Життя в «холодильнику»

      Роман Франчук — так звуть лікаря, який майже цілий рік опікувався здоров'ям учасників десятої української експедиції до «шостого континенту». І хоча сам фахівець дуже скромно оцінює свої заслуги, варто зауважити, що від його знань та вправності залежало здоров'я не лише «своїх» зимівників і сезонних вчених, а й іноземних туристів та науковців, які час від часу заходили на станцію в пошуках медичної допомоги. «УМ» давно збиралася порозпитувати пана Франчука про нюанси полярної практики, але нагода випала тільки минулого тижня, коли лікар разом з іншими зимівниками повернувся зі станції «Академік Вернадський» до України і зустрівся з журналістами, друзями й колегами — учасниками попередніх експедицій.

Борода — найкращий захист вiд опiкiв

      — Романе Валерійовичу, від чого найчастіше вам доводилося лікувати полярників?

      — Усе залежить від сезону. Взимку частіше бувають обмороження, а якщо це антарктича весна чи літо, дуже часто люди отримують опіки шкіри та сітківки ока. Відбите світло дуже шкідливе для очей, тому надворі завжди треба носити окуляри особливої конструкції, які закривають очі з усіх боків і не дають світлу їх пошкодити. Якщо ж хтось забуває про це просте правило, протягом 2—4 днів бачить дуже погано і практично «випадає» з роботи. Якщо не захищати від ультрафіолету шкіру, можна отримати сильні опіки. Тому полярники закривають обличчя маскою або ж відпускають бороду — своєрідний засіб захисту від опіків та обвітрювання шкіри взимку. Крім того, мені доводилось видаляти й чужорідне тіло з глотки (сторонній предмет міг потрапити через голосові зв'язки в трахею та закупорити бронхи), лікувати й видаляти зуби, лiкувати переломи... Різне було.

      — Відомо, що полярний острів Галіндез, на якому розташована українська станція, 9 місяців на рік не має зв'язку з великою землею: туди й корабель не підійде, і літак не сяде, тож лікареві залишається покладатися тільки на себе. Чи були у вас такі випадки, коли було дуже важко самому впоратись із хворобою?

      — Дуже серйозних операцій не було. Були й із кардіології проблеми, і з травматології, але все вдавалося зробити, як треба. У нас на станції є абсолютно все обладнання, необхідне для проведення операцій: від рентгенапарату до найдрібнішого скальпеля. Та й медпрепарати за списком завжди закуповуємо, щоб у разі чого не ламати голову, де взяти знеболювальне чи антибіотики.

      — Усім відомо, що в Антарктиці практично немає вірусів та інфекцій, які так набридають людям на великій землі. Це значить, що полярники зовсім не хворіють?

      — Гм... (посміхається. — Авт.) У світі немає нічого абсолютно стерильного: ні людей, ні місць. У людей, які тривалий час живуть на станції, дуже потерпає імунна система, і при появі якихось туристичних кораблів будь-який контакт може викликати ГРЗ, причому респіраторне захворювання у зимівників триває довше, ніж у вас.

      — Звичайний грип проходить не за один, а за два тижні?

      — Це залежить від організму, від резистентності, від багатьох факторів. Єдине, що можу сказати, — довше, ніж до мандрівки на полюс. А щоб попередити захворювання, ми заздалегідь, за день до приходу судна, капали інтерферон і мазались оксоліновою маззю. Для профілактики інтерферон вживали протягом усього візиту туристів, і вірогідність захворювання була набагато меншою.

      — Чи п'ють полярники імуномодулятори чи імуностимулятори, щоб підтримати імунну систему?

      — Ну, абсолютно немає сенсу приймати ліки просто так.

      — А як же поради медиків: пийте, люди, «Імунал», будете здорові?

      — Не слухайте їх. Будь-які ліки не можна просто так пити, всі вони залишають якийсь слід в організмі.

      — А вітаміни можна?

      — Можна, але в системі. Ми проводимо вітамінізацію за певною схемою, протягом зимівлі. Добирається комплекс вітамінів для кожної людини, я видаю препарат, розписую схему вживання, а вони самі приймають.

      — А якщо полярники забувають чи просто не хочуть ковтати драже, ви нагадуєте їм про це?

      — Вони ж не діти, а дорослі люди, за ними ніхто бігати не буде і класти до рота таблетки (сміється. — Авт.) Моє завдання — розписати, толково пояснити, віддати, і все!

Померти вам нiхто не дасть

      — Пане Романе, чи хотіли б ви поїхати ще раз на полюс?

      — Так, хотів би, але відчуваю, що там мало практики. Я хірург і маю постійно працювати руками, не втрачати навички...

      — А я радий був поїхати, так не вийде! — вигукує лікар-хірург, головний лікар Інститутут ендокринології Микола Демченко, який був учасником сьомої експедиції. — Мені далеко за 50, тому мене не візьмуть більше на полюс, зараз віковий ценз 45 років... (колеги радо вітаються і починають пригадувати, які випадки траплялися в їхній полярній практиці).

