Буває, що й підтримка заважає

      Дзюдо увійшло до олімпійської програми у 1964 році, коли Олімпійські ігри приймала Японія. Господарі, звісно, небезпідставно сподівалися тріумфувати в усіх вагових категоріях (на той час їх було чотири, зараз — по сім чоловічих та жіночих), однак плани родоначальників дзюдо порушив перший європеєць — триразовий чемпіон світу і 14-разовий чемпіон Європи голландець Антон Геєсінк, який переміг у абсолютній ваговій категорії. У подальшому представники нашого континенту ще не раз доводили, що японцям можна і потрібно протистояти на рівних. Особливо ж це було помітно у важких категоріях, де в 1976 році в Монреалі олімпійським чемпіоном став киянин Сергій Новіков.

      Своє високе реноме українські дзюдоїсти-важковаговики підтримують і сьогодні. Скажімо, наприкінці січня наша чоловіча збірна повернулася з Токіо, де вперше повним складом і після шестирічної перерви боролася за призи «Кубка Дзигаро Кано». Турнір на честь засновника дзюдо має великий престиж в усьому світі — вважається вагомим успіхом у кар'єрі виграти у японця саме тут. А чотириденний інтернаціональний «табір» дзюдоїстів, який проводять учасники токійського турніру, може замінити рік роботи в рідному спортзалі. Особливо це важливо для наших молодих борців, з якими тренерський штаб пов'язує надії у Пекіні-2008. Невдовзі після повернення з Японії кореспондент «УМ» зустрівся з віце-чемпіоном світу минулого року, найкращим дзюдоїстом України 2005 року та одним із десятки найкращих спортсменів країни за версією Асоціації спортивних журналістів України Віталієм Бубоном. Знайомство з високим атлетичним спортсменом (Віталій виступає у вазі до 100 кг) ми розпочали з японських спогадів.

      — Цей виїзд у будь-якому випадку є успішним, оскільки на токійському татамі здобуваєш безцінний досвід. Мені вдалося посісти сьоме місце в дуже пристойній компанії. Досить успішними були поєдинки з китайцем Чень Хаї та фіном Томі Яаккола. Поступився майбутньому переможцю в цій вазі Тахамаші Анаї, але, думаю, змусив його добряче похвилюватися. Цікавою була сутичка зі срібним призером Олімпіади-2004 корейцем Сун Ян Хо, якому не вдалося довести свою перевагу в основний час і він упорався зі мною лише в додатковий з мінімальною оцінкою.

      — Віталію, з корейцем ти міг теоретично перетнутися ще в Афінах, але тоді в першій же сутичці поступився в очках (5:7) іще кубинцю Орейдісу Діспейну... Можна припустити, що твій шлях у дзюдо розпочався досить рано, якщо в 21-річному віці ти вже дебютував на своїй першій Олімпіаді?

      — Ніхто з тренерського штабу не приховував, що ті Ігри повинні булипринести мені перш за все досвід з перспективою на Пекін. А право виступити в Афінах я довів успішними виступами на багатьох міжнародних турнірах у 2003—2004 роках і відповідним рейтингом. Щодо перших кроків у спорті, то не думаю, що я рано прийшов у дзюдо. Якщо відверто, на татамі мене ледве не силоміць за руку вивів старший брат Олександр. І смак до боротьби я відчув не відразу.

      — Напевно, бажання продовжити професійно займатися дзюдо приходить з першими успіхами?

      — Хто ж не любить вигравати! У кожного молодого чоловіка повинні бути здорові амбіції, прагнення бути першим. Але не заперечуватиму: дещо інше ставлення до дзюдо з'явилося в мене після того, як став третім на міжнародних юнацьких іграх у 1999-му. Можливо, виникло бажання довести, що можу бути першим. Наступного року посів уже друге місце на молодіжній першості й виконав норматив майстра спорту міжнародного класу. У Роттердамі виграв молодіжний чемпіонат Європи у 2003 році, було достатньо інших успішних виступів на міжнародних турнірах. Переломним став минулий рік, коли я дійшов до фіналу на чемпіонаті світу в Каїрі, де в моїй вазі виступало чимало досвідченіших суперників. До цього я вже брав участь у молодіжних першостях світу в Тунісі та Кореї, але там iз результатом не склалося. Та оскільки на світових першостях я був молодшим за своїх суперників, то набував досвід боротьби проти «старших».

