Подільська рапсодія

      «Усе нове — не більше ніж добросовісно забуте старе». Цей афоризм неодноразово спадав на думку авторові цих рядків під час підготовки матеріалу. Для прикладу досить узяти нинішню «новинку» — альтернативне пальне біологічного походження, про яке останнім часом точиться стільки розмов. Однак навіть на другому плані не виникає яскравий історичний факт: ще 1900 року Рудольф Дизель продемонстрував, як сконструйований ним двигун успішно працює на рослинній олії. Тоді експеримент не набув поширення, бо виробництво мінерального пального було набагато дешевшим.

      Після того як перспектива швидкого вичерпання природних енергетичних ресурсів та екологічні реалії кінця сторіччя примусили провідні держави повернутись обличям до біопального (інакше кажучи, до біодизеля), в Україні згадали ще один якщо й не забутий, то надовго відсунутий на задвірки почин. У Європі основною сировиною для виготовлення біодизеля слугує рапсова олія (на відміну від США, де віддають перевагу соєвій олії). На початку минулого століття рапс успішно вирощували в північно-західній половині нашої країни, і площі його розширювались.

      Збудований після війни у Вінниці олійножировий комбінат у першу чергу спеціалізувався на переробці насіння рапсу. Та, оскільки на полях цiлком запанував соняшник, практично зайнявши становище олійної монокультури, подільські олійножировики змушені були, починаючи з 1957-го, переробляти лише його насіння. І тільки з початку дев'яностих років, коли рапс повернувся на лани, переробні підприємства згадали про свою первинну спеціалізацію. Вінницький олійножировий разом із Чернівецьким олійножировим комбінатом стали утримувати монополію у виробництві рапсової олії. В окремі роки частка вінничан становила 80—90 відсотків від обсягів національного валового виробництва цього продукту.

      Тож коли постала проблема створити вітчизняний біодизель, Вінниця мала всі необхідні предумови для початку проекту, насамперед — технологічні потужності та інженерні кадри. На підприємстві одразу оцінили багатообіцяючі перспективи виробництва цього пального. Отож уважно придивилися до закордонних розробок і як результат — нещодавно в лабораторних умовах отримали перший зразок біодизеля. Оскільки в Україні поки що відсутні стандарти на новий вид пального (профільний науково-дослідний інститут лише розробляє технічні умови), його передали для вивчення та випробування в Німеччину, яка нині є законодавцем моди в цій сфері. На час написання цього матеріалу результати дослідження у Вінницю ще не надійшли, але начальник управління регіонального розвитку та євроінтеграції облдержадміністрації Владислав Мормітко (попередня посада — керівник олійножирового комбінату) не сумнівається в добрих кондиціях пілотної розробки.

Любов до рапсу по-французьки

      Торішнє сезонне зростання цін на нафтопродукти та ситуація навколо поставок російського газу показали, що на розкачку в нас немає часу — треба починати відразу з високого старту. Досвід Європейського Союзу, де програма з розгортання виробництва біодизеля йде семимильними кроками, важко переоцінити, тому погляд спинився на Франції — країні, яку можна вважати певним західноєвропейським «аналогом» України (передусім за кількістю населення). Францiя споживає за рік 36 мільйонів тонн дизельного пального, що майже в шість разів більше за теперішню нашу потребу. Торік французи виробили 300 тисяч тонн цієї продукції, що трохи не дотягує до одного відсотка від загального валу дизельного пального, а цього року поставили за мету довести цей показник до 3 відсотків (до 2010 року він має сягнути 10).

      Делегація з Вінницької області, яка відвідала Францію на початку лютого цього року, цікавилася перш за все системою державної підтримки в цьому секторі, і побачене виявилось дуже повчальним.

      Французька держава виділяє великі кошти на вирощування рапсу. При цьогорічній потребі в мільйоні тонн рапсової олії необхідно засіяти цією культурою 1,6 мільйона гектарів землі. З національного бюджету сільгоспвиробникам виділяють фінансову підтримку по 45 євро на кожен гектар рапсу. Наступні кроки стосуються виробників. Згідно з прийнятою в цій країні технологією і у повній відповідності до вимог сертифікації, біодизель змішують із мінеральним дизпальним. Так от, тим компаніям, які цим займаються, держава гарантує повернення 75 відсотків акцизу на весь використаний біодизель.

      Є низка директив, закріплених законодавчо в країнах Євросоюзу. У цих документах ідеться про те, що нафтопереробні заводи повинні в обов'язковому порядку використовувати біодизель у доведених пропорціях. Якщо вони цього не зроблять, то на них накладаються дуже великі штрафні санкції — двократні порівняно з надходженнями від акцизу. Потужні економічні стимули підштовхнули до того, що лише в цьому році у Франції планують побудувати три нових заводи, які спеціалізуватимуться на виробництві біодизеля. Це відкриває нові перспективи і перед Україною, бо вирощений у нас рапс або одержана з нього олія отримають таким чином гарантований ринок збуту в Європі. Щоправда, без власного виробництва біодизеля перед Україною може постати загроза перетворення на сировинний додаток розвинутих країн. У нас поки що розмови про спорудження заводів із продукування пального з олії залишаються струсами повітря.

Самі собі НПЗ...

