Данькевич, актриса Ужвій... Ці й інші знані діячі мистецтва хором говорили: Шевченко, мовляв, не міг носити шинель-«крилатку», іще «візитку» — куди не йшло (у ній зобразив поета скульптор Іван Гончар). «Візитка», до речі, також має «крила», але вона коротка — десь трохи за коліна. А нам потрібно було, щоб постать поета була зв'язана з землею. Постать, яка вперто йде проти вітру, і тріпочуть за спиною крила пелерини — таким ми бачили нашого Тараса. До речі, у Москві такий образ поета сприйняли. Але... Тут ми дізнаємося, що одержали за свій проект другу премію, першої ж — взагалі нікому не дали. А не секрет, що друга премія — це така собі завуальована пастка. Оскільки першої не було, усі, хто програв, мали право подати зустрічний проект. Таким чином, буває, відбирають проект у тих, хто виграв (якщо вони неспроможні його відстояти), і робить пам'ятник уже хтось зовсім інший. Так було завжди й так є зараз. Нам пощастило: у Спілці художників знайшлися порядні люди, котрі проголосували за те, щоб подальшим проектуванням пам'ятника займалися ми. А коли відкрили конверт із нашими прізвищами, усі здивувалися: хто вони, мовляв, такі? Мабуть, студенти... Таким чином, усі радянські газети написали, що конкурс виграли нікому не відомі студенти з Києва. Насправді ж на той час ми вже закінчили інститут. Хоча нічого не мали: ні майстерні, ні грошей. Пригадую, викликали нас до Ради Міністрів: «Хлопці, що вам потрібно для того, щоб зробити пам'ятник терміново?» — запитали. І ось після телефонного дзвінка ми одержали місце в реставраційних майстернях (тоді вони тільки-но відкрилися), верстати (їм більше 40 років, і досі на них працюю). Міністерство культури хоч і зі скрипом, але все ж почало фінансувати проект. І раптом нова перепона — художні ради. Їх склад щоразу змінювався, але вердикт виносився один і той самий: ми створили спаплюжений образ поета. Особливо не сприймали наш пам'ятник імениті скульптори. Основна думка їхніх виступів була такою: якщо не візьмуть у групу маститого співавтора (причому кожен мав на увазі себе), на проекті можна поставити хрест. Ми були вражені тим, що в цьому хорі звучали й голоси наших знаменитих професорів Лисенка й Макогона. Таким чином, на те, щоб захистити проект, ішло багато часу. Це тоді, як доробити його мусили терміново. У Москві поспішали з відомої причини — обігнати Вашингтон, поставити пам'ятник Шевченку першими.

«Вас хочуть з'їсти? Пишайтеся цим», — цю фразу Кавалерідзе я часто повторюю молодим скульпторам»

      — Було ще одне звинувачення на вашу адресу: ідею пам'ятника ви запозичили, мовляв, у Кавалерідзе.

      — Знаєш, останнім часом я почав писати мемуари, є у них і сторінки, присвячені пам'ятнику Шевченку. Навіть зараз стільки чуток, пліток довкола цього пам'ятника, що, гадаю, будь-яка інформація з перших уст проллє світло на історію 40-річної давності... Ми попросили тоді Кавалерідзе хоч краєм ока поглянути на наш проект: «Нам інкримінують плагіат, а ми ваш пам'ятник зовсім не бачили». Іван Петрович обдивився нашого Шевченка з усіх боків, а тоді говорить: «Поїхали до мене» (мешкав він на вулиці Червоноармійській). Удома дістав із шафи модель свого пам'ятника. Тоді я зрозумів, що ідеї літають у повітрі — було щось спільне між нашими образами поета. А Кавалерідзе сказав фразу, яку зараз часто повторюю молодим скульпторам: «Вас хочуть з'їсти? Пишайтеся цим».

      — Цікаво, що пам'ятник Шевченковi у Вашингтоні відкрили 18 червня 1964 року, а в Москві — 10 червня, тобто аж на 8 днів раніше.

      — Це було неначе вчора. Хрущов розрізає стрічку, проголошує промову. У сквері перед готелем «Україна» постає бронзовий Тарас заввишки 5 метрів 60 сантиметрів... Одразу після урочистої частини Шелест (поряд із ним стояв і Хрущов) запитав нас: «Що потрібно вам, молодим авторам, для повного щастя?»

      — Зовсім як у казці про рибалку й золоту рибку.

      — Ми відповіли: квартира, мовляв, потрібна, майстерня. «І тільки? — здивувався Шелест. —Усе у вас буде». То була порожня обіцянка. За створення пам'ятника нас нагородили лише Почесною грамотою Президії Верховної Ради.

      — А коли зроблений цей знімок, на якому ви, молоді хлопці, стоїте поряд із Хрущовим, Підгорним?..

