Била мене мати

У нас «не прийнято» розповідати про знущання у сім'ї

      Батькам дванадцятирічної Олени, мабуть, байдуже, якими будуть дитячі спогади їхньої доньки. Вони всіляко знущаються над дівчинкою, ображають і б'ють її. «Це почалося сім років тому, коли помер мій півторарічний братик, — розповідає Оленка. — Після цього маму наче підмінили. Вона постійно роздратована, знервована. Вони разом із батьком почали часто пити, палити. А найгірше те, що тато з мамою абсолютно перестали приділяти мені увагу й б'ють за найменшу провину». Оленка стала потайною та боязкою дитиною. За останні сім років вона не бачила від своїх батьків нічого, крім знущань. Увесь цей час дівчинка знаходила підтримку лише у своєї бабусі. Наталя Олексіївна розповідає, що дівчинці навіть доводилося голодувати, адже часто вдома не було ніякої їжі. В інших же випадках Оленка сама готує на всю родину, бо більше це робити нікому. За словами самої дівчинки, вона намагалася звернутися по допомогу до свого класного керівника. Але, на жаль, Оленка не отримала того, чого так прагнуло її дитяче серце — розуміння і підтримки...

      Жорстоке поводження з дітьми у сім'ях — не така вже й рідкість. Часто плутаючи методи виховання зі звичайним насильством, батьки намагаються бути «розпорядниками» життя власної дитини. Не знаючи іншого ставлення, малюки не можуть правильно оцінити ситуацію, тому самі, вважаючи себе винними, навіть не намагаються захиститись. До того ж в українському суспільстві «не прийнято» розповідати про такі речі. На жаль, часто ми стикаємося з тим, як один із батьків мовчки спостерігає за знущаннями над своєю дитиною з боку свого чоловіка чи дружини. Більшість із них вважає, що це їхні родинні справи, і ніхто не повинен втручатися у «процес виховання».

Найбільше страждають від домашньої тиранії діти у віці до 10 років

      Але, мабуть, дуже згубно впливають на суспільну думку, кажуть експерти, уявлення про те, що поодинокі випадки агресії не є насильством. Але це не так. Як правило, прояви домашнього насильства (не лише над дітьми) повторюються, і чим далі, тим частіше, а саме насильство стає більш інтенсивним та жорстоким.

      Як свідчать психологи, більшість кривдників намагається приховати своє істинне ставлення до власних дітей, знаходячи для своєї поведінки сотні виправдань та безліч інших назв. Але, як би не називали це вони, жорстоке ставлення до неповнолітніх завжди таким і залишається. Також слід зазначити, що не лише побиття або знущання можна назвати жорстоким ставленням. Воно також включає в себе емоційне насильство, батьківську неувагу, небезпечну для розвитку дитини поведінку батьків тощо.

      За статистикою, у США ще кілька років тому було зареєстровано понад мільйон випадків поганого поводження з дітьми. З них переважна більшість це — фізичні кривдження та сексуальне знущання. Понад тисячу дітей померли від фізичного насильства та занедбання. У сусідній Росії щорічно 17 тисяч дітей різного віку стають жертвами насильницьких дій, з них 2 тисячі виявляються жертвами вбивств. Більше 10 тисяч неповнолітніх росіян стають інвалідами в результаті скоєних проти них злочинів. При цьому від 30 до 50 відсотків насильства закiнчилися смертю дiтей, яких вбили батьки або особи, що їх замiнюють.

      В Україні ситуація не найкраща — минулого року, за даними Міністерства внутрішніх справ, від різноманітних протиправних дій дорослих постраждало сім тисяч дітей — удвічі більше, ніж позаминулого. Звичайно, найбільше страждають від домашньої тиранії дітки у віці до 10 років. Причому кожен третій із них не вчився у школі — чи то батьки не пускали, примушуючи просити милостиню, чи то дітлахам просто ні в чому відвідувати заняття. Щорічно в Україні порушується близько 300 кримінальних справ, підгрунтям до появи яких стало власне насильство над дітьми з боку родичів — не лише батьків, а і братів, сестер, бабусь і дідусів. До того ж, українських правоохоронців зараз надто турбує тенденція до різкого збільшення злочинів проти дітей, зокрема дуже маленьких — до одного-двох років.

      Проблема насильства щодо дітей ускладнюється соціально-економічною нестабільністю у суспільстві: у нашій країні відомо про існування близько 2 мільйонів неповних і проблемних сімей, де дорослі постійно перебувають у пошуках роботи, шматка хліба для себе і своїх дітей, iз них — 60 тисяч сімей, де проживає понад 150 тисяч підлітків, офіційно вважаються неблагополучними.

Які батьки — такі й діти?

      Але психологи зазначають: жорстоке поводження з дітьми — це дуже часто результат того, що самі батьки в дитинстві страждали від насильства в родині. Іноді вони намагаються виправити власні помилки і використовують для цього своїх дітей, як мішень. І цей сценарій може повторюватись декілька поколінь. Часто трапляється й таке, що в людини ще не сформувалися відчуття батьківської відповідальності. Від незнання того, як поводитися з дитиною в тій чи іншій ситуації, людина стає агресивною і всі проблеми вирішує одним способом — образами або побиттям.

