Лілія Лудан: Тренуємося без траси, але входимо до еліти

03.03.2006

Андрій ФОМЕНКО

Лілія Лудан: Тренуємося без траси, але входимо до еліти

(РЕЙТЕР.)

XX зимові Олімпійські ігри, які завершилися минулої неділі, для України на тлі попередніх двох Олімпіад виявилися вдалими — здобуто дві бронзові медалі. А якщо рахувати за місцями в чільних шістках, то перше очко в неофіційний командний залік принесла наша саночниця Лілія Лудан. Упродовж багатьох років вона входить до світової еліти в цьому виді спорту, хоча медалей сягає нечасто. Чи могла Лілія піднятися на п'єдестал у Турині? Як ведеться саночницям і взагалі санному спорту в Україні? Про це ми говоримо з Лілією Лудан, якій допомагає 3-річна донька Даринка (вона також прийшла на зустріч в «УМ»).

На трасі в Турині працювали, наче на тракторі

— Ліліє, ви самі залишилися задоволені своїм виступом у Турині?

— Якщо відштовхуватися від «голого» результату, то прогресу в порівнянні з попередньою Олімпіадою начебто непомітно. Але з урахуванням усіх умов, у яких ми тренуємося й готуємося до стартів, шосте місце вважаю цілком прийнятним.

— Чи реально було підстрибнути до п'єдесталу або хоча б піднятися ще на одну-дві сходинки вище?

— Думаю, реальним відображенням моєї сили став четвертий результат, який я показала в третьому заїзді. Я була впевнена в собі і на диво спокійна, адже, здається, вже все знаю й умію — треба лише досвід утілити в життя. Додало впевненості й те, що на другому етапі Кубка світу цього сезону, теж у Турині, я встановила рекорд олімпійської траси (!). Утім лише на тренуванні, тому він не був зафіксований офіційно. Можливо, ця самовпевненість мені трохи й зашкодила... Зрозуміло, що так само психологічно налаштовані були на медалі й суперниці. Про німкень — нічого й казати, але й американка Заблоцьки, й австрійка Хальдер виступили напрочуд успішно. Я ж невдало використала другу спробу, серйозно відставши від суперниць — на 0,3 секунди. Надолужити прогаяне було неймовірно важко.

Крім того, мені довелося стартувати під незручним 21-м номером, тоді як лідери виходили на трасу в першій десятці. А чим пізніше виступаєш, тим більше інею з'являється на трасі, це гальмує хід саней. Росіяни в кулуарах говорили, що господарі навмисно трохи «розтопили» лід перед спуском Демченка, аби допомогти виграти італійцю Цоггелеру...

— Наші тренери скаржилися на малу кількість тренувань...

— Усі елітні саночниці були в однакових умовах — пройшли по шість спусків. Лише так званій групі С, куди входять слабші суперниці, надали можливість попрацювати трохи більше. Як потім iз сумом жартували — щоб на змаганнях вони змогли пройти дистанцію до кінця. Незручності полягали лише в тому, що тренувалися ми не в той час, коли мали проходити змагання. То об 11-й ранку, то о пів на дванадцяту вечора, а старти відбувалися вдень — від 16-ї до 19-ї години. А в гірських умовах сонце й погода суттєво впливають на якість льоду. І сани ми готували до умов льоду вже безпосередньо на місці, адже запасних у нас немає.

— Що ж сталося з вашою колегою по команді Якушенко? Чому вона не змогла вписатися у поворот і передчасно розпрощалася з надіями на медаль?

— Сама Наталка краще про все розповість. Думаю, різниця у наших характерах дається взнаки й на манері подолання дистанції на санях. Якушенко — різкiша за мене. У неї навіть сани відрізняються від моїх через те, що я намагаюся пом'якшити входи-виходи з поворотів, а вона проходить їх жорсткіше. У нас різна техніка керування рухом — я більше працюю плечима, а Наталка — ногами.

