Три найавторитетніші світові кінофоруми у Берліні, Канні та Венеції кожен по-своєму діагностують міжконтинентальний кінопростір. Німецький відзначається тим, що прагне зводити мости — між народами, епохами, а головне — між життям екранним і життям як таким. Останнє, мабуть, є найважливішим. Людство нині переживає небезпроблемне входження у нову епоху. З одного боку, явище так званого глобалізму, відчуття того, що живемо у величезному селі на ймення «Земля» (це коли чхнули в австралійському хуторі, а за кілька хвилин уже відлунює на європейському «хуторі»), а з другого наростають хвилі взаємного відчуження — аж до цивілізаційного протистояння. Вересень 2001-го, теперішня «карикатурна» війна, чимало інших фактів примушують говорити про неподоланність відмінностей цивілізацій, про те, що месіанські претензії Заходу викликають щораз більший спротив в інших частинах світу. А ще — проблеми бідності, коли мільйони людей ледь животіють, і це на тлі неухильного збагачення невеликої кількості націй, а то й родин. І — відчуття загального неблагополуччя. Навіть у найблагополучніших країнах відчуття незахищеності окремо взятого індивідуму. Звідки от ся тотальна тривога? І що може зробити за таких умов кіно?