І час не змив усіх слідів...

      Андрій до війська йшов охоче. І хоч у квітні поховали його тата, вже у жовтні хлопця забрали в армію.

      Служба Андрієві подобалася. Якби не сталося того, що у страшному сні не могло наснитися. Хоча недобрі сни весь час не давали його мамі спокою. Тетяна Дмитрівна поїхала у військову частину, щоб відпросити сина у відпустку — якраз мала бути річниця по батькові. Та й Великдень на порозі. Хлопець півроку вже відслужив, може, й відпустять. Командири неохоче, але відпустили...

«Ще півдня — і сина вже не врятували б»

      — Другого квітня син відбув у відпустку. Ще тоді у нього на пальці було садно, але у санчастину ми не зверталися. Вдома кажу: «Сину, загоїмо». Якби знати, що цей пальчик потім наробить стільки біди... Приїхали додому, радий, звичайно, родина, друзі. Але був чомусь не такий, як завжди — загальмований якийсь, безсилий — це вже я потім зрозуміла, — згадує Тетяна Панасюк. — А 16 квітня орали нам город. І він попросився за кіньми походити, хоч віжки потримати, щоб хоч щось допомогти. І раптом Андрієві стає погано — різко заболіла нога. Хвору ногу намагалися масажувати, а він криком кричав — благав не чіпати. Ноги віднялися зовсім. Почав температурити. Спочатку думали, що застуда. Почали лікувати, а температура вже під сорок. 20 квітня веземо у Горохівську районну лікарню. Роблять аналізи і виявляють сепсис, тобто зараження крові плюс ниркова недостатність. Уранці 21-го приходжу до сина, а він сірий і задихається: «Мамо, мені тяжко дихати». Я до лікарів: рятуйте, давайте до Луцька в госпіталь везти!

      Хотіли до обіду ще протримати, але об одинадцятій годині таки поїхали на Луцьк. Я сама знайшла машину, заправила. Якби дотримали до обіду в Горохові, то дитину могли б уже не врятувати, бо ввечері у військовому госпіталі його вже перевели на штучну вентиляцію легень. Він не дихав самостійно всі дні перебування тут, тобто до 27 квітня, аж поки не перевезли до Львівського госпіталю...

      Начальник Луцького військового госпіталю, провідний хірург Олександр Хоменко, добре пам'ятає цього пацієнта, хоча минуло вже майже два роки з тих пір, бо випадок цей справді був дуже важкий і неординарний. Хворому вводили надсильні антибіотики і внутрівенно, і всередину артерії, дихав він чистим киснем. Зі Львова і Тернополя викликали бригаду спеціалістів-медиків, зібрали консиліум і вирішували, як рятувати Андрія. Кожні дві години робили аналізи і підкориговували методи лікування. Транспортувати його до Львова було неможливо. Лише на добу вистачило своїх медикаментів. Довелося терміново телефонувати до Києва, і звідти передали все необхідне. Андрія витягували з того світу як могли. І за це Тетяна Дмитрівна безмежно вдячна лікарям. Усі дні вона ходила в церкву і на колінах годинами благала Всевишнього допомогти її сину. На небесах, напевне, почули її благання. Хлопцеві ще судилося жити. Він вижив, маючи діагноз: гострий бактеріальний сепсис, блискавична форма, гостра печінкова недостатність, гостра серцево-легенева недостатність, респіраторний дистрес-синдром, інфекційно-токсичний міокардит, гепатит, нефропатія, інфекційно-токсичний шок І—ІІ ступенів, нагноєна рвано-забійна рана четвертого пальця лівої руки. Тобто уражені були всі внутрішні органи. Протікання сепсису ускладнилося тотальною двобічною септичною пневмонією, а пізніше — вторинним гнійним менінгоенцефалітом, лівобічним метапневмонічним плевритом і гострим двобічним гайморитом. Збудником захворювання став висіяний з аналізів золотистий стафілокок. 27 квітня Андрія в реанімаційному автомобілі перевезли до госпіталю у Львів, де він лікувався до 16 липня 2004 року.