— Трасу в Турині охрестили небезпечною. Яке у вас враження залишилося від неї?

— Траса дуже складна. Відомо, що рік тому на фіналі Кубка світу там навіть через серію травм припинили змагання, змусивши конструкторів переробити один iз віражів. Тоді за тиждень тренувань гелікоптер кожного дня відвозив спортсменів до лікарні. Але все обмежилося лише «косметичним» ремонтом — трохи збільшили навіс, щоб люди не вилітали, а віражі залишилися такими ж самими. Коли змагалася у Солт-Лейк-Сіті, отримувала задоволення від заїздів, а в Турині після фінішу було враження, наче трактор штовхала. На інших трасах пізніше можна виправити помилки, яких припускаєшся на перших віражах, а в «Чезана Паріол» вони лише накопичуються й ускладнюють подальше проходження.

Коли доля «притискає» пихатих німкень, вони навіть починають говорити з нами російською

— За рахунок чого німкеням удається впевнено лідирувати у жіночих змаганнях із санного спорту?

— Та взяти хоча б до уваги те, що в Німеччині є чотири штучні траси, де місцеві спортсмени тренуються у будь-який час, а в Україні — жодної. На німців працюють цілі заводи й лабораторії — нам до цього далеко.

— Ваше шосте місце можна назвати результатом багаторічної плідної підготовки?

— Я б сказала глобальніше: у нашій країні все звикли робити в авральному режимі. Тому за звичкою після зимової Олімпіади держава про нас забуває, а згадує за рік перед новим головним стартом. Минулого року наше фінансування було чудовим — ми мандрували літаками, у той час як хлопці їздили Європою на машині. Хоча навіть коли самі переїздимо літаком, сани їдуть як звичайний багаж. Запакувати їх у стійку залізну коробку й відправити окремо — грошей не вистачає.

— Як у вас складаються відносини з суперницями?

— Не можна сказати, що існує якась ворожнеча — нормальні стосунки. Хоча німкені інколи зневажливо ставляться до суперниць — можуть пройти й не привітатися, особливо зневажають слабких. З тими ж, хто складає їм серйозну конкуренцію, намагаються бути привітними. Коли доля їх самих трохи «притискає», то ті ж начебто непереможні Хюфнер, Отто й Краусхар починають говорити російською — вчили її ще за часів СРСР.

По-доброму жартуємо над нашою, як ми її називаємо, бабусею — 52-річною спортсменкою з Віргінських островів, котра мала виступати на своїй п'ятій Олімпіаді, але зламала руку на тренуванні.

— А з Наталкою Якушенко у вас немає конкуренції чи взаємних ревнощів?

— Усе ж таки у нас індивідуальний вид спорту — у кожного свій характер і свої сани. А таємниць у нас одна від одної немає — постійно спілкуємося й радимося в усіх питаннях. Проте тренери намагаються нас селити окремо, бо коли люди багато часу проводять поруч, то втомлюються один від одного.

— На вашу думку, за рахунок чого Якушенко вдалося двічі сходити на п'єдестал на етапах Кубка світу?

— Ми вже давно готові до того, щоб порушити німецьку гегемонію. Й американку Заблоцьки нерідко обігруємо на етапах Кубка світу. Але дається взнаки згадане вище — брак тренувальної роботи через відсутність траси й нижчий рівень забезпечення. Мені, зокрема, немає де працювати над стартом — у мене 22-й показник із 30 спортсменів. Якщо дистанція довша за звичайну, мені вдається надолужити прогаяне на початку подальшим вдалим ходом. Наприклад, цього сезону в Калгарі я показала третій час, побивши попередній рекорд траси.

Олімпійського духу в Італії не відчула

— Кажуть, Олімпійські ігри — велике свято спорту. Ви це відчули на собі?

