Останній подих зеровської України

      15 лютого, глибокої ночі, з віртуальної безодні комп'ютера раптом випливли очі Михайла Москаленка — очі з глибоко прихованим стражданням, очі присутні й відсутні, завжди уважні й завжди замислені, і ледь промальована його ніякова усмішка — так він завжди усміхався до людей, мовби хотів перепросити їх за все, що не так відбувається в цьому світі.

      І це вже був день його похорону.

      Важко повірити. Неможливо повірити.

      Сьогодні є не так багато людей, які можуть збагнути значення Михайла Москаленка для української культури. А відтак і зрозуміти вимір цієї втрати. Знавець античного і взагалі давнього світу, перекладач західної — французької, іспанської — поезії, чутливий «ретранслятор» як модерної європейської лірики, так і давньоруського епосу та давньоукраїнської поетичної традиції, історик українського перекладу. Перекладач, людина, завдяки якій зустрічаються культури і яка залишається в тіні, за лаштунками цієї зустрічі. Тим більше в наших умовах, де взагалі може вийти друком  перекладений твір без імені перекладача, тобто, м'яко кажучи, не в Японії, де перекладач вважається еквівалентною до автора постаттю в процесі відтворення тексту іншою мовою. Словом, Михайло насамперед — майстер поетичного перекладу. Переклад поезії... Цих перекладачів завжди було мало. А справді талановитих перекладачів поезії — так і взагалі одиниці. Бо фактично неможливо, щоб поет заговорив природно іншою мовою. А Михайло мав саме цей унікальний дар — був фахівцем найвищого класу в тій професії, яка хтозна, чи й взагалі виживе в сучасному глобалізованому світі комп'ютерних перекладів та проліферації літературних «Макдональдзів».

      Пам'ятаю, серед брутальної самовпевненості радянської системи, серед плебейства «соцреалізму», серед клоунади ідеології, завжди злісно вищиреної на Європу, на Захід, раптом почали з'являтися Михайлові переклади Сен-Жон Перса. Пам'ятаю відчуття обпеченості, коли в українських рядках Сен-Жон Перса «позіхнула пустеля». Подих безконечності, подих волі. Це були імпульси тієї естетичної революції, яка від 60-х до 80-х повільно і впевнено змітала режим. Знаю, як Михайло шукав і шліфував кожне слово. Його ригоризм, його відповідальність перед кожним нюансом поетичного слова були граничні. Мов підводний плавець, мов шукач перлин, пірнав між рифами слів — і видобував єдино можливу перлину.

      Це був учень Зеровської школи — знищеної радянським режимом. Але це та школа, яку насправді знищити неможливо. Після Зерова були Григорій Кочур і Микола Лукаш. Михайло теж відчував себе, як він писав у передмові до поетичної книжки Марти Тарнавської «Тихі розмови з вічністю», серед «прямих похідних великої української катастрофи». Як і в 20-ті, в 60-ті, а потім і у 80-ті переклад став частиною інтелектуального руху опору української інтелігенції, частиною захисту і творення власної культури.

      Що б не робив Михайло — був редактором-упорядником Богдана Ігоря Антонича чи Миколи Зерова, редактором «Вибраного» Ліни Костенко, автором передмови до поезій Марти Тарнавської, перекладачем Гарсіа Лорки і французів, істориком перекладу в його монументальному «Тисячолітті», відтворювачем давньоруської поезії в «Золотослові», — на всьому лежав знак якості, знак глибинних знань, знак відповідальності перед Словом. І при тому він сам ніби зникав, ніби розчинявся у зробленому, як це є ознакою перекладачів з Божою іскрою. Титанічним зусиллям він виштовхував текст на поверхню, а сам тихо занурювався у морські глибини, повертався до своїх рифів, до пошуків перлин.  

      Хто галасував у ці роки про «відсутність еліти», навіть і не здогадувався, над якими потужними архіпелагами еліти, що стягувала собою в єдине розшматовану мапу української культури,  розгорталася вакханалія «постмодернізму» та «десакралізації» в пострадянському її варіанті. Михайло камінь до каменя відтворював «сакральний» простір культури, — де підводив розвалену стіну, де лагодив замок на брамі. Михайло мав безмежну культуру, яка, як і буває зі справжньою культурою, є мовчазна на тлі галасливого безкультур'я. На тлі варварських кавалерійських наїздів на культуру він жив як мовчазний вартовий «Держави Слова».

      Від Михайлового мовчання віяло мовчанням Зерова. Разом із Зеровим він міг би сказати: «Навколо нас — кати і кустодії, / Синедріон, і кесар, і претор». Як і Зеров, бачив, як «на торжищі ідей» «роїлися поети і піїтки», «олександрійських муз нащадки і послідки», жадібно впадаючи в кожен «темний крок літературних мод». Однак, як ті інтелектуали, що торкнулися глибин класичної культури, як той самий Зеров, знав: і це пройде. «Ви пам'ятаєте: в дні тридцяти тиранів / Була та сама навісна пора»... А поетові, а творцеві написано на роду бути «захожим різьбярем з Ольвії», який «серед буденних справ і шкурної громади» має різьбити «з мармуру невиданих богів», марячи далекою Елладою.

      За останні роки чорним вітром змело кілька визначних постатей з шахової дошки української культури. Видань, премій, конкурсів, «культових письменників», фанів, «референтних груп» — безліч. Фігур на цій шаховій дошці, які стоїчно захищають своє поле, — одиниці. Михайло був однією з них. Пам'ятаймо тих, хто пішов. Бережімо тих, хто є. Саме на цьому шаховому полі Україна грає партію з дияволом, — складну мовчазну партію за своє майбутнє.

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА.