«Люблю. щоб було багато гармонiї»

      Київський віртуоз-скрипаль Василь Попадюк знаний півсвітові. Нашим українським талантом захоплюються перші особи іноземних держав, дипломати й бізнесмени, багаті й знамениті, досвідчені музиканти, колеги й непідготовлені слухачі. Король Хусейн дарує йому іменний годинник. Королева Софія запрошує повторювати візити-концерти. В Іспанії його називають «Живим нервом», «Маестро скрипка», в Америці — «Золотою скрипкою», в Канаді, де він переміг у півфіналі конкурсу СВS Great Canadian Music Dream, — «Сучасним Паганіні». Ним захоплюється і пишається українська діаспора американського континенту: «ще один наш феномен», «ще один, хто славить Україну».

      Василь на сцені — чарівник гуцульської зовнішності, хоч і подібний на італійця, румуна, цигана чи єврея. Його тендітна юнацька постать після кількох помахів смичка перетворюється в суцільний вібруючий нерв. У несамовитому темпі і малюнку рухається його правиця. В унісон — витанцьовують балетні ноги, злітає в повітря довге русяве волосся. Він здається без плоті, яка візуально перетворилася в звук, голос, почуття. А скрипка лише провідник отого суцільного чуттєвого нерву, душі, яка має що сказати нам і вміє як сказати. Рвуться струни. Відкидає — і продовжує далі. Ми свідки чуда, нереальності. Не одна душа в залі переживає катарсис... Овації стоячи. Нескінченні виклики.

      Зараз у Василя шалений успіх, пік його популярності. Канадська газета «Новий шлях» описує, як на вересневому Українському фестивалі в районі Торонто поліція кілька разів відтісняла штурмуючих сцену фанатів під час виступу.

      Його сьогоднішній репертуар і стиль виконання називають World Musiс. Вважають, що він створив свій власний жанр, звівши докупи класичну слов'янську, фольклорну, циганську, популярну музику і джаз. Його композиції неповторні. Ніхто до нього такого досвіду не мав. Цінуючи класику, Василь понад усе любить національну музику, зокрема гуцульську. Зі слов'янських — румунську, мадярську, до душі — романтичний композитор Еніо Моріконе. Власні уподобання формують його репертуар. «Я люблю, щоб було багато гармонії, — каже. — Не люблю, коли мелодія складається з трьох акордів. Навіть якщо мелодія проста, я намагаюся зробити з неї щось красиве, зробити по-інакшому. На жаль, на світовому ринку дуже багато непрофесійної, комерційної музики... А з музикантів я люблю тих, хто може імпровізувати. І перш за все ціную в них музикальну душу. Наприклад, циганів, тому вони й сприймають мене як свого. Музикальність для мене — це той ключ, який відкриває душу людини, незалежно від її національності».

      Якщо враховувати виконавську майстерність Попадюка, вміння грати на 15 музичних інструментах, композиторський талант, появу своєї концертної групи «Папа Дюк», чотирьох власних СD, «розкрученість» на Заході, внутрішню і зовнішню мобільність, то важко переоцінити його найближчу перспективу артиста і композитора світової слави.

      Більше 150 концертів на рік. У цьому сезоні буде за 200. Василя знають в Європі, Африці й на Американському континенті. Але тільки не в нас, в Україні. Запитала телефоном у кількох своїх близьких друзів із Києва, чи чули і знають про Василя — «Ні». Не дивно, адже більшість удома не дуже переймається долею і славою земляків за океаном. Цією розповіддю спробую в якійсь мірі ліквідувати білу пляму для українського читача. Впевнена, кожен українець мусить бодай заочно знати українську Золоту Скрипку, тим більше, що грати у себе вдома частіше — мрія її власника.

Родинне коріння

      Здається, він народжений зі скрипкою в руках і тризубом у серці. Ще навчаючись у Київській музичній школі імені Лисенка для обдарованих дітей у 81-му, намалював там на стіні тризуб, за що батька-артиста 5 років не випускали за кордон. У 1990 році, коли і гадки ні в кого не було про розпад СРСР, під час гастролей в Іспанії в інтерв'ю журналу «Панорама» сказав, що мріє, щоб його Україна стала незалежною. У грудні 2004-го грав на сцені Майдану, прибувши з Канади. Єдина прикраса у богемного вигляду скрипаля сьогодні — золота обручка з тризубом.