      — Минулий рік ти завершив на шостій сходинці світового рейтингу у своїй ваговій категорії. Попереду лише двоє азіатів — кореєць Ян Сун Хо і той японець, якому ти поступився у Каїрі — Сузукі. Решта ж — європейці: білорус Макаров, росіянин Кабанов, німець Юрек. Невже родоначальникам дзюдо настільки важко відстоювати високі позиції у важких категоріях?

      — Якийсь час у японців взагалі була адаптація до європейського стилю захвату та ведення поєдинку взагалі. У кожній вазі є свої особливості, свої нюанси. А взагалі, скажу відверто, у моїй ваговій категорії немає сьогодні непереможних суперників, тому з подвійною енергією готуюся до Олімпіади-2008. Найголовніше — напередодні потрапити у шістку кращих на чемпіонаті світу або увійти до дев'ятки рейтингу. Протягом цих двох років треба попрацювати над стабільністю і психологічною стійкістю. Крім того, буду уважно вивчати стиль суперників. За цей час на татамі можуть з'явитися нові імена, тому незабаром візьму участь у празькому Кубку світу, потім ще в одному такому турнірі. Найголовніший же старт — чемпіонат Європи у Фінляндії в травні.

      — Відверто кажучи, останній молодіжний чемпіонат Європи у Києві чимось нагадав боксерський поєдинок Володимира Кличка проти Росса П'юріті. Тоді наш боксер перед рідною публікою зазнав першої поразки у професійній кар'єрі. І ось ви з Мариною Прищепою після багатьох успіхів за кордоном у рідному Палаці спорту теж не змогли стати першими. Невже славнозвісні «рідні стіни» стали на завадi?

      — Думаю, що така проблема існує. Адже найчастіше на престижних змаганнях доводиться боротися перед чужою публікою, тож до цього звикаєш. А перший вихід перед трибунами, переповненими співвітчизниками, викликає нові почуття. За тобою спостерігають рідні, близькі, друзі, які вигукують слова підтримки зрозумілою тобі мовою. Певний стрес вочевидь після цього є. Тому я й кажу, що у підготовці до наступної Олімпіади психологічна готовність не менш важлива, ніж фізична чи технічна.

      — У цьому сенсі тобі повинно бути легше, оскільки в збірній тепер старшим тренером працює один із перших твоїх тренерів Сергій Дуброва.

      — Звичайно, присутність поруч Сергія Вікторовича та одноклубників із «Юного спартаківця» додає впевненості у своїх силах. Тим більше що клуб у нас із дивовижною, майже «сімейною», атмосферою, де працюють п'ять заслужених тренерів, є 8 кандидатів у збірні, утворюються навіть сімейні пари між дзюдоїстками і дзюдоїстами. Врешті-решт, спадкоємність — це фірмова марка клубу. Хотілося б, щоб із часом ми поборолися за європейський клубний трофей. І щоб атмосфера «Юного спартаківця» стала властивою і збірній. Хоча й так скаржитися гріх — в усіх збірних, де доводилося виступати, попри конкуренцію, нормальні партнерські стосунки. Дзюдо в Україні останнім часом завдяки таким професіоналам і ентузіастам, як Олександр Нагібін, відчутно прогресує, тому не здивуюся, якщо з часом і у нас, як у японців, у кожній ваговій категорії буде не по два, а по чотири борці високого міжнародного рівня.

      — До речі, з огляду на походження «твого» виду спорту, не виникало бажання вивчити японську?

      — Так ми ж її знаємо (сміється). Щоправда, лише ті терміни, які використовуються на татамі. А якщо серйозно, то до освіти ставлюся прихильно. Закінчивши один ВНЗ, планую здобути ще й другу — юридичну освіту.

      — Традиційне запитання для тих, хто володіє єдиноборствами: чи доводилося застосовувати ці навички у повсякденному житті?

      — Доводилося, але я волію про це не розповідати. (Як розповів мені тренер Віталія Сергій Дуброва, Бубон у повсякденному житті дуже врівноважений, комунікабельний чоловік, якого важко вивести з рівноваги. Навпаки, своїм спокоєм швидше він може вивести з рiвноваги тренера, який хоче його «завести». — Авт.).

      — Чим любиш займатися у вільний час?

      — Крім дзюдо, можу пограти у футбол, баскетбол чи пейнтбол із друзями. А взагалі-то вiддаю перевагу спокою над активним відпочинком .

      — Ти ще молодий, тому про майбутнє після спорту, вочевидь, і не замислюєшся?

      — Звичайно, зараз усе присвячено головній меті — здобути звання олімпійського чемпіона. Як я вже казав, буду ще вчитися, а потім — побачимо.