До побачення, берлінський Мишко...

      Суботнього вечора у модерному комплексі Berlinale Palast відбулося урочисте закриття фестивалю. Напередодні журналістська тусовка намагалася вирахувати переможців. Найчастіше називали старину Роберта Олтмена (фільм «Відданий друг прерій») та картину «Дорога на Гуантанамо» Майкла Вінтерботтома та Метта Вайткросса (останній здійснював документальні зйомки та коментарі до історії про те, як четверо пакистанців британського підданства утрапили до американського полону 2001 року). Серед пошукачів «ведмедя» за кращу чоловічу роль шальки терезів частіше схилялися на бік американця Віна Дізела з фільму Сіднея Люмета «Визнайте мене винним». Жіночий приз більшість віддавали німкені Сандрі Хюллер з картини «Реквієм»...

      На Берлінале відмовилися оголошувати переможців до закриття, опівдні, на прес-конференції. Відтак інтрига зберігалася до останнього, як це водиться на більшості фестивалів. Кінокритики віддали свій приз ФІПРЕССІ картині «Реквієм» німецького режисера Ханса-Крістіана Шміда. Приз екуменічного журі (за духовність, скажімо так) отримав фільм «Грбавіца» боснійки Ясміли Жбаніч (у програмі «Панорами» відзначили польську стрічку «Коморник» Фелікса Фалька). Виходить, слов'яни є найдуховнішими... А, скажімо, Німецька асоціація жінок вручила свою нагороду не побаченому мною фільму «Бай-бай, Берлусконі» Яна-Хенріка Штаглера. Залишимо і ми переможців, визначених журi, на десерт.

      Із приємного. Порадувала іранська картина «Офсайд» Джафара Панагі. Цей режисер добре знаний у світі кіно від самого свого дебюту 95-го року «The White Balloon / Біла куля», котрий у Каннах отримав приз «Camera d'Or» — як молодому і перспективному таланту. Той, хто не стежить за азійським кіно, може не знати, що іранці — люди визнані у світовому кінематографі, для них не дивина отримувати призи найпрестижніших фестів. У Берліні було і «Дзеркало» Панагі — ще 97-го. Нині — «Офсайд». Майстерно зроблена стрічка, температура якої росте помірно, однак неухильно. Матеріал — найпростiший: футбольний матч. В Ірані ходити на футбол можуть тільки чоловіки, одначе цікавляться ним і представниці прекрасної статі. Наймолодші з них, юні фанатки, прибравшись хлопцями-підлітками, прагнуть проникнути на матч. Та пильні охоронці обмацують всіх — зокрема й для того, аби дівчата не втрапили в серйозну чоловічу компанію.

      Нас одразу занурюють в атмосферу великого футболу. Матч неабиякий — збірні Ірану та Бахрейна у вирішальному поєдинку за вихід до фінальної стадії чемпіонату світу в Німеччині. Камера розташована в самій гущавині подій, вона напрочуд жваво реагує на поведінку цілком конкретних людей. Практично оператор працює в режимі документальної зйомки — і події ж відбувалися зовсім недавно, гаряченькі ще. Солдати-охоронці виловлюють кількох дівчат і заганяють їх до вигородженого майданчика. Самого матчу ми, власне, так і не побачимо... Точніше, вiн увесь відбиватиметься на обличчях дівчат і охоронців. Надзвичайно жива стрічка із живими реакціями персонажів. Багато непідробно смішного й милого. А ми ж частенько уявляємо собі Іран як країну, де усе регламентується — такий собі мусульманський тоталітаризм. У фільмі Панагі нічого цього й близько немає.

      У фіналі герої картини їдуть в автобусі. Ідуть останні хвилини матчу. Мінімальний рахунок на користь збірної Ірану. Напруження сягає апогею. І — перемога. Здається, увесь Тегеран вийшов на вулиці. Суцільний карнавал переможців — щось на зразок того, що бачили ми, що переживали в дні Помаранчевої революції. Тільки де український фільм про це? Його немає. А в іранців є! І емоційна температура стрибає до сотні градусів. У ці кінотеатральні хвилини я перетворююсь на іранця і в мене від зворушення накочуються зрадливі сльози. Ну справді, це ж так чудово — почуватися переможцем, почуватися єдиною і прекрасною нацією, яка уміє долати всі труднощі. Зокрема, й долати дистанцію між чоловіками і жінками. «Чому в Японії,— запитує по ходу фільму дівчина в солдата,— жінки можуть ходити на футбол, а ми не можемо?— Бо то японці, вони говорять японською.— Значить, вся проблема в тому, що я не говорю японською?»

      Ця винятково політкоректна — щодо жінок! — стрічка говорить про іранців більше, аніж десятки газетних та телевізійних матеріалів. Які показують Іран як ворога, що становить небезпеку людству. Це говорять американці, чия небезпека для людства є значно вищою (дивіться ту ж «Дорогу на Гуантанамо»). Ось що може кіно — воно подає образи людей, а не образ держави, в політиці, у житті якої трапляється всяке. Добре, аби фільм Панагі показали в Україні — хоча б для того, аби ми подивилися на цю мусульманську країну іншими очима. Тим більше що мова не про одну картину. Я писав про інший конкурсний фільм — «Узимку» Рафі Піттса, який витримано в стилістиці, сказати б, критичного реалізму — критичного по відношенню до умов життя простого люду. Тобто держава виділяє гроші на картину, де, по суті справи, піддано критиці її соціальну політику. Пару років тому у нашому Міністерстві культури відмовилися навіть говорити про сценарій подібного штибу, вибудуваний на реаліях життя шахтарів Донбасу. Бо Прем'єром був Віктор Янукович і шахтарі мали бути на екрані задоволеними життям, державою і її шефом...

