Ведмежа логіка

      Три найавторитетніші світові кінофоруми у Берліні, Канні та Венеції кожен по-своєму діагностують міжконтинентальний кінопростір. Німецький відзначається тим, що прагне зводити мости — між народами, епохами, а головне — між життям екранним і життям як таким. Останнє, мабуть, є найважливішим. Людство нині переживає небезпроблемне входження у нову епоху. З одного боку, явище так званого глобалізму, відчуття того, що живемо у величезному селі на ймення «Земля» (це коли чхнули в австралійському хуторі, а за кілька хвилин уже відлунює на європейському «хуторі»), а з другого наростають хвилі взаємного відчуження — аж до цивілізаційного протистояння. Вересень 2001-го, теперішня «карикатурна» війна, чимало інших фактів примушують говорити про неподоланність відмінностей цивілізацій, про те, що месіанські претензії Заходу викликають щораз більший спротив в інших частинах світу. А ще — проблеми бідності, коли мільйони людей ледь животіють, і це на тлі неухильного збагачення невеликої кількості націй, а то й родин. І — відчуття загального неблагополуччя. Навіть у найблагополучніших країнах відчуття незахищеності окремо взятого індивідуму. Звідки от ся тотальна тривога? І що може зробити за таких умов кіно?

      Власне на останнє запитання і прагнули відповісти ті, хто програмував цьогорічне Берлінале. Подивімося, скажімо, яким чином було наповнено велику конкурсну програму. Добір стрічок не полишає сумнівів у тому, що бралися головним чином фільми, які несли в собі тривогу, намагалися розібратися в причинах катастроф гуманітарного, соціально-психологічного та політичного характеру.

      Самі німці виставили на конкурс п’ять картин — ніколи досі їх стільки не було. Наражалися на незадоволення, його й отримали. Розводили руками росіяни: це ж як розуміти? Ми продукуємо стільки фільмів — і щоби не знайшлося нічого? Чума на вашу фестивальну хатину! Обурювалися й інші — це вже якийсь тоталітаризм, самі тобі німці й американці.

      Кіно і німці, погляньмо, що у них за стосунки нині. Я вже писав (див. «УМ» від 21.02) про фільм «Реквієм» 40-річного Ханса-Крістіана Шміда. Ще трохи про нього — вже в контексті всієї фестивальної програми. Сiмдесятi роки, 21-літня Міхаела Кінгер (виконавиця ролі, Сандра Хюллер, отримала «Срібного ведмедя» як краща актриса фестивалю) переїздить на нове місце навчання — у педагогічний коледж. «У що ти віриш?» — запитує її на першому ж занятті викладач. « У Бога», — відповідає вона. У відповідь — дружний сміх студентів. Для неї це дико, бо ж вона із сім’ї глибоко релігійної. Мати — та й зовсім фанатичка, ще й з важким характером. Батько — простіший, одначе ж вочевидь сімейне життя визначається не ним. Можна уявити собі, яким було доти існування дівчини у жорстких шорах приписів. До того ж вона страждає епілептичними нападами. Епілепсія — знак творчої обдарованості, тяглості до інших сфер. Власне це й свідчить Міхаела, коли говорить про якісь потойбічні голоси в моменти нападу. Глухий натяк на те, що її хвороба пов’язана із ситуацією несвободи...

      Студентське середовище є зовсім іншим. Тут воля, тут подруга Ханна (Анна Бломайєр) з іншим моральним кодексом, що виключає жорстке слідування правилам, тут народжується кохання зі Стефаном (Ніколас Рейнке). Одначе ж святенники не полишають її й тут. З’являється один священик, потому другий, хоча ж зрозуміло — їй би лікуватися від тієї епілепсії. Одначе ліки приписують інші — вигнання диявола. Хай би вже старий католицький піп, одначе ж і в діалогах iз молодим у героїні не народжується істина. Усе прив’язується до віри і вірування, відмова від екзерсизму (того самого вигнання нечистого) прирівнюється до зради. Загнана психіка дівчини не витримує перевантаження вибором і ламається. Заключний фільмовий титр повідомляє про смерть Міхаели після кільканадцяти екзерсизмів.