      Ще тоді, коли син знаходився на межі життя та смерті, мама відразу звернулася у військову прокуратуру Луцького гарнізону, бо знала, що син напередодні відпустки, а саме з 22 по 26 березня, у складі робочої команди працював у військовій частині А3106 на завантаженні майна служби радіохімічного та бактеріологічного захисту (РХБЗ). Солдати два дні (23 і 24 березня) вантажили дiжки з небезпечними хімічними речовинами — дихлоретаном та РД-2, які вивозили в невідомому напрямку. Саме там син поранив палець, а через рану в кров могла потрапити небезпечна отрута. Та злощасна ранка так і не загоїлася вдома, хоча лікували і народними методами. Остаточно вона затягнулася вже у госпіталі у Львові. Дуже дивно, як для звичайної ранки, чи не так? Лікарі на всі запитання матері лише розводили руками і радили шукати правду в суді. Сепсис блискавичної форми, звичайно, захворювання само по собі дуже тяжке, але в Андрія були всі ознаки того, що інфекції ще щось дуже «допомогло» руйнувати молодий організм. Опірність організму була фактично нульова, хоча йшов хлопець в армію зовсім здоровим. Жодного разу, як каже мама, в лікарні не був. І раптом імунітет пригнічений дощенту. Що зробило цю чорну справу? Логічно, підозра відразу впала на отруйні речовини, які син вантажив на складах РХБЗ. Заступник військового прокурора Київського гарнізону І. Федюшкін 21 червня 2004 року, коли рядовий А. Панасюк знаходився ще на лікуванні і не було остаточного діагнозу його хвороби, виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо дотримання посадовими особами військової частини А3106 вимог чинного законодавства щодо збереження життя та здоров'я військовослужбовців. Цікаво, що у цьому документі діагноз Панасюка значиться як «гостра ниркова недостатність», хоча це було одним із наслідків бактеріологічного сепсису. А службовою перевіркою встановлено, що «під час роботи з хімічними речовинами особовий склад був забезпечений засобами захисту», що ніхто з військовослужбовців не звертався по допомогу в медичні заклади, а «дихлоретан був герметично закупорений і небезпечний для здоров'я військовослужбовців, які виконували його завантаження» (останнє речення, напевне, слід читати «безпечний для здоров'я»)...

Кому знадобилося фальсифiкувати історію хвороби?

      — Кому-кому, а лікарям я вірила до останнього. І раптом сина направляють на МСЕК, комісують і дають звичайну третю групу інвалідності. І то на один рік. Після всього, що він пережив, у нього спалені бронхи, інфільтрати на поверхні легенів, хворе серце — дають просту групу інвалідності. А синові необхідне постійне лікування, санаторно-курортне оздоровлення. Йому лише 20 років і ще треба жити і жити. І виховую його сама, всі заощадження, що були, пішли на лікарні, на нормальне харчування, на дієту. Ми продали чотири корови, двоє коней. Я ні про що не шкодую. Я все віддала б, аби порятувати свою дитину, — плаче Тетяна Дмитрівна. — Я віддала в армію здорову дитину, а через півроку вона стала інвалідом. І армія тут ніби ні до чого. Бо формально він захворів у відпустці. Та невже не можна дослідити причинно-наслідковий зв'язок? Коли Андрієві поліпшало, він розповідав, як їх «екіпірували» на роботу на тих хімічних складах. Видали тоненькі ганчір'яні рукавиці і все. І про ту дiжку, що він котив її на машину, а в ній хлюпало, бо наполовину була порожня. «Як котнемо вгору, а звідти як дмухне в обличчя — і дихати немає чим. Рукавиці намокли, я їх на лавочку поклав, щоб на сонці підсохли, коли ми їхали на обід. А голова тоді боліла цілий день», — розповідав син. Та хто в армії звертає увагу на такі дрібниці? І той поранений палець... Якби я знала, що він стане єдиною зачіпкою, через яку можна хоч щось довести, я б сама завела сина в медчастину перед відпусткою. У нього в легенях були дірки від абсцесів. А в історії хвороби виявилося, що немає жодного рентгенівського знімка, хоч їх робили щодня. Їх було аж 23 штуки. І пункцію спинномозкову робили у Львові, коли Андрійкові знову погіршало, коли інфільтрати висипали на сідницях і ШОЕ (швидкість осідання еритроцитів) сягнула 19 червня 57, хоч із Луцька нас відправили із 30. Чому такі стрибки, чому стан погіршується після того, коли йому ввели стільки антибіотиків, і найпотужніших? В історії хвороби, поки вона дійшла до МСЕК, результатів пункції вже не було, як не було результатів про те, що знайшли в інфільтратах, які розрізали і які не загоювалися. До речі, на нозі теж зробили розріз інфільтрату 18 сантиметрів і про аналіз — ніяких даних.