— Для мене святом стала перша Олімпіада в Нагано, радісно було і в Солт-Лейк-Сіті. Цього ж разу залишився неприємний осад. Мабуть, через те, що мешкали ми високо в горах у селищі Сестрієре й атмосфери свята не посмакували, — змагання нагадували звичайний етап Кубка світу. Крім того, вже 17 лютого ми залишили Італію. Хотіли перед цим з'їздити до Олімпійського селища в Турині, але напередодні стався неприємний випадок з нашою чоловічою парою, й ми нікуди не поїхали — хвилювалися за Романа Язвінського.

— З іншими олімпійцями довелося зустрітися?

— Українців у Сестрієре було 14 чоловік, але між собою, звичайно, ми спілкувалися. Передзвонювалися з лижницею Валею Шевченко, яку добре знаю. Лише на церемонії відкриття ми побували разом з усією командою.

— А з українськими чиновниками ваші шляхи не перетиналися?

— Перед початком змагань була зустріч з президентом НОК Сергієм Бубкою, одного разу випадково натрапили на Юрія Павленка — він з нами поговорив. З перекладом нам допомагала Зоя Кінах — дочка секретаря РНБО знає італійську й англійську мови.

— Яке враження на вас справила організація Олімпійських ігор?

— На мою думку, на змаганнях і в селищі було забагато зайвих людей. Ці волонтери більше заважали, ніж реально допомагали. Причому з італійцями дуже важко спілкуватися — більшість із них не знає іншої мови, крім своєї, і виконують незрозуміло ким надані їм накази з упертістю, гідною кращого застосування. Мою сумку разів п'ять впустили в брудне місиво, хоча ми звикли самі свої речі носити. А в російських бобслеїстів виник навіть конфлікт: італійці хотіли у них забрати й кудись віднести боб, який коштує 150 тисяч доларів.

— Ви ще не думали, чи продовжуватимете виступи до наступних Ігор?

— Я зараз цим не переймаюся — хочу відпочити, усвідомити все, що сталося, а потім побачимо. Закінчила НУФВСУ за спеціальністю тренер санного спорту, хотіла отримати ще й другу освіту, але не вистачило часу. Зараз більше часу приділяю доньці, яка не хоче мене від себе відпускати.

Наче плавці без води

— Де ви постійно тренуєтеся?

— На теренах колишнього СРСР існує лише одна штучна траса — у латвійській Сігулді. В Україні зараз немає місця, де ми могли б тренуватися. У Кременці Тернопільської області є дерев'яний остов. Влітку на ньому можна кататися на роликах, відпрацьовувати положення спортсмена у санях, а взимку це чудове місце для дітей, для початківців, але не для професіоналів. У Львові за гроші міжнародної федерації зробили трасу для відпрацювання старту, що особисто мені дуже потрібно. Але поки що ми там жодного разу не тренувалися, бо влітку наш збір у Львові чомусь скасували. Можливо, побачили, що потрібно забагато електроенергії для її функціонування. До того ж, наскільки я знаю, там не зробили дах, щоб захистити від негоди.

Тому влітку ми тренувалися на столичній «Крижинці» на плоскому льоду. І заняття нам ставили на такий «зручний» час, як десята година вечора, а то й опівночі... Найбільше ж часу проводимо в Латвії, там добре приймають. На відміну від Німеччини, куди нас взагалі не пускають. Мабуть, бачать в українках конкуренток і не хочуть допомагати тренуватися.

— Як же ми в таких умовах досягаємо успіхів?

— Думаю, свої плоди дає ще радянська школа. Зараз ми в Україні працюємо, як кажуть плавці, по-сухому. Або як в анекдоті: навчіться стрибати в басейн, а воду потім напустимо (посміхається). Крім нас із Якушенко тренується лише Юлія Дудар, хоча нещодавно я бачила у Кременці двох юних львів'янок.

— Чому представники вашого виду спорту свого «коня» ховають від чужих очей?