      Шмід наважується сказати те, про що нині, в часи домінування консервативних цінностей, майже не говорять. Про страшний гніт інституцій, які, попри всі ліберальні ламентації, продовжують тиснути на людину, всіляко обмежуючи її права і свободи. Церкви це стосується мало не в першу чергу. Переносячись на наш грунт і поклавши руку на серце, давайте запитаємо себе: чи справдилися надії на те, що церква виступить у ролі відроджувача справжніх людських цінностей, прокламуватиме добро і співчуття до власне людини? Риторичне запитання. Опісля падіння комуністичної церкви, якій стільки десятиліть вірили десятки мільйонів людей, виявилося, що і стара, християнська, так само далека від людини. Мова не про християнську ідеологію як таку, а саме про інститут церкви. І, слідом за Тарасом Шевченком, так само доводиться дивуватися, «чому не йде апостол правди і науки?». Згадаймо хоча б, як зовсім недавно поводили себе церковні служителі під час виборчих баталій, нацьковуючи одних людей на інших. Ні, даруйте, не Богові вони служать, і не людям — зовсім іншим силам. Духовна інквізиція, ненависть до інших вірувань, тотальні вимоги чинити тільки так, а не інакше...

      Подивіться, подивіться фільм Шміда! Маленька слабка людина, от ся хвора дівчина Міхаела, на яку осатаніло насідають два попи і двоє її батьків, що втрачають і здатність почути дочку, і спроможність думати самостійно, а не так, як визначено церковниками. Режисер нібито не претендує на масштабні узагальнення, їх і немає у фільмі. Одначе ж є тут вселенський мотив, який так часто губиться в сьогоднішніх мейн-стрімiвських потоках, де так багато гігантських мавп і крокуючих динозаврів, і так мало власне людського. Людину шкода, пожалійте от сю маленьку істоту, не вкладайте її в прокрустове ложе найліпших, напозір, ідей та ідеологій. Дозвольте їй виявляти свою самість, бути просто собою... Ні, вкладали і вкладають — хоч на Сході, хоч на Заході.

      Скажуть, людина насправді є слабкою, в ній стільки бездуховного, інстинктів, які мало чим відрізняють її від братів наших менших. Як тут обійтися без месіанських пасів і ритуалів, як не спрямувати тих, хто заблукав, у правильному напрямі? Ось інший німецький фільм, Der Freile Wille — «Свобода волі» (або ще «Вільному воля», може так?). Як сказав російський класик, «на свете счастья нет, но есть покой и воля». Картина Матіаса Гласнера власне про це — людина не вільна у своїх бажаннях і прагненнях, її незрідка веде внутрішній, «підпільний чоловік», якого так важко упокорити. Герой стрічки, Тео (актор Юрген Фогель отримав «Срібного ведмедя як виконавець, співавтор сценарію та співпродюсер — «за внесок у мистецтво»), утрапляє до психіатричної лікарні за гвалтування дівчини. З цього епізоду починається фільм, ми бачимо все, що відбулося, з усіма подробицями. Перед нами звір, цей вердикт навряд чи може викликати сумніви.

      Уся подальша розповідь про подолання в собі низьких інстинктів. Любовний роман з Нетті (Сабіна Тімотео), здається, повертає Тео до просвітлених почуттів і дум. Один із ключових епізодів відбувається у церкві — під божественні звуки Ave Maria душа героя очищається від скверни. Одначе все вертається на круги своя. І тоді герой здається, вирішуючи піти з життя. Його власних сил виявилося не досить. Не допомогли ні церква, ні потужні культурні надбання, ні навіть романтична любов. Тільки Нетті б’ється до останнього, покликуючи в нашій пам’яті образ Сонєчки Мармеладової з роману Федора Достоєвського «Злочин і покарання».

      Тінь великого росіянина раз по раз прозирала за фільмовими текстами. «Униженные и оскорбленные», «Преступление и наказание», «Мертвый дом» — мотиви великих романів звучать то тут, то там. А власне це мотиви великої гуманістичної традиції, в якій чимало попрацювала й українська література. Багатьма (і у нас в Україні) вони оголошені чимось смішним, архаїчним, далеким від сьогоднішнього дня. Усе має бути заведеним у чіткі жанрові та рольові рамки. Ти гвалтівник, розпусник, злодій, повія — так і славно, це твоя планида, якою належить втішатися. Постмодернізм називається — це коли належить до всього ставитися без найменшого пієтету, говорячи українською — «маємо те, що маємо». Зайняв свою нішу у цьому многогрішному житті — так і обживайся, не розраховуй на щось інше. Невдах і злидарів тут просто «не стояло», бо ж такі повсякчас виявляють незадоволення своїм становищем. Ними хай політики опікуються — і то перед виборами, а ми займемось чимось гламурним, муркотливо-приємним. У будь-якому разі таким, що чітко регулюється певними правилами.

