Огляд львівських смітників

      Це сталося в Могилі. Тобто в Києво-Могилянці. Народ ледве не розтовк величезну актову залу № 217. Найбільше дісталося телевізійникам — а не розставляйте своїх камер на проходах! Якби я сама не пішла на цю зустріч, то й досі думала б, що приїзд Винничука до Києва — одна з неодмінних легенд. Можливо, вигадана самим Юрієм. Чомусь цей письменник асоціюється з львівським Форумом видавців (там Винничук поширює чи не весь наклад своїх перевиданих «Легенд Львова»), з газетою «Пост-поступ» і заангажованим журналістом, галицьким лицарем Юзьом Обсерватором ( хе-хе, хто не знає, то це той самий Винничук). Ну, може, ще з селищем Винники біля Львова, де творить нові слова о полку Ігоревім і щоденники Роксолянії пан містифікатор і де раніше народилася не менш загадкова людина Захер-Мазох. Але вже десять років Винничук не з'являється в літературному Києві. Хіба що незримо, в рецензіях. Тому презентація щойно виданої «Пірамідою» його «Мальви Ланди», роману-лауреата останнього Форуму видавців у Львові, стала справжнім щастям для книголюбів.

      «Ланду» можна було купити одразу в Могилі за 22 гривні. Власне, для багатьох студентів, які придбали це п'ятсотсторінкове диво, таке скуповування значило тижневу дієту. Але книжки, привезені до академії, розмели доволі швидко. Сам вечір почався не з «Мальви Ланди». Для розігріву Винничук іще зачитав уривки зі свого «Обіду». І всі глядачі за кілька хвилин помирали від сміху, хоч багато хто з присутніх уже багато разів чув історію про неграну тету Роксоляну, її племінницю Лідку, виховану в до-о-обрих традиціях! Та Лідчину матір, яка не дозволяє чоловікові казати «гівно». Щоб усі дійшли до кондиції, Богдан Жолдак розповів сентиментальну історію, як його студенти на іспитах уже плутають Винниченка з Винничуком. А Василь Гутковський, директор літературної агенції «Піраміда», заклав пана Юрка: «Винничук викрутиться з будь-якої ситуації. Навіть тоді, коли взагалі не тямить нічого з того, що від нього вимагають. Одного разу підходжу я до нього: «Юрку, хочу видати «Історію і таємниці галицької космонавтики», допоможеш? Юрко покривився для годиться й каже: «Ну добре, у мене дещо є, дещо пошукаю...» Найцікавіше, що ніякої космонавтики на Галичині ніколи не було. Потім із уст Неборака ми почули ексклюзив про підприємницькі спроби пана Юрка. Отже, давно то було, ще за совєтів. Побачив Винничук зі своєю компанією, що в одному з райцентрів продають прекрасні білі шкарпетки 18 копійок пара. На той час у Львові вони були страшенним дефіцитом. Хлопці скидають гроші, які в кого є, машиною привозять цілі купи шкарпеток до Львова. Але саме того дня до славного міста Лева в усі крамниці завезли такі ж білі шкарпетки, і почали продавати їх по 18 копійок. То Юркові сяйнула інша думка — якщо в цьому вже неходовому товарі відрізати резинку, то можна її видати за «резинку-для-волосся» і все 'дно продати. Що й зробили. Проте підприємцем Винничук так і не став.

      І, нарешті, підійшов той момент, коли в залі пролунало: «Мальва Ланда...» Власне, про цей роман багато хто чув. Дехто навіть читав уривки в «Сучасності». Поет і критик Андрій Бондар назвав його найбільшим здобутком української прози останніх десятиліть. То що ж таке «Мальва Ланда»? Насамперед це не є відома учасниця правозахисницької московської групи «Гельсінкі». Принаймні так стверджує Винничук. Хоча той самий пан Юрко говорить, що роман має підтекст у формі літературних алюзій та натяків. Тому Мальва у Винничука — просто Сміттярка. Та, що порпається на смітниках і слухає ніжний шелест паперу, гудіння пляшок, пляшечок, слоїків і пробірок, дзенькіт колотого скла, дзвін бляшаний та латунний, гучний галас целофану та хрумтіння фольги. Винничук зі своєю тихою пристрастю запропонував альтернативний звичайному белетристичний світ: «У майбутньому Велика Міська Сміттярка повинна злитися з Великими Сміттярками інших міст, унаслідок чого створиться великий Мегаполіс, який, у свою чергу, посуне у всі сторони світу і з'єднається у Велику Світову Сміттярку. Сміття поглине міста й настане Сміттярчана Епоха, в якій до влади прийдуть самі сміттярі, шматтярі, вуглярі, гробарі, коминярі й гівнярі...» Мальва — жінка, яку вигадав собі курдуплик із матюкальним прізвищем Бумблякевич. Вона найбільша поетеса всіх сміттярок, пише дивні вірші про кривавий світ сухотних горобин. Мальва — королева кошачих зграй і визначний дослідник археології смітників. Що мене, як і всіх, зрештою, дивує у Винничукові, так це те, як можна так гарно естетизувати звичайний смердючий міський смітник. «Нема нічого могутнішого за сміття і нічого величнішого. Гори його поросли дивовижними візерунками, наче храми Індії» або «сміття, наче пасма гір Гімалаїв, куди зійшов дух Готами Будди, і навіть можна розрізнити його долоню, яка привітно благословляє мандрівця». Аж жалкувати починаю, що ніколи не порпалася в смітнику і не причастилася з його священних куп відходів. Це, власне, вже копрофагія пішла. Другий пунктик, який викликає здивування, — як можна писати про звичайний коїтус так любовно і не вживаючи непристойних слів? Уникаючи цензури, не будемо говорити про вельми сороміцьке, а от, наприклад, зад. Сам Винничук про то в «Мальві Ланді» говорить так: «...жахливо. Це щось безпросвітньо кобиляче. ...є ж бо «дупця, дупелька, дупцюня, дупуся, дупусечка, дупапулька, дуплюська, дупампуся, дупочка, дуплюсечка, дупелюсточка, дуперлинка, дупівонія», а в деяких жартівливих місцях — «дупенція, дупокльоцик, дупендра, дупижмо, дупасія, дупекло». Оце то так — куди багатьом чоловікам, які за все своє життя, мабуть, і слів таких не чули, до п'ятдесятиоднорічного Юрка Винничука. А ще мене у Винничукові дивує його вигадливість. Навіть у дрібницях. От, наприклад, вино «Повстанські ночі». Динаміт, корінь хрону, перець, один старий повстанський чобіт, березовий сік, дикий мед «і для кольору викручують iз живого москаля усеньку кров до краплі». Та якщо серйозно — не раджу вам готувати такий диявольський напій. Краще просто їжте мед. Або пийте якісне вино. Або кохайтесь. А коли це все зібрати докупи — ви спіймаєте запах творів Юрка Винничука.