      Народився Василь у Львові 16 січня 1966 року в артистичній родині. У цьому ж році переїхали до Києва, тому вважає себе киянином. Батько — теж Василь Попадюк — гуцул, родом із села Мишин Коломийського району — народний артист Державного академічного хору ім. Верьовки, керівник знаменитих Троїстих музик, об'їздив із гастролями весь світ. За океаном ще багато хто його пам'ятає навіть тепер. У Коломиї його іменем названа вулиця. Помер батько в 51 рік, не доживши одного місяця до незалежності України. З болем у голосі Василь розповідає: «Батька обстежили в Іспанії, рак шлунка, потрібна була операція, грошей держава не могла чи не хотіла виділити, його привезли вмирати в Феофанію... Мати по цей час його любить, щосуботи сидить на Байковому цвинтарі». Батько дуже хотів, щоб син грав на сопілці, як і він сам. Ще не народився між нами той, хто буде грати так, як мій тато. Його гру на сопілці я переніс на скрипку».

      Мати — Світлана Попадюк — галичанка, за професією хореограф. Хотіла, щоб син учився грі на піаніно, з чого і почав у чотири роки. Але в шість узяв до рук скрипку, і вона в його руках «сама» заграла і чудодіє до цього часу. «Віртуозність — це результат шаленої праці?» — питаю. «Та ні, це в мене від природи, — легковажить, — до екзаменів у консерваторію я готувався всього два тижні».( Василь чотири роки навчався в Київській консерваторії, згодом через напружену концертну діяльність закінчував заочне відділення Львівської консерваторії по класу скрипки).

      А ось українство... «Я був вихований в патріотичному дусі. Вдома говорили тільки українською мовою, і так по цей час». Із дитячих років і понині Василь почувається українцем і репрезентує мистецьку Україну. Без фанатизму. Свідомо. Зарубіжні партнери, іншомовні слухачі завжди знають, що він українець, яку б музику не виконував. На всіх спільних з іншими музикантами світу афішах написано: Ukrainian Virtuoso Violin Vasyl Popadiuk. У репертуар завжди включені твори українських композиторів або власні. Він справжній амбасадор України в кожній відвіданій ним країні через мистецтво. Він творить її імідж.

      Але склалось у житті так, що як митець сформувався він не в Україні. «Цим я вас, мабуть, дуже розчарую», — зреагував миттєво на моє німе запитання.

У театрі імені українця Володимира Назарова

      По закінченні школи Василь вступає в Київську консерваторію, звідкіля його «забирають» на службу в армію. Служить у Києві, в Ансамблі пісні і танцю. Тривалий час ансамбль перебуває в Чорнобилі, де постійно дає концерти для ліквідаторів... Опісля лікарі не рекомендують проживання в Києві. Тому 1988 р. батько змушений відпустити на роботу в Москву, в Театр музики народів світу під керівництвом свого приятеля-колеги Володимира Назарова, який родом із Дніпропетровщини. Статус театру на той час (1988 і далі) — патронат самого Михайла Горбачова, візитна картка Союзу у всіх офіційних, і не тільки, його поїздках по світу. В складі театру — найталановитіші, музично обдаровані представники всіх колишніх республік — всього 35 акторів, так званих багатостаночників, якi мусили виконувати (гра, спів, танець) музику всіх республік і народів світу. Азербайджанці і вірмени, узбеки і молдавани, литовці і українці вчили один одного своєї музики. Там я оволодів грою на десятьох нових національних інструментах світу, — розповідає Василь, — навчився перевтіленню, охопив багато культур. Ось зараз я граю грецьку музику, і ніхто не вірить, що я українець, а не грек, бо важливо ще і відчувати національну музику. Цьому я навчився у Назарова». Ставлення до артистів у театрі, як до його величності Актора, повага, достатнє матеріальне забезпечення, творча атмосфера, але і жорстка дисципліна. «Хоч як це парадоксально, — каже Василь, я виріс як музикант, у Москві, у цьому міжнаціональному театрі».

      Цікавий момент. Творчий диктатор Назаров не терпів будь-яких порушень дисципліни. Василю ж пробачав його відмову брати участь у російському номері шоу, де треба було стояти на колінах зі свічками в руках і співати осанну матушці-Росії. Василь на прізвисько «Бандера» в цей час курив за кулісами. «Саме від Назарова, — розказує, — я вперше почув: «Васю, згадаєш мої слова: Україна буде незалежною». А коли я подзвонив із Майдану і сказав: «Володимире Васильовичу! Ми перемагаємо! «, то почув для себе несподіване: «Тримайтесь, ми за вас тримаємо кулаки», і далі: «Як ми тут оскандалились!..» (вжито більш колоритне слово щодо Москви).