      — Бачиш, якщо в Києві «відповідальні за мистецтво» не сприйняли шинель-«крилатку», в яку ми одягли поета, то в Москві забракували скелю, по якій іде Кобзар. Ми були вперті й відбивалися. Крапку в суперечці поставив Микита Сергійович. Він приїхав зі свитою й пробув біля пам'ятника півтори години. «Ніяких постаментів. Звичайно ж, поет мусить іти по скелі», — виніс він резюме. А під кінець сказав: давайте, мовляв, долучимося до слави Шевченка. Ми стали й сфотографувалися разом. Це фото надрукували потім усі газети.

      — Після завершення пам'ятника Шевченку ви, троє друзів, продовжували працювати разом. Той перший пам'ятник став для вас путівкою у творче життя.

      — Період «хрущовської відлиги» минув, уже прозвучав виступ Микити Сергійовича проти інтелігенції. Мені довелося зустрічати тоді багатьох не менш талановитих молодих людей, які не могли зробити те, що хотіли. Їх пропускали через жорна художніх рад. 10, 20 таких рад — і вже бачиш: людину зламали. Незважаючи на нашу «їжакуватість», із нами не могли так вчинити. Бо за нами весь час стояв Шевченко... Настав день, коли Толя Фуженко заявив: «Хочу працювати сам». Чорна кішка між нами пробігла через те, що він почав приписувати собі основне авторство у створенні пам'ятника Шевченку. Досі зберігаю книжку, підписану Толею, там є такі слова: « Вірю, але тільки в тебе, колективна творчість для тебе — могила...» Мине багато років — і він прийде, щоб повернутися: «Який я дурень, треба було нам триматися один одного.» Але на той час він уже був безнадійно хворим. Хвороба ця підступна, тяжка...

«Дивлюся на пам'ятник із віддалі десятиліть і не вірю, що його зробили ми»

      — Він страждав на запої?

      — На якийсь час «зав'язував», потім усе повторювалося. Іноді я дивувався, як його організм усе це витримує. Толя не міг зупинитися і йшов до кінця... Мушу сказати, він був одним із найталановитіших на нашому курсі. Красень, майстер на всі руки. Любив працювати з каменем, заразив цим і мене. Тривалий період пияцтва зробив свою чорну справу — під кінець він не міг зробити те, що робив ще у ВНЗ. Але навіть ці останні його роботи значно талановитіші, аніж роботи деяких знаних митців, які обросли званнями й нагородами й найбільше прославилися тим, що прислуговували владі.

      — А як склалася доля Михайла Грицюка?

      — Ми працювали разом до кінця його життя. Це була справжня, перевірена роками дружба.

       — Проживши близько 25 років у Аргентині, як він почувався на українській землі?

      — Його батьки були, здається, повоєнними емігрантами. Вони виїхали спершу до Польщі, звідти перебралися до Аргентини. Михайло володів російською, польською і іспанською мовами. Піддавшись на радянську агітацію, Грицюки повернулися до України, та швидко зрозуміли, що потрапили в клітку, у загратований світ. А коли батьки, молодша сестра й старший брат знову повернулися до Аргентини, Мишко залишився. На той час він займався улюбленою справою. А потім він говорив: «Мені тут краще. Це моя земля. Я відчуваю її енергетику».

      — Тепер, оглядаючись назад, можете сказати, що пам'ятник Шевченку в Москві, — найзначиміша ваша робота?

      — Не можу відповісти однозначно. Мене, скажімо, і досі скрізь представляють як автора пам'ятника Шевченку в Москві. Притому, що за ці 40 років я зробив стільки пам'ятників! Різних. У нас є невеликі композиції, але то були етапні роботи. У Михайла відома ціла серія пам'ятників — Ростроповичу, Достоєвському, Веделю, Стравінському... Серія, яка зробила з нього відомого у світовому мистецтві Грицюка. Мої пам'ятники (заввишки три метри й більше) стоять навіть у Туреччині, Китаї... Знаєш, подібне буває з актором, у якого багато різних ролей, а ми знаємо його за однією...

      — Тарас Шевченко й досі стоїть за вами?

      — Усе моє життя. І чомусь зараз цікавість до цього пам'ятника повертається. Мені це особливо приємно. Хоча бувають і прикрощі. Модель цього пам'ятника заввишки 2 м 20 см довгий час стояла в Державному музеї імені Тараса Шевченка, потім її перенесли на подвір'я (хоч їй комфортніше було в музейному середовищі). А тут якось телефонує директор музею: ви, мовляв, не проти, якщо ми відправимо вашого Тараса кудись у його рідні місця? «А чим він вам так дошкулив?» — питаю. Як гадаєш: чим? Та тим, що цей Тарас стоїть у Москві! Отож його прибирають, а натомість ставлять «вашингтонського» у виконанні Лео Молодожаніна.

      — Суєта суєт... Юлію Львовичу, вам ніколи не хотілося повернутися до образу поета, зробити інший пам'ятник Шевченку?

      — Ніколи. Бо не було нового вирішення. Як не було його й у тих авторів, котрі зверталися до образу Кобзаря після нас: майже всі ці пам'ятники схожі на той, що в Москві. Якось я поїхав туди, щоб подивитися на бронзового Тараса з віддалі десятиліть. Стою, дивлюся і не вірю, що це зробили ми. Невже ми могли так зробити?

Ганна ЯРОШЕНКО.