      Мама звернулася в прокуратуру з цього приводу й отримала відповідь: «Встановити факт вилучення медичних документів з історії хвороби Панасюка Андрія Олександровича №4758/304 комісією не вдалося, так як в історії хвороби присутні всі пронумеровані аркуші, і вона відповідає вимогам»... Ще мама згадує, що історія хвороби сина постійно знаходилась у сейфі, а коли Андрій кудись ішов з історією, то медсестра відразу ж бігла: «Панасюк, де ваша історія хвороби?» Комісія, яка проводила експертну оцінку медичної документації А. Панасюка, зафіксувала певні порушення. Зокрема, не записано другу та третю операції, аналіз інфільтратів, не всі учасники консиліумів хворого  поставили свої підписи...

      Усі ці обставини наштовхують на думку, що лікарі госпіталю, ймовірно, виконували чиєсь замовлення і намагалися приховати правду про захворювання рядового Панасюка. Є ще один факт, який не має офіційного пояснення, але який задокументовано. Слідчий прокуратури порадив Тетяні Панасюк, яка й далі шукала правди по військових правоохоронних інстанціях, самій поїхати до Львова у госпіталь і взяти історію хвороби. Вона поїхала, її протримали більш як півдня у приймальні, поки врешті-решт не сказали, що історії хвороби... немає. На запит адвоката начальник центрального військового клінічного госпіталю полковник С. Петрук відповів, що «історію хвороби на 104 аркушах рядового Панасюка А. О., котрий знаходився на стаціонарному лікуванні в 1120 ЦВКГ з 28.04.2004 по 16.07.2004 р., 4 серпня 2004 р. забрав оперуповноважений 2-го відділу УВКР СБ України по СВ ЗСУ у Західному регіоні старший лейтенант О. Р. Саляк і по сьогодні у госпіталь не повернув». Чому Служба безпеки більш як чотири місяці протримала у себе історію хвороби рядового А. Панасюка — і досі залишається запитанням без відповіді. І саме ця обставина дає підстави мамі потерпілого солдата воювати за торжество справедливості.

Їй радять боротися. І вона бореться

      Тільки після особистої зустрічі з заступником Генпрокурора п. Дерезою кримінальну справу таки було порушено. Однак 18 липня 2005 року її вже було закрито. Хоча в ході досудового слідства врешті-решт допитано експертів і навіть влаштовано очні ставки потерпілого з його товаришами по службі. Щоправда, для цього було викликано лише одного колегу Андрія, його земляка з Волині — рядового А. Мостику, який теж працював на складах РХБЗ у ті березневі дні 2004 року. Він підтвердив, що «бачив одну мокру дiжку з нижньої сторони, але не може сказати, чи вона була мокра від протікання, чи від роси, оскільки роботи з завантаження дiжок починались близько 7 години ранку, і тому він подумав, що ця дiжка мокра від роси й не надав цьому особливого значення». Хоча працювати на складах хлопці починали о дев’ятiй ранку, а не о сьомiй. «Батьки-командири», напевне, підкинули рядовому Мостиці цю версію про росу. На що Панасюк логічно запитав: «Чому від роси була мокрою лише одна дiжка, а не всі?». Відповіді на це питання не знайшлося.

