(Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.)
Наталя, як і більшість сучасних дівчат, заміж не поспішала, бо робила кар'єру. Мала хорошу роботу в Києві, мала достатньо і претендентів на руку та серце. І все складалося так, що поїхала б вона з одним із кандидатів у чоловіки до Дніпропетровська, але доля розпорядилася по-своєму. Вона познайомилася із Сергієм: височенний, майже двометрового зросту блондин із блакитними очима, спортивною статурою не міг не впасти в око дівчинi. До того ж Сергій виявився священиком і мав свій приход в одному із сіл неподалік від Києва. Уважний, вихований, цікавий, отець Сергій мало чим нагадував їй батюшку, бо в уяві звичайної, світської дівчини священик неодмінно асоціювався із такою собі замкнутою, фанатичною особою, яка проводить життя лише в молитвах і постах. Новий Наталчин кавалер умів радіти життю, умів і Богу служити.
— У нього була прекрасна відеотека. А в бібліотеці були такі книжки, яких я ніколи не читала й не чула, — згадує Наталя. — З ним було дуже цікаво. Він цікавився і кіно, і музикою, знав, який фільм отримав «Оскар» і коли. Він працював з комп'ютером. Тобто зовсім не закомплексована сучасна людина. Хоча церковних канонів усіх дотримувався; ввечері та вранці заповзято молився, постився. Ми познайомилися в квітні, а вже у серпні одружилися. Це було щось неймовірне, до цих пір не можу зрозуміти, як я могла так купитися і втратити голову. У мого брата було весілля, я приїхала з Сергієм, щоб познайомити його з рідними. Моя мама була в захваті від нього. Бабусі теж, вважаючи, що батюшка — краща доля для онуки. Дівчині вже 28 років, треба думати про сім'ю, про дитину, і то вже негайно. А тут такий 30-річний красень! Словом, узяли мене в оборот, я і здалася. Напевне, що кращого варіанту годі й чекати. Не можу й досі зрозуміти, чому Сергій так поспішав одружитися зі мною... Чи боявся, що втратить мене, чи що я дізнаюся випадково правду. Він наполягав на весіллі, і в серпні ми одружилися. Весілля було тут, на Волині. З його родини майже ніхто не приїхав, навіть батько (мама його померла).
Весілля весіллям, але вінчатися Сергій відмовився, пояснивши це тим, що він священик і йому треба взяти дозвіл, а саме таїнство шлюбу для священослужителів відрізняється від вінчань звичайних (насправді це геть не так). Що могла заперечити родина зятеві? Йому краще знати. Він пообіцяв повінчатися згодом. Молодята поїхали на Київщину, Наталя завагітніла, потім перенесла операцію. Вагітність була важкою, і в лікарні вона проводила часу більше, ніж удома. Не до вінчання було. Жили молоді у маленькій хатинці, що прибудована до самої церкви, яка знаходилася у звичайній селянській хаті. Чомусь село, де заміські вілли київської еліти були набагато вищими і кращими, ніж храм Божий, ніяк не спромоглося збудувати нову церкву. Молоду жінку сільського батюшки у селі ніби прийняли. Але згодом почалися дивні телефонні дзвінки.
— То дитина дзвонить і просить покликати татка, то якась жінка каже, що вона Сергієва дружина. Починаю у нього розпитувати — він сердиться. Переконав, що це неправда. І я знову повірила! Потім народився наш хлопчик. Пологи були тяжкими, я змучена, з ніг валюся. Правда, Сергій допомагав мені. Він теж недосипав, теж було тяжко йому. Але це ж сім'я, дитинка, через це всі сім'ї проходять. Раптом дзвонить телефон і благочинний району запитує: хто я така? «Дружина», — відповідаю впевнено, ще нічого не підозрюючи. «А ви знаєте, що ви незаконна дружина, ваш шлюб не є дійсним, а ваше дитя — байстрюча?». У мене відібрало дар мови. Кажу: поясніть, будь ласка, що ви маєте на увазі? «Отець Сергій уже був у шлюбі, і в нього є дитина від першої дружини», — чую у відповідь. Пропоную зустрітися і не по телефону про такі речі переговорити. В особистій розмові благочинний запитав мене: «А ви що, не знали, що священик, щоб отримати приход, мусить бути одруженим?» А звідки мені це знати?! Він почав мені дорікати, чому я не поцікавилася минулим отця Сергія. Як він собі це уявляв? Я люблю людину і ходитиму по селу, щоб розпитати й збирати про нього інформацію? — обурюється Наталя. — Я вірила йому, бо кому тоді вірити, як не священику? А ви, як благочинний, невже не знали, що ваш батюшка живе з якоюсь жінкою і не поцікавилися досі — на яких підставах? Він же бачив мене вагітною, як я сиділа на порозі хати. І це треба було чекати, поки я народжу дитя, і тоді, та ще в такій некоректній формі, сказати, що я незрозуміло хто, а мій син — байстрюк? Не розумію і людей з села, які, напевне, знали про минуле свого батюшки, але мовчали. Хоч би хто щось сказав мені...
