Чи потрібний Україні роздвоєний язик?

      Останнім часом в Україні все частіше чути заклики певних політичних маргіналів щодо введення другої державної мови. Цікаво, що в Російській Федерації, країні, на яку ці політичні сили орієнтуються, не існує навіть припущення про те, що в них може бути державною якась інша мова, крім російської. Тим часом українців там проживає не менше, ніж росіян тут. Більше того, президент РФ В.Путін чітко сказав: «Росія багатонаціональна країна, але мова міжнаціонального спілкування в ній повинна бути одна — російська». А перша леді Росії додала ще виразніший пасаж: «Росія закінчується там, де закінчується російська мова». Як бачимо, духом експансії повіяло від нашого «стратегічного партнера».

      Не вводять також другу іноземну в США, хоча там проживають багато мільйонів іспаномоних громадян, ані у Франції чи Великобританії, де також мешкає багато представників інших національностей. В Ізраїлі мову свого народу вважають одним із найвизначніших чинників державотворення. А ось франкомовна канадська провінція Квебек прагне відділитися від значно більшої англомовної частини країни, передусім на мовному грунті. Так що різні мови, якi існують в одній державі, провокують сепаратистські тенденції.

      Прихильники введення другої державної мови в Україні чомусь посилаються лише на винятки у світовій практиці та не ускладнюють собі життя тим, щоб розібратися з історичними обставинами, за яких у країні виникла багатомовність.

      У Швейцарії існує більше двох державних мов, проте і сама країна формувалася з різних етносів. Швейцарський союз почався у 1291 році, коли троє «лісних земель» — Швіц, Уні та Унтервальд уклали між собою «вічний» союз. Наприкінці XIX століття цей союз складався вже із восьми земель. А після розпаду австрійської імперії Габсбургів у XV столітті завершилося утворення швейцарської конфедерації з німецькомовних, франкомовних та італомовних етносів. Ці етноси з давніх часів жили компактно на своїх територіях, де зберегли власні мову, культуру, традиції. Саме на цих територіях і діють, відповідно, різні державні мови. Таким чином, якщо державний службовець із німецькомовної частини Швейцарії надумає перейти працювати до її франкомовної частини, то він має вивчити французьку та користуватися нею в цій частині країни.

      Україна та Росія також підписали у 1654 році конфедеративний союз. Проте вже через два роки Росія грубо порушила цей договір, в основі якого була домовленість допомагати один одному боронити свої землі від іноземної експансії. Вже у 1656 році Росія та Польща уклали у Вільнюсі сепаратний договір, а у 1667 за Андрусівським договором, укладеним між Росією та Польщею, Україну по Дніпру було поділено між цими двома державами. Така ж історія повторилася і пізніше, у 1921 році, коли Москва і Варшава, за Ризьким договором, знову поділили Україну.

      Кажуть, що історію треба знати, щоб у майбутньому не наступати на ті ж самі граблі. То чи не для того, щоб історія нічому не вчила українців, у Радянському Союзі нас намагалися виховувати як безнаціональну російськомовну спільноту «совєтський народ»? Сумно, що багато в чому така політика дала свої нищівні результати, і її деструктивний вплив ми відчуваємо і сьогодні.

      У деяких регіонах нашої держави бути свідомим українцем ще й досі — на 15-му році незалежності (!) — означає виявляти свою громадянську мужність. Так на Донецькому молокозаводі №2 працює начальником цеху Володимир Доброхліб, уродженець Сумської області, який забороняє своїм підлеглим на роботі використовувати українську мову. Заяву, якщо її написано українською, відмовляється навіть розглянути. Від пана Доброхліба можна почути: «Ти шо, нє можєшь говоріть нормально — на руском язикє?»

      Колишній сільський хлопець зі славної Слобожанщини Володя Доброхліб дійшов до вищого ступеня національної деградації, відмовляючи своїм підлеглим у праві на використання державної мови. Валуєвщина ще жива, панове. А наші політики заради зайвих голосів «електорату», які мають їм забезпечити доступ до омріяного «корита», не соромляться говорити про запровадження другої державної мови, наражаючи на небезпеку цілісність нашої держави та майбутній добробут її народу.

Іван ОСТРЯНЕНКО.

Лубни.

Полтавської обл.