      Різнопланова програма перебування делегації предбачала також ознайомлення з роботою фермерів, які вирощують рапс. При тому, що існує загальнонаціональна програма з виробництва біодизеля, дрібні сільгоспвиробники теж не відстають, виготовляючи це пальне на рівні натурального господарства. Фермеру зовсім недорого коштує купити прес для вичавлювання олії із рапсового насіння. Досить її профільтрувати і дати відстоятись, як «домашній» біодизель готовий — його можна заливати в бак або використовувати в суміші з різними добавками. Нерідко на полях працюють трактори з двома баками: в одному — дизель мінеральний, в іншому — біологічний. Досить механізатору побачити, що температура двигуна при роботі на біодизелі починає падати, як він одним порухом руки перемикає його на інший бак. Потім — навпаки.

      Утім один із членів делегації Ігор Антоник тут не побачив чогось принципово нового для себе. Усе це в його господарстві, яке він очолює (ідеться про ТОВ «Рапсодія» в селі Струтинка Липовецького району), уже використовують.

      На той час, коли пан Антоник отримав диплом випускника інженерно-будівельного факультету Вінницького політехнічного інституту, він за своє життя жодного дня не жив у селі. Після цього в нього був захист кандидатської дисертації й період викладання в рідному навчальному закладі, де через деякий час отримав наукове звання доцента. Скрутне матеріальне становище на початку дев'яностих років примусило Ігоря Антоника залишити інститут і почати самостійне плавання в бізнесі. Ділові інтереси звели його з німецькими підприємцями, які займалися рапсом. Тоді вперше дізнався про біодизельні проекти і навіть отримав пропозицію зайнятися цією справою в Україні. Однак вивчення технології і прагматичні розрахунки показали: це невигідно. На той час мінеральне пальне було значно дешевшим та економічно ефективнішим.

      Згодом вирощуванням рапсу пан Антоник усе-таки зайнявся — спершу за участю КСП у різних районах області, а з 2000 року — у Струтинці, де місцеве господарство збанкрутувало остаточно й безповоротно, а поля позаростали такими хащами, що в них, за словами місцевих жителів, завелися дикі кабани. У перший рік на занехаяних полях отримали рідкісно низький урожай пшениці — 13 центнерів з гектара. І тоді колишній інженер-будівельник сам засів за підручники з агротехніки. Для подальшого розвитку було закладено серйозну матеріальну базу — співзасновником товариства виступила потужна компанія «Промислова група КМТ». І вже торік «Рапсодія» спрацювала з прибутком, зібравши по 50 центнерів пшениці з гектара — найбільше в районі. І це попри те, що град знищив найкраще поле насіннєвого рапсу, завдавши прямих збитків на 300 тисяч гривень.

      Не обтяжений консервативними догмами, Ігор Антоник вибудував стратегію розвитку підприємства таким чином, щоб відійти від сезонності, а ефективність діяльності міряє не показниками продуктивності стада чи урожайності, а рівнем рентабельності і фінансовим результатом на кожній ділянці. Саме вміння рахувати копійку, а не бажання виділитися логічно привело його до подальших кроків. «Минулого літа, коли ціна солярки перевищила 3 гривні 20 копійок за кілограм, я зрозумів: мене починає цікавити біодизель», — говорить Ігор Петрович.

      Товариство на ту пору вже придбало два потужних преси, призначених для вичавлювання олії з рапсу та сої. Пан Антоник привіз метанолові добавки до рапсової олії, місцеві умільці під його керівництвом пристосували змішувач — і вже восени частина тракторів та комбайнів «Рапсодії» вийшли в загінки на пальному, вирощеному на своїх же полях. Це було економічно вигідним, оскільки собівартість «колгоспного» біодизеля залишалась у межах 2 гривень 40 копійок за кілограм. Серед валових затрат підприємства вартість пального в цілому складає 22 відсотки, із них 5 відсотків може зайняти біодизель, що в результаті дасть економію близько 100 тисяч гривень.

      До весняно-польових робіт ще далеко, але на складі у бочках чекає свого часу 5 тонн біодизеля. Приберігають тут і кілька десятків тонн кондиційного рапсу, який можна переробити на пальне у будь-яку хвилину. Високобілковий шріт, що залишається по тому, — чудовий корм для худоби. І це тільки початок.

      Що стосується французького досвіду, то дещо в ньому в пана Антоника викликає скептичне ставлення. Наприклад, не сприймає він ідеї змішування біодизеля з мінеральним пальним. На його думку, ефективнішими є інші шляхи. Перший — використання в двигунах чистої олії, інший — змішування її з метанолом, який є порівняно рідкісним продуктом і виробляється аж на Донбасі, третій — змішування її з етанолом, який можна отримати на будь-якому спиртозаводі. Цього року він планує продовжити експерименти по всіх трьох напрямках, і якщо це буде вигідно, то не виключає закупівлю установки з випуску етанолу і встановлення власного міні-спиртозаводу.

Солом'яний парубок золоту дівку сватає

      Рапс виявився корисним також із зовсім несподіваного боку. Щороку після збирання врожаю залишалося 600 тонн рапсової соломи. У тваринництві її не використовують, тож «утилізацію» цієї соломи проводили завжди в один спосіб — спалювали на полях. Але кілограм цієї сировини при спалюванні дає при перерахунку 4 кіловат-години енергії. Варто зауважити також, що в Кузнєцовську на Рівненщині виготовляють потужні водонагрівні котли, які працюють на соломі, але всі вони продаються за кордон. Струтинка стала першим вітчизняним покупцем такого котла, отож місяць тому він дав гарячу воду для опалення господарства. Щодоби такий котел потребує тонни соломи. Всі ці нововведення нескладно за короткий час повторити й іншим господарствам, не дочікуючись, поки почне працювати національна програма енергозбереження.