      ... Володимир Назаров продовжує і зараз успішно очолювати той самий, але уже свій, власний театр, роз'їжджати по світу. Написав музику до «Лісової пісні» Лесі Українки, яку ставить у себе і в МХАТі. Віднайшовши Василя Попадюка в Канаді, знову запросив у свій колектив. У вільний час скрипаль знову їздить із цим театром на гастролі.

Три роки у незалежній залежній Україні...

      Наприкінці 80-х Василь Попадюк-старший разом із колегами з Ансамблю ім. Вірського організували перший приватний в Україні ансамбль «Гопак» (батько керував оркестром). «Гопак» їздив на гастролі по всьому світу, артисти отримували за кордоном свої 25 доларів і думали, що так і треба. Правда, часи мінялись. В Україні діяв Народний Рух . Батько говорив сину : «Якщо Україна отримає незалежність, я танцюватиму на столі»... Не дочекався лише одного місяця.

      Зате в 1993 р. в Київ повернувся син. Тому що Україна стала незалежною, а він був вихований у націоналістичному дусі. Став грати в ансамблі «Гопак«. Звичайно, їздили на гастролі за кордон — Франція, Америка, Канада. Але як відрізнялась атмосфера стосунків у мистецькому світі Києва в порівнянні з театром Назарова! «Я вернувся в радянську систему українського мистецтва, — розказує, — де директор, адміністратор був головнішим за артиста. У Назарова все навпаки. Артиста там цінували понад усе і всіх. Там важливим було, який ти музикант, а потім уже все інше. Там у час виїздів на гастролі ми відчували більше свободи, ніж у Києві у другій половині 90-х».

      Однак не це примусило залишитись у Канаді. До сьогодні пояснював тим, що тут без усіляких хабарів на ТБ можна робити свою справу. «І я дійсно роблю її так, як робив би це там. Я йду своїм шляхом. В мене є можливість творчо рости і працювати». Вперше розповів істинну причину такого рішення. Адже, побувавши по кілька разів у 16 країнах, ніколи не думав залишатись.

      У Києві в той час водночас із «Гопаком» Василь співпрацював із Державним циганським театром «Романс». Можновладці Києва запрошували інколи цей театр обслуговувати свої неофіційні банкети, і він неодноразово був свідком зневаги високих чиновників до артистів. Людей, чий талант і творчість мали б поважати. Одного разу терпець урвався... За ним послідувало рішення. У 1997 р. Василь залишається після гастролей у Канаді. В числі інших.

Піано було для мене моїм «констракшен»

      Соnstrиction (будівництво)— це як синонім перших кроків емігрантів-заробітчан. Майже всі, який би диплом і досвід не були за плечима, починають із праці на будівництві.

      Василь чудово грав на фортеп'яно. Розпочав роботу з нього, тому так і сказав: «Піано було для мене моїм констракшен». Далі працює в дитячій балетній школі, потім у Канадському національному балеті. Від матері знав усі балетні партії. На репетиціях — «хуліганив»: імпровізував класику. До цього часу багато канадійців знають його і як піаніста. Паралельно бере участь у музичних фестивалях. Уже зі скрипкою. Найбільше визнання дістав після участі в концертах Канадійської національної виставки, де познайомився з відомим канадським гітаристом грецького походження Павлом — власником двох Золотих СД.

      Опісля обидва музиканти записують спільний компакт-диск і починають разом концертувати — в Канаді і США. Виступав із безліччю відомих світу виконавців: Хуліо Іглесіасом, Яном Гілланом, сліпим музикантом-гітаристом Джефом Хілі ( Blind Man), Ніа Вардалосом (автор сценарію і виконавець головної ролі у фільмі My Fat Greek Wedding), групою «Yes» та багато ін. При цьому підкреслює: «Для мене важлива музика в першу чергу, а не ім'я. Хоч якою б цікавою була людина, але якщо музика не зачіпає «за живе», то й сама від цього багато втрачає. Буває так, що зовсім невідомий музикант так зачепить душу, як жоден інший зі світовим іменем».

      Зараз Василь має доньку Софійку (вона ж внучка народного депутата Степана Хмари), свій бренд «Папа Дюк», свого менеджера. Встигає і з Назаровим «заглянути» на концерти в Європі, і не відмовляє ні на одне запрошення на українські фестивалі чи концерти в Америці і Канаді, відміняючи на ці дні заплановані виступи.

Міністерство культури — це пережиток

      — Василю! Ти згадував навчання і працю з Назаровим як золоті дні своєї кар'єри. Уже 8 років ти пробиваєшся в цій системі. То хіба та, соціалістична система, не ліпша для артиста?