      А в програмі Форуму я побачив іншу іранську стрічку — «Чоловіки на роботі / Kargaran mashghool-e karand» режисера Мані Хагхіглі. Він працював асистентом на фільмах Аббаса Кіаростамі, живого іранського класика. Це помітно на екрані — вибір матеріалу, точок зйомок, тривалість планів... Та все ж головне — це непідробний інтерес до життя людей у всій її повсякденності. І терпіння — вичекати, поки в реальності проклюнеться, мов курча крізь шкаралупу яйця, її внутрішній зміст. Практично те саме терпіння бачимо ще в одній іранській картині під назвою «Поступово / Be Anestegi...» Мазьяра Мірі. У робітника раптово зникла дружина — от і весь подієвий ряд. Який дозволяє розкрити об'ємну картину життя «маленьких» іранців... Так хочеться подібної серйозності і простоти в осмисленні того, що відбувається з українцями.

      Фільм Ханса-Крістіана Шміда «Реквієм / Reqiem» було показано останнім у конкурсній програмі Берлінале. Подейкували, що зовсім не випадково його демонстрували під завісу — аби журі запам'ятався найбільше. Та й журійна лідерка Шарлотта Ремплінг обмовилася десь, що чекає на побачення з «Реквіємом». Фільм загалом не розчарував. Події стрічки відбуваються у 70-ті роки. 21-річна студентка Міхаела (згадувана вже Сандра Хюллер), хвора на епілепсію, говорить про якійсь потойбічні голоси, що зринають у миті чергової кризи. Одначе й без того її батьки, релігійні фанати, вирішують лікувати доньку своїми засобами. І закликають священиків, аби ті виганяли диявола... Попри бажання самої дівчини, в житті якої відбувається чимало справжнього — романтичне кохання в тому числі.

      Заключний титр фільму повідомить про те, що після кільканадцяти екзорсизмів, отих самих обрядів вигнання нечистого, дівчина таки померла. Тобто її замучили релігійні фанати. Тим самим стрічка підключається до винятково серйозної розмови щодо проявів тероризму в сучасному світі. Я не обмовився, йдеться про тероризм — з боку дуже богомільних людей, в тому числі й тих, що покликані нести слово Боже. Отак вони його часом несуть, працюючи не на висвітлення, одужання душі, а на її знищення. Хтось, може, обуриться, скаже, що неправда. Та ж ні — є священики, а є незугарні попи, від яких треба захищати людей. Тероризм — це не тільки маски і пістолі, це і медоточиві уста, це напозір високі слова. За якими страшна прірва людоненависництва.

      Як бачимо, доволі радикальна стрічка. Витримано її у документальному ключі, з вибухами емоцій, коли камера разом із персонажами включається до дії, різко підвищуючи внутрішньокадровий тиск. У великому конкурсі було представлено п'ять німецьких фільмів (з них я пропустив тільки один) і практично всі вони входять до числа фестивальних подій.

      В передостанній день, а точніше вечір, у Берліні ми з колегою Володимиром Войтенком відвідали своїх давніх друзів. Це здебільшого колишні і нинішні працівники кіноархівів, милі, симпатичні люди. Поговорили про складнощі життя — у них (Берлінська стіна, бодай і віртуальна, а ще дається взнаки — люди Заходу і Сходу досі не зійшлися воєдино), у нас (теж стіни; учора ніби їх порушили, аж понаростали знову). А потім хазяїн, аби зробити нам приємність, оголосив, що в нього є диск з українською музикою. При цьому в господарки зробилося чомусь налякане обличчя — уже чула, бідолаха. І — раптом кукурікнули півні, загикало й забухало. Ну так, рідний голос Вєрки Сердючки обізвався до нас посеред Берлінської тиші. Наші німецькі друзі спершу трохи сторопіли, одначе доволі швидко в них почали рухатися плечі, руки, ноги, а коли Сердючка вигукнула «по чуть-чуть, по чуть-чуть!» вони дружно потяглися до бокалів з вином і пивом. «У курсє дєла»!

      На моє запитання («Невже у Берліні Сердючкою торгують») господар вибачливо усміхнувся і пояснив: та ні, це він у Москві купив — як прояв українського. Хай буде й такий. Тільки ж хочеться, аби нашого квіту в Європі було не по «чуть-чуть», а багато і різного. Коли береш участь у житті й роботі такого величезного за представництвом кінофоруму, як Берлінале, мимоволі хочеться побажати й собі багатства і розкоші. Кінематографічної у даному разі.

      Мій коментар до призової обойми 56-го Берлінале — в останній, заключній статті. То буде вже погляд iз Києва.

Берлін.

ПРИЗИ БЕРЛIНАЛЕ

      «Золотий ведмідь» — фільм «Грбавіца» Ясміли Жбаніч (Боснія і Герцеговина)

      Гран-прі, «Срібний ведмідь», поділили    фільми «Мило» Перміла Фішера Крістенсена (Данія) і «Офсайд» Джафара Панагі (Іран).

      «Срібний ведмідь» за режисуру — «Дорога на Гуантанамо» Майкла Вінтерботтома і Метта Вайткросса (Великобританія).

      «Срібний ведмідь» для кращої актриси дістався Сандрі Хюллер (Німеччина) за роль у фільмі «Реквієм».

      «Срібний ведмідь» для кращого актора отримав Морітц Бляйбтрой (Німеччина) за роль у картині «Елементарні частини».

      «Срібний ведмідь» за музику до фільму — Петер Кам за роботу в картині «Ізабелла» (Китай—Гонконг).

      «Срібний ведмідь» за внесок у мистецтво — Юрген Фогель (Німеччина).