      Німецькі фільми з великого конкурсу (а окрім названих, це ще «Елементарні частинки» Оскара Рьолера, чий актор, Моріц Блебтрей, отримав «Срібного ведмедя» за краще виконання чоловічої ролі, та «Довге тривання / Sehnsucht» Валески Грізебах) продемонстрували принципово іншу установку. Вона реалістична, на дійсність тут дивляться аж ніяк не через рожеві окуляри. Й водночас у полі зору передусім персонажі, які не погоджуються з тим, як складається їхнє існування. Вони б’ються і... частіше програють. Хай нищиться життя, зате з ним щезає і та шкаралупа, з котрої, як видавалося, уже не вибратися. Кидають виклик обставинам, навіть коли ті подають знаки про своє неземне, містичне походження. І що важливо — до занепалих духом і тілом, до бідних і вбогих тут виявляють найщиріше співчуття. Це не є чимось принципово новим, це є повернення до звичного для класичного мистецтва режиму морального ставлення до людини у всій множині її проявів.

      І йдеться не тільки про існування окремого індивідууму, хоча саме його (йдеться про західну цивілізацію) духовне здоров’я викликає нині чимало тривог.  Британський фільм «Дорога до Гуантанамо» Майкла Вінтерботтома і Мета Вайткросса («Срібний ведмідь» за кращу режисуру) ставить питання ребром: чому американськi вояки (за якими прозирають постаті чільників усієї Америки) дозволяють собі подвійну мораль: одну для себе, іншу — для мусульманського світу? Чому з полоненими поводяться, як традиційні колонізатори, ще від часів завоювання Африки? Де ж сумнозвiсна демократія західного зразка? Що, власне, відбувається з американцями? Нагадаю, цей шокуючий фільм (його порівнюють iз «Фаренгейтом 9/11» Майкла Мура) оповідає про те, як восени 2001 року американські вояки захоплюють у полон чотирьох ні в чому не винних пакистанців...

      У цьому контексті вже не виглядає несподіванкою «Золотий ведмідь», присуджений 31-річній боснійській режисерці Ясмілі Жбаніч за фільм «Грбавіца» (я писав про нього в «УМ» 14.02). Журі на чолі з актрисою Шарлоттою Ремплінг доволі послідовно віддавало призи фільмам «тривоги нашої» тим режисерам, які вочевидь виявляли інтерес до соціального матеріалу, до болів і страждань свого народу. Відтак історія про жінку із сьогоднішнього Сараєво, котру колись, 12 літ тому, згвалтував сербський четник (дочка Сара і народилась від того насильства), про людину, яка так спрагло прагне вибитися із злиднів і таки чогось домагається (зокрема, і скорочення відстані між собою і дочкою-підлітком) виглядає напрочуд зворушливо. Це не шедевр великого мистецтва, одначе це урок морального ставлення молодого митця до історії свого народу.

      Так само логічним виглядає присудження другого за значенням призу — «Срібного ведмедя», гран-прі журі фільмам «Офсайд» іранця Джафара Панагі (див. «УМ», 21.02) та «Мило / En soap» 36-річної данійки Пернілли Фішер Крістенсен (історія про молоду жінку Шарлотту і транссексуала Вероніку смішна і драматична водночас, наповнена багатьма подробицями сучасного побуту, нюансами поведінки, мрій і їх руйнацій). Звернімо увагу — всі переможці Берлінале є молодими людьми у віці від 30 до 40 років. Усі вони тяжіють до історій на гарячому матеріалі, який знають і чують, який переживають як свій власний. От се і є головний урок фестивалю. Програли фільми і режисери, серед яких чимало обнадійливих імен (австралійський «Канді» Нейла Армфілда, до прикладу, з його надмірним замилуванням наркотичними мареннями своїх персонажів, чи «Наука сплячки» француза Мішеля Гондрі, де багато гумору, одначе надто вже самодостатнього), які хоч і продемонстрували впевнений професіоналізм, одначе не виказали інтересу до великих ідей та моральних настанов, не вловили з навколишнього ефіру тривоги щодо долі самого людства...

      Як виглядає на цьому тлі наше ігрове кіно? По-перше, його дуже мало, й відтак важко розраховувати на різноманітність його проявів. А по-друге, знаючи сценарний портфель, ті проекти, які зараз перебувають у роботі, можна констатувати мало не повну відсутність інтересу до сучасного життя. Що називається, «мы живем, под собою не чуя страны...» І це, даруйте, видається багато в чому просто катастрофічним. Бо виказує деякі ментальні особливості нинішніх режисерів. Серед яких дуже мало молодих. Люди пенсійного віку закономірно обернені в минуле — і це нормально, це природно. Тільки ж хочеться, аби хтось говорив і про болі нашого повсякденного життя. Про принижених і ображених, про те, як люди прагнуть сонця, і таки прориваються до нього. Не буде цього в нашому кіно — не буде й шансів у нього повернути собі як мистецьку, так і громадянську спроможність...