Горе ріпакове

      За нинішньою передвиборчою метушнею і новими спробами політиків зачарувати електорат «полів і ферм» шквалом надмірної любові вже якось  призабулося, що саме в такий же зимовий період 2000 року частокіл  пропрезидентського партійного оточення також готовий був рушити на село, аби в найкоротші строки втілити в життя указ щойно коронованого на другий строк Леоніда Кучми «Про невідкладні заходи щодо прискореного реформування аграрного сектору економіки». Тоді Аграрна партія України (АПУ) як локомотив «грандіозного проекту» навіть взяла на себе політичну відповідальність за його результати. Чим  завершилася чергова кампанія реанімації постколгоспного сільського господарства,  видно з відстані шести прожитих років. Струсила із себе політичну відповідальність, як Бровко блохи, й АПУ, змінивши свою назву на Народну партію під проводом Володимира Литвина. Ще одна група соратників Кучми вже захрипла від криків «Не так!» і звинувачень команди Ющенка у розвалі сільського господарства.

      Саме в той же час «прискореного реформування» зник із карти  наукового світу й унікальний — єдиний такого рівня на просторах колишнього СРСР — Інститут хрестоцвітих культур, розташований на околиці Івано-Франківська. Щоправда, ще залишаються актуальними напрацювання фахівців цього НДІ, які можна застосувати для поліпшення кормової бази вітчизняного тваринництва і заміни частини традиційних дорогих енергоносіїв дешевшими й екологічно чистими. Про це розмова з колишнім заступником директора Інституту хрестоцвітих культур з наукової роботи, а нині директором Ботанічного саду Прикарпатського національного університету Миколою КЛИМЧУКОМ — «батьком» семи нових сільгоспкультур, захищених  авторськими свідоцтвами.

Доженемо й переженемо індійців?

      — Пане Миколо,  як ви потрапили в Івано-Франківськ і захопилися хрестоцвітими, адже народилися на Житомирщині, захистили дисертацію «по цукрових буряках» і працювали за цим напрямом на Білоцерківській дослідно-селекційній станції Української аграрної академії наук?

      — Я народився у роки війни в поліському селі Колодіївка і змалку привчений до сільської праці. Хоча там бідненькі супіщані грунти, моя мама Уляна примудрялася вирощувати добрі врожаї картоплі  та городини. Вона дуже ретельно доглядала грядки, на яких не було жодної бур'янинки. Я ніби тепер бачу дитячими очима свіженькі, вмиті ранковою росою огірки та помідори. А яка картопля була! Чистенька, як яєчко, бо росла в легких грунтах: вона любить лягати в перину і периною вкриватися. Мами вже немає, а спогади дитинства живі й дуже виразні.

      На Західній Україні мені довелося проходити строкову військову службу. Сподобалися і люди, і довколишня природа. Тому охоче взяв участь у конкурсі на заміщення посади на селекційно-дослідній станції, яка наприкінці дев'яностих років трансформувалася в Інститут хрестоцвітих культур. Пропрацював там 12 років, до ліквідації НДІ, заступником директора.  Разом із колегами ми вперше в Україні створили генетичний банк, в якому зібрали понад 350 сортів озимого та ярого ріпаку, інших хрестоцвітих культур походженням з Аргентини, Великобританії, Голландії, Канади, Китаю, Німеччини, США, Японії та адаптували їх до місцевих умов. На Івано-Франківщині було створено ефективну науково-виробничу систему «Ріпак», і до нас переймати технологію вирощування приїжджали посланці з Російської Федерації, Закавказзя та інших республік колишнього Союзу.

      — Як ви — один iз чільних дослідників  хрестоцвітих — оцінюєте значення цієї культури для вітчизняного і світового сільського господарства?

