Як фестивальний піпл «хавав» наше хепі

      У вівторок у Берліні відбулися одразу дві світові прем'єри українських фільмів — у конкурсі дитячого кіно Степан Коваль (нагадаю, на Берлінале він уже був призером) представив анімаційні «Злидні» (спільне виробництво Росії та України), а Олександр Шапіро показав HappyPeople — у Форумі молодого кіно, хоча й позаконкурсній, одначе дуже престижній офіційній програмі Берлінале. «Злидні» не здалися злиденними й відтак ця пластилінова екранізація гуцульської казки щодо того, аби не рити сусідам ямок, оскільки багато шансів утрапити в неї самому, може вподобатися журі відповідного конкурсу. Що ж до картини Шапіро...

      Я, покинувши печене й варене на прийнятті Вісбаденського фестивалю Go East (що означає «Йти на Схід»), примчав на показ HappyPeople в кінотеатр CinemaXX. Величезна юрба народу чекала допуску до зали, й ніяк його не отримувала. Якісь проблеми... Нарешті оголосили про перенесення скринінгу до іншої зали, і я опинився на чолі натхненно чимчикуючої маси. Одначе мене зупинив охоронець: тільки за квитками! Журналістське акредитаційне посвідчення не працює. Як то? Є ж інструкція, в якій докладно виписано, на які сеанси я можу ходити за акредитацією і на які — за спеціально отриманими квитками. Ніц, чекайте. Будуть місця, тоді пропустимо.

      Добре, ми люді не горді, почекаємо. І поки озирнемося довкруж. Наро-оду! Х-ха, знай наших!! Ось промайнули продюсер і ще хтось, і ще — ба навіть сам Шапіро з виразом глибокого задоволення на обличчі: от се вам успіх. А народ із квиточками йшов собі та йшов. Скінчилось тим, що охоронці оголосили: місць немає, страдницький піпл заповнив усі місця в надії таки отримати сто хвилин щастя. Для журналістів місць не залишилося.

      Пояснюю, уже вкотре: фільм український і я український, то пропустіть, гаспидські душі. У відповідь ввічливе німецьке «ні». Одначе тут до мене доходить, що так іще краще. Бог із ним, з фільмом. Зате, не упхавшись до зали, я бачив черговий і беззаперечний тріумф українського кіна. Це ж який інтерес, це ж який магніт «во глубінє» наших фільмів, котрий спонукає глядацькі маси штурмом брати кінематографічну залу! Отак подумавши, я з гордо піднятою головою залишив кінотеатр і рушив до іншого.

      Ну, і куди було мені податися з такого горя? На фільм із програми того ж таки «Форуму» виробництва Буркіна Фасо, Сенегалу, Марокко, Франції під назвою «Борцівська арена / L'Appel arenas». Як кажуть у таких випадках жінки несерйозної поведінки, у черговий раз легковажачи на екрані, о, йєс! Я давно мріяв побачити буркіна-фасовський фільм... З тих часів, коли в одному з найавторитетніших довідників «Енциклопедія кіно» Ефраїма Катца не знайшов статті про українське кіно, а от про екранну індустрію маленької африканської країни — будь ласка, є. І от мрія моя збулася.

      Фільм Чейкха Ндіайє про дружбу. Дружбу двох молодих чоловіків. Ні-ні, не подумайте чогось такого, все путьом. Вони разом захищаються від недружніх верств населення і так само дружно займаються спортом. Власне, більшість екранного дійства і віддано тому спортові. В африканців з цим діло поставлено добре. А що — клімат дозволяє. Ні тобі спортзалів не треба, ні грошей на все те. Вийшов із хати — і тренуйся. І народ вдячний, завжди є охочі подивитися. Отож вони й топчуться перед публікою, намагаючись повалити один одного на землю. Крім того, цікаво було подивитися, як люди там живуть — які обійстя, які жінки (красиві!), які меблі (їх малувато; у нас так було у 50-ті — ліжко, стіл, «шихвоньєр», табуретки)...

      Цікаво було хвилин двадцять. Потім усе менше — з любові до африканського кіно в цілому і Буркіна Фасо зокрема я тримався довгенько. Одначе не стримався, пішов шукати іншої долі. І зустрів Володимира Войтенка, головного редактора журналу «КіnоКоло». Виявляється, йому вдалося проникнути в зал, де показували фільм Шапіро, уже після його закінчення. І він став свідком розмови режисера з публікою (так, зазвичай, на Форумі й відбувається). У ній було кілька дещо епатажних моментів. Наприклад, його запитали, чи не виставляють картину на «Оскар»? Знову-таки, о, йєс! Як тільки йдеться про українське кіно, так і про «Оскар». Навіть у Берліні. Привид великої нагороди завис над фільмами наших режисерів — і мертвих, і живих, і не народжених досі. Мабуть, сон цей у руку. Поцікавилися й тим, чому на Берлінському фестивалі так мало російських фільмів (треба розуміти так, що українські кваліфікуються за відомою традицією як російські). Шапіро у відповідь запитав, чи не є таке запитання натяком про єврейську змову? Ні, не є. Тоді без коментарів...