      — Найскладніше, що в мене було — дизеліст відбив собі пальця циркуляркою, — розповідає Микола Демченко. — Я йому кажу: «Як хочеш, потерпи, я тобі зроблю так, щоб ти в носі колупатися міг, не хочеш — і так загоїться». Ну я йому зробив культю, минув час, якось зустрілися — все нормально, скрутити дулю міг. (Усі сміються. — Авт.) На полюсі, звичайно, не так небезпечно, як у Києві: під машину не потрапиш, пляшку тобі на голову ніхто не скине з вікна, ножем не вдарить, але все могло бути. Ой, якщо хтось кудись полізе, ти ж знаєш, що виходить (киває до Романа Франчука, той ствердно киває у відповідь. — Авт.). Тому я в перший день зібрав своїх «орлів» і сказав: «Хлопці, померти я вам не дам, це сто відсотків, але дивіться: у мене дві руки, одна голова, і якщо я засуну дві руки в живіт, все, знеболювати не буде кому». (дружно сміються. — Авт.) Це ж як мінімум треба ще одну голову, аби думати, як там колупатися і наркоз давати... А ще, ви знаєте, тільки на полюсі я зрозумів, що таке метеозалежність. Раніше, коли читав у газеті, що проблемий день, спалахи на сонці, побережіть себе, то завжди сміявся, думав, що це вони лапшу на вуха вішають. А там... Я добу не спав, коли  магнітні бурі були 6 і більше балів.

      — А людям при магнітних бурях можна було чимось допомогти?

      — Ніяк, хіба що залізти в металевий ящик, і то не допоможе нічого...

На полюсi краще не хворiти

      Цікаво, а як воно — бути пацієнтом полярного лікаря? Як часто сезонники звертаються до фахівця зі скаргами на здоров'я? З таким запитанням ми звернулися до учасників десятої Української антарктичної експедиції, які лишилися у залі після закінчення урочистої частини.

      — Ні, я за всю експедицію звертався до лікаря тільки один раз, коли дуже заболіла спина, — відповідає біолог Михайло Чесалін. — Роман зробив мені масаж, і за кілька сеансів біль минув. Знаєте, лікар у нас справжній професіонал, але для нього майже не було роботи — зимівники практично не хворіли, і хірург нудьгував. Роздасть вітаміни, випише снодійне полярнику, який не може переключитися з денної вахти на нічну, нагадає, щоб добре захищалися від сонця, і все. Так він сам запитував, чи все гаразд зі здоров'ям, шукав, кого б це полікувати... Щоправда, на початку зимівлі, як тільки ми прибули на станцію, Роман змусив усіх нас рятувати від нежиті — далася взнаки перша акліматизація після виснажливої дороги. Тоді протягом двох тижнів перехворіла вся команда, але згодом грип та респіраторні захворювання нас обходили стороною. Надзвичайно сильний ультрафіолет, який випромінюється в Антарктиці, вбиває всі бактерії та мікроби, і поки ми жили й працювали у закритому колективі (протягом 8 місяців), ніяких інфекційних хвороб не було. Нежить поверталася разом з іноземними туристами й науковцями — люди починали приходити на станцію, коли після довгої зими нарешті відкривався лід, і кораблі могли підійти до «Академіка Вернадського». Гостей вітали радо, але прибульці з великої землі привозили не лише свіжі фрукти, шоколадки й сувеніри, а й повний набір вірусів, з якими нашому ослабленому імунітету було важко впоратись. Пригадую, кілька зимівників із нашої експедиції захворіли після візиту туристів, але лікар швидко привів їх до норми.

      — А доводилось полярному Айболитю лікувати щось серйозніше за нежить і безсоння?

      — Були випадки, але не серед наших зимівників. Коли ми йшли на станцію через протоку Дрейка, був страшенний шторм, який досягав 9—10 балів. На пароплаві все падало, чемодани совалися по підлозі, розбивався посуд, навіть виривало двері... І коли у дівчини-чилійки, яка працювала на судні чи то стюардесою, чи то офіціанткою, зламався палець, наш лікар надавав допомогу на станції. А ще в нас лікувався яхтсмен із Голландії, в якого були дуже обморожені кінцівки. Він із товаришами перетинав Дрейк на маленькій яхті, чотири години простояв за штурвалом, а після вахти руки набрякли, посиніли, страшно було глянути. Роман лікував його якимись мазями, і голландець залишився з руками.

      — А ще був випадок, коли на станції апендицит видаляли, — продовжує дизель-механік Микола Старинець. — Щоправда, не зараз, а під час п'ятої експедиції, у 2000 році. Корабель, який проходив поблизу станції, викликав «Академіка Вернадського» по радіо, попрохав допомоги для жінки, яка зламала руку, і для матроса з підозрою на апендицит. Пацієнти прибули на станцію, а тут у нас і фахівець класний, і обладнання різне, тож операції пройшли вдало. Щодо наших... Проблем з апендицитом не могло бути, ми ж усі проходимо медогляд перед тим, як вирушити на полюс. Крім того, «бувалі» знають, що зуби й різні хронічні болячки треба перед поїздкою підлікувати. Ось я, наприклад, чотири рази зимував на острові Шпіцберген (північний полюс), потім в Антарктиці чотири роки. Йдучи в експедицію, я знав, чим це все може закінчитися, тому ніколи не виходив на сніг без окулярів та маски, завжди тепло одягався...

      — І жодного разу не потрапили на прийом до лікаря?

      — Не зовсім так. Я працюю дизелістом, а механіки на станції часто раняться: там порізався, там проколов викруткою руку чи пальця вивихнув. Наче легкі травми, але все одно треба лікувати.

      — А в мене взагалі ніяких проблем не було, — включається у жваву розмову геофізик Дмитро Литвинов. — Тільки сонце залишило сильну засмагу, коли я ходив по льодовику. А сезонникам, які приїхали наприкінці нашої вахти, не пощастило. Вони так завзято почали працювати, що обгоріли аж до м'яса, не можна було дивитися без сліз... Вийшли працювати без масок, і хоч день був туманний, сонце не палило, все одно постраждали... Антарктика не любить недбалостi.