      — Для ілюстрації зішлемося на досвід традиційно розвинутих країн і тих, які в наш час розвиваються прискореними темпами. У Німеччині ріпак вирощують на площі близько 2,5 мільйона гектарів (10-12 відсотків у структурі всіх посівів), у Канаді — 3,5 мільйона гектарів, у Китаї — 8 мільйонів гектарів, навіть в Індії — 6 мільйонів гектарів. Шістдесят відсотків вирощеного у ФРН насіння ріпаку використовують на харчові цілі, решту — переробляють на  біопаливо. Якщо взяти карту автозаправок Німеччини, то вона буквально «всіяна» позначками заправок біопалива. Це екологічно чистий та економічно вигідний продукт: ріпак, вирощений на 5-гектарному полі, забезпечує упродовж року роботу трактора МТЗ-82 при повному його навантаженні. До того ж від переробленого на паливо насіння залишається шрот з високим вмістом лізину (близько 16 грамiв на кілограм — втричі перевищує вміст лізину в фуражному горосі), що сприяє засвоєнню кормів при відгодівлі тварин. Щодо нашої держави, то вона має значно більші площі орних земель, ніж ФРН, проте сіє ріпаку мало не в десять разів менше. Можливо, справи підуть веселіше, якщо вдасться реалізувати наміри нинішньої влади щодо розширення посівів ріпаку та спорудження заводів з його переробки.

      — Ріпакова олія досить поширена за кордоном і дуже мало — в Україні. У нас споживачі віддають перевагу соняшниковій олії через непоінформованiсть чи просто за дідівською звичкою?

      — Так званий цивілізований світ споживає десятки різновидів олії, зокрема й ріпакової. За своїми якостями вона дуже близька до оливкової. У ній є амінокислоти, яких не виробляє ні організм людини, ні тварини, а потреба в них дуже велика. В Україні надто захоплюються соняшником, довівши його посіви до 3,5 мільйона гектарів при науково обгрунтованих нормах — 1,5 мільйона гектарів, що призводить до виснаження грунтів, адже після цієї культури земля перебуває у депресії протягом трьох років. На одному й тому ж місці соняшник можна сіяти не раніше, ніж вісім, а то й десять років, аби зберегти у грунті поживу і вологу. Отже, збільшення в харчовому раціоні українців частки ріпакової олії доцільне й корисне. Вирощувати ж соняшник у регіонах з високою вологістю, таких як Прикарпаття, взагалі ризиковано, зате для хрестоцвітих тут — справжній рай. Насінина ріпаку, 2,5 міліметра в діаметрі, містить майже порівну олії та сухої речовини. Окрім того, пшениця — чудовий попередник під ріпак, а ріпак — під пшеницю, бо він як невтомний фітосанітар знищує небезпечну для зернових кореневу гниль. Для вирощування цих цінних культур достатньо двопільної системи.

Свій ріпак ближчий до поля

      —  На Прикарпатті, розповідають літні газди, ріпак сіяли в індивідуальних господарствах ще за Австрії та Польщі. Тепер у нас чимало культур проростає з високоякісного насіння, завезеного, приміром, iз Голландії. Веду до того, що ріпак, мабуть, можна успішно вирощувати й без такої солідної наукової установи, як колишній Інститут хрестоцвітих культур, було б бажання.

      — Я не прихильник таких поглядів. По-перше, купуючи насіння за кордоном, ми дотуємо тамтешню науку і виробництво. По-друге, найкращим може бути лише насіння, адаптоване до  місцевих умов. Інститут хрестоцвітих культур не тільки займався селекцією нових сортів ріпаку, а й відпрацював повну технологію його вирощування: сівозміни, захист, рекомендації щодо збирання і переробки. Ми досягли європейських стандартів. Виведені нами сорти суріпиці «Горянка» та  «Вікторія» відзначаються низьким вмістом глюкозинолатів та ерукової кислоти ( її надлишок негативно позначається на діяльності серцево-судинної системи). Наш сорт ярого ріпаку «Лужок» характеризується коротким вегетаційним періодом і високою врожайністю, на 20—25 відсотків вищою від традиційних сортів. У співдружності з канадською фірмою Limagrain селекційно отримали стійкий сорт ярого ріпаку «Ліга-1», що має якіснішу олію і  підвищену стійкість до вилягання, що особливо важливо для кліматичних умов Прикарпаття.

      Ми вирощували супереліту, і нас як конкурентів уже почали побоюватися в Європі. Пригадую, як  в Івано-Франківськ приїжджав доктор Роббілен із Геттінгенського, що в Німеччині, університету. Їхнє насіння експортували в Україну, але воно не було акліматизоване. Коли він побачив результати нашої роботи і зрозумів, як далеко ми пішли в селекції, то сказав: «Залиште це заняття, і я буду фінансувати вас до кінця життя». Згодом так сталося, що його бажання здійснилося без будь-яких фінансових витрат.