      Існує доволі поширена думка, що насильство трапляється лише в родинах, які живуть у злиднях або де батьки алкоголіки чи наркомани. Таке уявлення є не зовсім правильним. Із досвіду працівників «Телефону довіри» відомо, що жорстоке ставлення до дітей трапляється і в абсолютно благополучних та, на перший погляд, ідеальних сім'ях. Але, незважаючи на те, де і в яких родинах трапляються випадки насильства, наслідки поганого ставлення батьків до дітей однакові. Ставши дорослими, діти, що страждали від жорстокого до них ставлення, як правило, переносять це насильство на оточуючих, і, в першу чергу, страждає їхня родина. А вже їхні діти як найбільш незахищена категорія стають жертвами. Модель «агресоржертва» повторюється знову і знову. Як це не парадоксально, але найбільший ризик нехтування потребами дитини виникає саме у тих батьків, чиє дитинство минуло в умовах насильства і зневаги.

      «Діти, які зазнають психологічних та фізичних травм внаслідок жорстокого з ними поводження, стають потайними та агресивними, нікому не довіряють, особливо дорослим», — розповідає керівник Всеукраїнської дитячої лінії «Телефон довіри» Світлана Бабарика. За її словами, дитина, як правило, починає гірше вчитися, не бере участі у шкільних справах, погано спить, а іноді навіть тікає з дому. Вона боїться гніву батьків і не знає, до кого їй можна звернутись, з ким поділитись своїми проблемами. У такій ситуації екстрена телефонна психологічна допомога для багатьох постраждалих дітей є справжнім порятунком.

Подзвонивши на «Телефон довіри», дитина може не називатися

      Попереджати насильство в українських сім'ях зобов'язані спеціальні органи виконавчої влади, дільничні інспектори й співробітники Кримінальної міліції у справах неповнолітніх, органи опіки і опікування, спеціальні установи для жертв насильства в сім'ї (кризові центри), центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім'ї й правоохоронна система в цілому. Право дитини на захист від усіх форм насильства гарантує стаття 10 Закону України «Про охорону дитинства», в ній, зокрема, вказується, що дитина має право особисто звертатися у відповідні структури по захист.

      Номер Всеукраїнської дитячої лінії «Телефон довіри», за яким будь-яка дитина може звернутися по допомогу, наприклад, є на шкільних зошитах, наклейках, плакатах, котрі розвішані у школах, записаний у пам'ять таксофонів нового зразка (Телекарт), з яких можна телефонувати без картки. Загалом послуги цiєї служби є безплатними на всій території України, якщо телефонувати з домашнього або мобільного телефону, а також з таксофону.

      Працівники служби надають невідкладну психологічну допомогу дітям та підліткам, а також усім, хто опинився в кризовій ситуації і потребує допомоги. Це реальна підтримка для тих, хто почувається самотнім і не бачить виходу з ситуації.

      Всеукраїнська дитяча лінія «Телефон довіри» працює за сприяння Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Державного інституту проблем сім'ї та молоді, Представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні та ЗАТ UTEL.

      Зателефонувавши на її номер, діти та підлітки мають можливість обговорити проблеми та складні питання, які виникають у взаєминах із батьками, вчителями, однолітками, поділитись переживаннями, що хвилюють, отримати кваліфіковану допомогу та необхідну інформацію. Телефонують і батьки, інші родичі підлітків, яких турбують різні питання щодо майбутнього їхніх дітей, побудови взаємостосунків, проблем здоров'я тощо. До того ж працівники зберігають повну конфіденційність: ім'я, прізвище, адресу та інші дані дитина може повідомити лише тоді, коли сама захоче. За весь період роботи на Всеукраїнську дитячу лінію надійшло 14 966 дзвінків, на які надано консультації майже 10 тисячам українців.

      Консультанти «Телефону довіри» можуть допомогти окремим людям, але вони, на жаль, не спроможнi вирішити загальної проблеми існування насильства в сім'ї. Для запобігання жорстокому поводженню з дітьми в родинах необхідно створити в державі умови, які дали б змогу дітям індивідуально розвиватися, вільно мислити та чинити. Треба проводити з батьками освітню програму відносно важливості морального розвитку дитини. Також необхідне створення системи допомоги сім'ям та програми законного втручання на ранніх етапах скоєння насильства, щоб зробити життя дітей безпечнішим.

Марина ОСТАЩЕНКО.

ПОТРІБНО ЗНАТИ!

      Жертви насильства в сім'ї або особи, які знають про такі сімейства, де практикується наруга над дітьми, можуть подзвонити в Департамент кримінальної міліції у справах неповнолітніх за телефонами в Києві: 289-07-85, 256-17-91, 256-17-92 або 254-73-85, співробітники котрого нададуть вам кваліфіковану допомогу. Телефон Всеукраїнської дитячої лінії «Телефон довіри» — 8-800-500-21-80. Діти повинні знати, що їх є кому захищати!