      Доведеться обійтися без коментарів і мені. Фільм показуватимуть ще двічі, але дякую дуже — більше не піду. Подивлюся вже у Києві. А тепер знову підкреслю, що програма Берлінале вочевидь сфокусована на проблемах розвитку людського соціуму. Скажімо, в іранській стрічці «Узимку / Zemestan» Рафі Пітса оповідається про важке життя молодого чоловіка, механіка за професією. Працює він у гаражі, хазяїн якого уперто не бажає сплачувати йому заробітну платню... Можете уявити собі подібну картину українського режисера? Скажуть, це якийсь соціалістичний реалізм. У нас коли про роботу, то це повії, сищики і бандити — інших професій у природі не існує. У нас і в Росії, хоча тамтешнє кіно доволі швидко розширює плацдарм своїх життєвих спостережень.

      А іранський персонаж паралельно з роботою довго домагається взаємності у красивої жінки, що вже має дитину. В цьому кіно до жінок ставляться не так, як у європейському чи американському: їх не хапають за всі звабливі місця, не оглядають з ніг до голови, не прицмокують язиком і т. п. Та й жінки тут загорнуті у чорний одяг із ніг до голови. Втім секс є і в Ірані — тільки він не належить до культів. Може, це й добре? Бо ж коли дивитися підряд фільми так званої західної цивілізації, складається враження, що чільними є проблеми розмноження. Й чим більше говориться і показується секс, тим... правильно, тим нижчою є народжуваність. Щось старече є у цій зацикленості на питаннях як злягатися, скільки разів і так далі.

      Скромна і за подіями, і за своїм художнім результатом іранська стрічка, а все ж вона зайнята тим, аби відтворити на екрані життя так званих простих людей. Вони зворушливі, вони зосереджені на речах важливих і несуєтних. Чого точно бракує в їхньому житті — то це розваг. У фіналі герой збирається на заробітки на чужину. Та починається сніг і вистужує те бажання. Треба жити тут, треба далі перти свого плуга — заняття, що майже не приносить достатку... Отакий фільм потрапляє у велику програму Берлінале. Сподіваюсь, ви зрозуміли, чого саме.

      Давненько ми не чули про Мікеле Плачидо, який колись був у нас чи не найпопулярнішим зарубіжним актором — після показу серіалу про поліцейського комісара Катанью, котрий вів уперту боротьбу з мафією. Тим часом Плачидо не тільки акторствував (він продовжує зніматися, і доволі ритмічно), а й опанував професію режисера. Робить фільми, починаючи від 1989 року. Перші дві стрічки побували навіть на Каннському фестивалі.

       І ось, нарешті, великий конкурс Берлінале, фільм «Кримінальний роман / Romanzo Criminale». Доволі традиційна і затягнута стрічка. А головне — викладена з готових цеглинок італійських фільмів про мафію. Є тут і звичний мотив про братство мафіозі, і ліричний пафос любові, і ефектні зйомки убивств і взаємних полювань... Є й історичний фон: «червоні бригади», убивство прем'єр-міністра Альдо Моро, жахливий вибух на вокзалі у Болоньї. На прес-конференції Плачидо темпераментно говорив про жах тероризму. Так, усе це на часі і все це актуально, якби ще картина становила якийсь художній інтерес. Утім трапляються і тут цікаві за рішенням епізоди. Наприклад, фінальний. Убитого героя фільму Ісе (Кім Россі Стюарт) накривають покривалом і вже звідтам перед його згасаючим зором ми знову бачимо утечу їх босоногої команди від поліціянтів. Отак вони всю картину й бігали — від поліції, від смерті. І який у тому всьому був сенс?

      На прес-конференцію Плачидо з'явився в шапочці та шарфі, вигляд у нього був дещо хворобливим. Шапочку зняв, під нею майже не виявилося волосся. Важко боротися з тим, що пронизує все життя Італії, всього європейського світу. Не випадково ж чи не першим запитали про Берлусконі, прем'єр-міністра Італії. Все те, що є нині в Україні, є і в інших країнах Заходу — корупція, тиск і розбій мафіозних угруповань. Тільки в них воно вже прибрало цивілізованіших форм. Тільки вони значно вiдвертіше говорять про болячки свого суспільства, свого народу. У нас усе ще працює поклоніння (доволі фальшиве) перед народом, який є святим і Божим, якби тільки не кляті можновладці... Звідки тільки вони беруться, оті бандити від влади і капіталу? Ні, належить обернути зіниці досередини і подивитися на себе. Кіно це й мусить робити. Не мейн-стрiм, котрий розважає піпл, аби той спокійно ремигав травичку і «нє вознікал», де не треба. А звичайне професійне і спостережливе кіно з високою планкою моральних вимог і самовимог. Таке, до речі, і на фестивалі охоче беруть...

Берлін.

      На Берлінале оголосили перших переможців — у конкурсі короткометражних фільмів. «Золотого ведмедя» отримав Йонас Одел за картину «Ніколи не буде так, як уперше / Alddrig som Forste». Ну а ведмедя «Срібного» поділили між собою Ян Коестер («Наша людина в нірвані / Our man in Nirvana») та Джуліан Мартінес («Графоман / Gratte-Papier»).