      — Чи не фінансові причини вплинули на нещасливу долю Інституту хрестоцвітих культур?

      — Закриття  інституту мотивували тим, що на його базі був створений Інститут агропромислового виробництва, який займається розвитком і рослинництва, і тваринницької галузей.

      — Вирощувати хрестоцвіті — пріоритет великих агроформувань чи можна їх успішно культивувати і на присадибній ділянці?

      — У спеціалізованих господарствах робити це економічно вигідніше. Можна й у приватному секторі, але потрібно дотримуватися принаймні двох умов: строків сівби та боротьби з квіткогризом. Якщо озиму пшеницю, зважаючи на погодні умови, можна сіяти з 5 вересня до Покрови, то озимий ріпак  на Прикарпатті — лише з 20 по 31 серпня. Якщо раніше — переросте і загине, якщо пізніше — не переживе зимові морози. Отже, перша умова — вчасно посіяти і з оптимальною кількістю насіння. Друга — вчасно знешкодити квіткогриза, який може знищити  від 50 до 100 відсотків урожаю.

Немає меж удосконаленню — трави також

      — Окрім ріпаку і суріпиці, ви, наскільки мені відомо, селекціонували нові сорти редьки олійної та гірчиці.

      — Нову редьку з підвищеним вмістом олії  ми назвали «Журавка». Олійна редька — дуже цінна культура у весняному  зеленому конвеєрі. Ще не відновлюється вегетація більшості озимих, а вона вже росте. Редька бажана в раціоні худоби, особливо корів, так само, як нам після зимового авітамінозу хочеться зеленого огірочка ранньої весни.

      — А навіщо винаходити гірчицю, адже на прилавках магазинів виставлено, здається,  достатню кількість її різновидів?

      — Немає  меж удосконаленню смакових якостей, зокрема й гірчиці. Її селекціонуємо методом доборів. Створюємо модель сорту і починаємо пошуки. Є біла гірчиця кормового напряму і так звана серепська — харчова. Ми створили новий сорт харчової гірчиці «Бистриця», яка відрізняється від існуючих гострішим смаком вишуканої міцності. Після внесення її у Державний реєстр можна буде запроваджувати у виробництво.

      — На посаді директора Ботанічного саду у вас залишається час для селекційної роботи?

      — Без цього вже ніяк не можна. Зараз ми, продовжуючи справу відомого прикарпатського селекціонера Зіновія Павлика, працюємо над створенням   багаторічних злакових трав на основі сортів місцевого генофонду. Ми селекціонували новий сорт невибагливої до грунтів «Тимофіївки лучної пасічнянської», яка дає по 3-4 укоси доброго сіна за сезон. Окрім того, — ще шість-сім центнерів  насіння (кілограм «Тимофіївки», між іншим, коштує 16-18 гривень).  А якщо врахувати, що значну частину полів нині не обробляють і вони заростають чортополохом, то, посіявши нашу нову багаторічну траву, можна 3-4 роки і сіно збирати, і використовувати під пасовище.  Сподіваємося, що комісія з Київського інституту охорони сортів внесе «Тимофіївку лучну пасічнянську» в Державний реєстр , і вона приноситиме користь людям.

      — З усього видно, що прикарпатські селекціонери, незважаючи ні на що, й далі плідно працюють. Одначе хто стане вашим замовником? Супереліту навряд чи візьме приватник, котрий утримує у своєму натуральному господарстві одну корову, порося , з десяток курей та кролів. Великотоварне колективне  виробництво у нас перестало існувати. Черга за латифундистами?

      — Я не організатор сільськогосподарського виробництва, а науковець, тому мені важко з цього приводу робити прогнози. Хоча, на відміну від декого, я не бачу глобальної небезпеки в тому, що в село прийде великий капітал і скупить частину землі. За кордон її ніхто не вивезе. І не буде біди в тому, що певна кількість селян перебереться до міста.  Великим бізнесменам не потрібна масова зайнятість сільського населення. Вони підберуть фахівців найвищого рівня — агрономів, зоотехніків, ветеринарів — і закуплять найсучаснішу техніку. Можливий інший варіант розвитку подій. Не можна миритися лише з одним  — звиканням до кризи сучасного українського села.