      Ще один допитаний свідок, Р. Полоневич, підтвердив, що «під час загрузки діжок стояв дуже неприємний запах. Одна з діжок мала мокрий бік, але на ній не було ніяких дірок і тріщин. Ця дiжка була заповнена лише наполовину — це відчувалось по вазі». Свідок Ю. М. Сівкович теж показав, що у місці завантаження дiжок відчувався неприємний запах, схожий на запах від клею для склеювання пластмас. Однак що це за запах і звідки він узявся, слідство досліджувати не стало. А взяло за основу тільки свідчення командирів та солдатів, що хімічні речовини зберігалися як належить, солдати пройшли відповідний інструктаж, «озброєні» були рукавицями і, головне, по лікарську допомогу не зверталися...

      Чого вартує жінці із волинського села ця війна з військовим відомством, яке будь-якою ціною намагається відмежуватися від того, що сталося з її сином, лише їй одній відомо. Чого тільки вартує виїздити до столиці за власні кошти на всі суди-пересуди, коли син ще не отримував ні пенсії, ані жодної суми страхування. Всі її намагання почути достовірну версію про те, що ж за речовини були на складі РХБЗ, адже в одній із відповідей зазначалося, що там було 112 найменувань хімічного майна, безуспішні. Що за речовини вивозили з військової частини, яка вже розформована, — на це запитання військові не відповіли навіть на депутатський запит, зроблений iз приводу цієї справи. Напевне, зберігають військову таємницю. Але потерпілий Андрій і його мама зауважують: чому до цих пір не встановлено, до якої групи небезпеки належать дихлоретан та РД-2, як впливають вони на фізичний стан людини, яка їхня дія, коли вони потрапляють у кров та легені? Відповіді на ці запитання не отримано навіть у судовому засіданні військового місцевого суду Київського гарнізону, що відбулося 7 грудня 2005 року. Скаргу А. Панасюка суд залишив без задоволення. Тетяна Дмитрівна і далі веде боротьбу й оскаржує рішення суду. Адже багато аргументів свідчать про однобокість і неповноту розслідування справи. Мама вважає: щодо всіх моментів, які на це вказують, треба допитати як свідків і лікарів, і тих, хто служив із її сином і зараз уже не є залежним від військового командування, отож могли б дати правдиві свідчення під присягою. Вона стверджує, що не лише її Андрій постраждав на тих складах РХБЗ. Ще один волинський хлопець теж приходив у відпустку, і його обличчя було у ранах, схожих на екзему. Але солдатам, напевно, чимось добре закрили рота. Та й не всі батьки можуть так відчайдушно боротись за свою дитину, як бореться пані Тетяна. Бо знає: вона віддала державі для виконання конституційного обов'язку здорову дитину, але добитися від держави правди і відповідної компенсації не може.

      — Знаєте, якби мені в суді довели, що вини військових у тому, що сталося з моїм сином, немає, що солдати працювали в захисних костюмах, усвідомлюючи всю небезпеку контакту з отруйними речовинами, що не було дiжки, яка була чомусь мокра, — я б змирилася, — каже Тетяна Дмитрівна. — Але я вважаю перемогою вже те, що справа взагалі дійшла до суду. Інколи мені здається, що вони просто затягують час і чекають, щоб син помер, і тоді всі проблеми відпадуть самі. Але ми боротимемося далі.

      Якщо у керівництва Львівського військового госпіталю вистачило професійної совісті написати після всього пережитого Андрієм про «незначні зміни у фізичному стані й життєво важливих органах», то що говорити про армію, яка завжди була неприступною фортецею для контролю суспільства?