— Буває таке. Особисто бачила, як чемпіонка Олімпіади Сільке Краусхар, ледь фінішувавши, одягає на сани чохол і вішає на нього замок. Причому в самій німецькій команді існує серйозна конкуренція, тому ніхто ділитися секретами не хоче. До того ж у їхній збірній залишилося розділення між західними й східними німцями. Фахівці постійно намагаються вдосконалити конструкцію їхніх саней. А ми — раз на чотири роки пофарбували, й усе. Остання мода — між деревом і полозом ставлять гумові «прокладки», що начебто має надати додаткового прискорення. Поки що я особливої переваги цього винаходу не відчула.

— Розповідають, що свої сани ви готуєте в спартанських умовах?

— Спеціалізованої майстерні у нас немає, тому тренер Папіровий працює над моїми єдиними санями... у звичайному гаражі іншого тренера Воропаєва. Добре, що хоч є станок для підготовки полозів, але нема можливості возити його з собою.

— Чи є у вас якісь прикмети?

— Раніше вдягала спершу завжди праву рукавичку. Але коли спробувала почати з лівої — нічого не змінилося.

Поміняла б традицію

— В українській команді стає сумною традицією бути прапороносцем...

— Так вийшло, що Наталка Якушенко дізналася, що нестиме прапор, від журналістів. Її всі про це питали, й вона шукала тут якусь каверзу, а наші керівники повідомили їй лише за день до церемонії.

— Знаючи цю традицію, ви б не відмовилися нести прапор?

— Ні. Я б її змінила (сміється).

— З огляду на велику кількість травм у Турині ваш вид спорту здається небезпечним для здоров'я. До того ж швидкість на трасі сягає 130 км/год. Чому ви його обрали?

— Зате як грає адреналін у крові! Потрапила у санний спорт я випадково. У 13 років якось пішла на тренування з тенісу, а там захворів тренер, i подружки умовили піти з ними покататися на санях. Хоча спочатку приємного там для юних дівчат було не надто багато — займалися «фізухою», грали у футбол, бігали кроси. За часів СРСР ми каталися на водних лижах, зараз працюємо зі штангою, кидаємо ядра, стрибаємо на батуті — адже треба мати розвинену реакцію і силу керувати тілом і санями на дистанції. Американки, наприклад, грають у хокей; ми теж хотіли спробувати, але поки що до цього не дійшли. І тієї ж зими перший тренер Микола Папіровий запросив поїхати на збір на Урал. Я з радістю погодилася, хоча батьків повідомила про це постфактум. А мама взяла й зібрала мені речі, з тих пір майже 25 років і займаюся санями. Я дуже швидко прогресувала, посіла друге місце на юнацькій першості СРСР, і 1985 року мене включили до збірної країни у своєму віці.

— Бажання зайнятися чимось іншим, з огляду на проблеми санного спорту, не виникало?

— Жодного разу — мабуть, міцно в мені вселився фанатизм до санного спорту.

— Травми вас обходили?

— Лише одного разу я серйозно травмувала ногу в Латвії. Два роки тому після заїзду бобслеїстів з траси не прибрали вибиті брили льоду, і я на фініші врізалася в одну з них. Всі кістки на нозі були зсунені зі своїх місць, і я півтора місяця ходила в гіпсі. А потім, умовивши тренера швидше повернути мене на трасу, одразу стала шостою на етапі Кубка світу. Хоча інколи п'ята нагадує про себе при навантаженнях. Але навіть попри це страшно мені ніколи не було.

— Ви багато мандрували за кордоном України. Бажання жити там не виникало?

— Нiколи. Там теж не такий рай, як може звідси здаватися.

— До речі, ви отримали обіцяну чиновниками міністерства квартиру?

— Поки що ні. Мені кажуть, що сертифікат на однокімнатне помешкання на Борщагівці, яке тільки за кілька місяців здаватиметься в експлуатацію, тримає чи то Бринзак (заступник міністра молоді і спорту. — Авт.), чи Бубка... Маю намір найближчими днями з цим розібратися.