Що таке 30 тисяч? Населення найменшого гірського району Закарпаття. А якщо ці люди живуть за кордоном, у чужій державі, розкидані по селах і містах, де майже завжди у меншості? Саме такою є ситуація з українцями Пряшівщини. Тим дивовижнішим є феномен української літератури Словаччини — найпотужнішої і найорганізованішої діаспорної гілки нашого письменства.
На жаль, про цей феномен мало знають навіть літератори, не те що громадськість. Але спочатку кілька промовистих фактів. Запис першої української пісні зроблено у ХVІ столітті саме на Пряшівщині — у селі Венеція поблизу Бардієва. Найбільші закарпатські будителі — Олександр Духнович та Олександр Павлович — народилися, більшу частину життя прожили і поховані на Пряшівщині. Саме вони були виразниками гасла: «Бо свої то за горами — не чужі. Русь єдина». Перша українська літературна організація за кордоном заснована у Пряшеві — у 1850 році.
У міжвоєнний період Пряшівщина дала таких видатних українських письменників та громадських діячів, як Ірина Невицька та Зореслав. Феноменом післявоєнного часу стала Українська секція Спілки словацьких письменників. Гренджа-Донський, Іван Мацинський, Михайло Шмайда, Єва Бісс, Степан Гостиняк, Іван Яцканин, Йосип Збіглей — ці люди не просто творили українську літературу високої якості. Вони розширяли її межі, вносячи відчутні європейські інтонації. Це була абсолютно інша течія, якої так бракує материковій Україні.
Уже півстоліття у Пряшеві виходить український літературний журнал «Дукля», який значну увагу приділяє і Києву, Львову та Ужгороду. Це в той час, коли понад мільйонне Закарпаття так і не спромоглося на свій літературний часопис. Окремого слова заслуговує українське літературознавство Словаччини, представлене такими постатями, як Олена Рудловчак, Микола Неврлий, Юрій Бача, Микола Мушинка. Кілька десятків томів «Наукового збірника Музею української культури у Свиднику», по суті, реабілітували і зберегли всю довоєнну культурну спадщину Закарпаття.
А ще Пряшівщина — це історія єдиного професійного українського театру за кордоном, кафедри української філології при трьох університетах, згаданий уже музей нашої культури, рівного якому нема в усій закордонній Європі, українське шкільництво, радіо, телебачення, преса.
І це все — на таку невеличку кількість населення. За освіченістю українці посідали перше місце в Словаччині, випереджаючи навіть словаків. Мабуть, звідси такі сильні літературні традиції. На жаль, Україна майже не знає українське письменство Словаччини. Мовчимо вже про те, щоб його підтримувати чи популяризувати.
І хоча Ужгород розташований на кордоні і мав би нести прапор пропаганди в Україні нашої закордонної літератури, цього не стається. Спорадично щось відбувається, але продуманої і цілеспрямованої роботи нема.
За 15 років незалежності за участю українських письменників Словаччини в Ужгороді відбулися вечори Федора Лазорика, Ірини Невицької, Юрія Бачі, Прокопа Колісника, Мілана Бобака, Василя Дацея. Виходить, що на два роки — одна зустріч. Враховуючи, що з Пряшева до Ужгорода — дві години автобусом і жодних віз уже не треба, це — мізер.
З підтримкою — ще сутужніше. В Ужгороді вийшла хіба що збірка Мілана Бобака і детектив Василя Дацея. Готується вибране Юрія Бачі та антологія оповідань. Для порівняння: тільки торік у Словаччині побачило світ десять українських книжок місцевих авторів. Тільки одна з них профінансована словацькою державою.
На презентації свого роману «Синя ружа», надрукованого видавництвом «Закарпаття» і висунутого на здобуття Шевченківської премії, Василь Дацей наголосив, що українська література Словаччини орієнтується на Київ. «Ми не можемо собі дозволити писати слабо», — каже він, один із метрів тамтешнього літературного процесу.
70-річний письменник читає українські новинки, зокрема Юрія Андруховича чи Любка Дереша, через iнтернет. Цікаво, скільки закарпатських письменників послуговуються всесвітньою павутиною? Та що казати, коли з ужгородських видань Василь Дацей знаходить через iнтернет тільки «Відомості міліції»!
А ще якихось півстоліття тому Пряшівщина і Закарпаття було єдиним цілим. «Для мене це одне і те саме», — каже колишній голова Української спілки письменників Словаччини. Але чому тоді між нами такі нездоланні бар'єри?
І коли вже Україна нарешті зверне належну увагу на своїх дітей, які опинилися за її межами? Як це роблять усі цивілізовані народи, в тому числі й наші сусіди — словаки, угорці чи поляки.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