      — Ліпша. У Назарова я працював як артист постійно, наполегливо і не був лінивим, інакше він би мене вигнав. Вважайте, що зараз збираю врожай набутого там у нього. Як я розумію дві системи, які спробував на власній шкірі? Все починається зі школи. В тій системі, якщо ти важиш 90 кг, то в балетну школу тебе не візьмуть. Там вчили здібних і безплатно. Тут — плати і будуть вчити балету навіть якщо твоя вага більша ніж 120 кг.

      — Отримуєм спеціальність... Які переваги далі?

      — Плюси йдуть уже тут. У радянській системі часто диктували, що треба робити в творчому плані, і притискали індивідуальну творчість. У Канаді, якщо ти знайдеш мецената, якого зумієш переконати в цікавості твого проекту, то можеш втілити свої задуми без жодних застережень і повчань.

      — Але ж для розкрутки тут потрібні немалі і неодноразові кошти...

      — Так, без бізнесової жилки тут усе стоятиме на місці. Треба чітко, грамотно знати всю юридичну систему існування твого бізнесу, знати до кого поетапно звернутися по кошти. І потрібен свій менеджер, який би влаштовував і контролював всі ці організаційно-фінансові процеси. Тобто можна здійснити свій проект, не маючи власного капіталу. А якщо ти сам, без грантів, хочеш «розкрутитись», то допомагають особисті контакти.

      В Україні таких шляхів немає. Там багатий дядько платить гроші ТБ — і його безталанне дівча співає. Скільки дядечко заплатив, стільки разів і з'являється на екрані. Повтор зомбує глядача. І коли така оплачена безголоса «співачка» приїздить на гастролі в якесь містечко, то всі уже біжать подивитись на «зірку». Зараз поп-музика в Україні на такому низькому рівні! Вона забила все, нікому нема діла ні до фольклору, ні до класики.

      — Чи вважаєш ти, що Україна духовно пограбувала сама себе, відпустивши за кордон стільки талантів?

      — Вважаю, що ніхто не може вказувати, де людині жити і працювати. А якщо країна хоче втримати в себе таланти, то мусить створити умови для праці. Бо якщо артисти симфонічного оркестру отримують 100 доларів на місяць, то не дивно, що вони їдуть з України. Такі, наприклад, як Олег Криса — це ж справжній скарб України!

      — Ти думаєш, що повернулись би наші таланти, якби зараз створили їм відповідні умови?

      — Думаю, якби сказали, що ось є проект і ми допоможемо цей проект втілити в життя, то багато б повернулось.

      — Тобто, вважаєш , що багато залежить від Міністерства культури? Що б воно мусило робити зараз?

      — Вважаю, що Міністерство культури — це взагалі пережиток Радянського Союзу. Не повинно бути такого міністерства. Я думаю, що мусить бути якась рада чи комісія з інтелігентних, високоосвічених, ерудованих людей (не з числа митців), які б розглядали мистецькі проекти. Іншими словами— грамотні продюсери.

      Не може одна людина ( міністр), тим більше виконавець, кінцево все вирішувати. Навіть найліпший у світі музикант, напевне, не справився б із функціями міністра культури. Я впевнений , що кожен мусить займатися своєю справою: артист — бути на сцені, а клерк, функціонер — організовувати процес.

      — Із ким із музикантів у Києві підтримуєш зв’язки, які таланти виділяєш?

      — У Києві живе мама, живе і працює брат Ярослав— теж скрипаль. Із чотирьох років дружу з сьогоднішнім композитором Андрієм Шустем, підтримуємо стосунки зі співаком Олексієм Пономаренком. Дуже поважаю талант, освіту, розум, гумор Тараса Петриненка — ми закінчували Музичну школу імені Лисенка. Завжди приємно спілкуватися з ним та з Тетяною Горобець. Цікавий підхід у Руслани, вона сприяла іміджу України. Безумовно, талановита, цікава, неординарна людина Олег Скрипка, хоча з ним ми особисто не знайомі. Може подобатися його творчість чи ні, але він сооl. Не провокуйте далі. Про колег — або добре, або нічого.

      — Коли в Київ?

      — Хоч сьогодні. У нас, тобто в моєї музичної групи, є цікава ідея зафільмувати наш концерт в Україні на DVD. Ми готові дати безкоштовний концерт, наприклад, на площі, з умовою, що все це будемо знімати. Не знаю, до кого звернутись, і чекати немає часу...