До речі, священики не можуть одружуватися вдруге — це заборонено церковними канонами. Хоча є кілька винятків, коли їм дозволяють розірвати церковний шлюб, але під них наш герой абсолютно не потрапляє.
Зрозуміло, сімейне життя перетворилося на пекло. Сергій зізнався згодом, що одружився без любові, бо треба було одружитися, щоб на приході після семінарії служити. І в 19 років він уже мав приход. Дружина виявилася особою неблагонадійною, пожила кілька місяців і десь повіялась. Через півроку повернулася вагітною і сказала, що це його дитина. Отець Сергій дитину своєю не визнав, але з матушкою ще трохи пожив, потім вона прихопила його гроші й виїхала десь в Івано-Франківську область. На цьому перший шлюб і завершився. Наталя хотіла почути від Сергія єдине — його дитина у тієї жінки чи ні? Він поклявся, що ні. І хоч у душі не простила чоловікові брехню, але намагалася змиритися. А згодом відкрилася ще одна таємниця — був у батюшки, виявляється, і другий шлюб, тільки без вінчання! Якась молоденька дівчина з Києва, пожили недовго і, за його словами, теж украла якісь гроші, а потім виміняла їх на офіційне розлучення з отцем Сергієм. І ось тоді нерви у Наталі не витримали. Стільки стресів після важких пологів — занадто важко все це. Вона забрала півторамісячного сина і переїхала у райцентр. Тут у неї була квартира, і вона жила з сином сама. Після операції сама зносила коляску з 5 поверху, кидала самого сина у квартирі й бігла в магазин, словом, усе сама. У душі надіялася, що чоловік хоча б попросить вибачення, але він жодного разу не приїхав до дитини. Тільки одного дня знайшла під дверима упаковку памперсів і соки для дитини.
— Він вважав, що це його минуле і мене це не стосується. Але якби це мене не торкнулося! Простити таку брехню неможливо. Однак я б намагалася. Заради сина, щоб був у нього батько. Та я не бачила у чоловіка якихось особливих батьківських почуттів. Ще до весілля у нього запитувала про попередні захоплення, бо якось не вірилося, що такий красивий чоловік був самітником. Він усе заперечував і «любив» тільки мене. І до весілля справді носив мене на руках у прямому значенні. А після весілля як відрізало. Потім почала згадувати такі деталі, на які раніше не звертала уваги. Хрестини нашого хлопчика, треба моїх рідних відвезти на автобус, а він півтори години у церкві розмовляє з прихожанкою. Ви б її бачили: у міні-спідниці, колготки чорні в сіточку, голова не покрита, ніби щойно з великої кільцевої дороги. А він каже: «Я священик, мушу вислухати і допомогти кожній людині». Якщо ти священик, то чому не можеш своїй прихожанці пояснити, що приходити у храм у такому вигляді — соромно?! Я не кажу, що зі мною було легко, характер у мене теж непростий. На все маю свій погляд і відстоюю його. Коритися сліпо і тупо чоловікові не можу. Може, тому й не годилася на роль матушки. Але як можна було починати сімейне життя з такої великої брехні? Я йому розповіла про себе майже все і його просила. А він навіть дідуся свого і батька попередив, щоб вони не проговорилися про його минуле. І вони змовчали. Ми жили ті місяці ізольовано від людей, нікуди не ходили, ні з ким не спілкувалися. Напевне, боявся чоловік, щоб хтось не проговорився. Та якщо ти любиш жінку і не хочеш, щоб вона знала про твоє минуле — переїдь геть в інше село, район і почни життя спочатку. Правду не приховаєш, рано чи пізно вона випливе.
Зрештою родина Наталі забрала її на Волинь, щоб хоч якось допомогти. Купили квартиру в Луцьку. Через деякий час вона дала ще один шанс Сергієві й попросила приїхати хоча б побачити сина, який схожий на батька як дві краплі води. Той кілька разів приїздив. Наталя запропонувала йому залишитися тут, жити як люди хоча б заради сина. Але чоловік на «Западную Украину» переїжджати не захотів. А перевестися офіційно сюди він не міг — тоді викрилася б правда про його шлюби, які він, очевидно, вміло приховує від вищого священства. Оскільки нічим своїй сім'ї не допомагав, Наталя подала на розлучення і на аліменти. У суді батюшка сказав, що зарплати у нього немає, а живе виключно на пожертви прихожан. Суддя іронічно зауважила, що на найновіші моделі мобільних телефонів, комп'ютер, новий автомобіль кошти у нього є, а для сина 150 гривень аліментів накладно буде щомісяця присилати. На тому й порішили — 150 гривень платити зобов'язався. 9 травня хлопчику виповниться вже два рочки. Наталя змушена була вийти на роботу — щоб розвіятися від сімейних невдач та й копійку на сім'ю треба якусь заробляти.
Жінка зверталася з листом у Митрополію УПЦ Московського патрiархату, але отримала лише одну коротеньку відповідь. А ще після цього поштою почали надходити 150 гривень. Наталя вважає, що і благочинний району, і Митрополія покривають клірика Київської єпархії отця Сергія, бо після всього, що стало відомо, він і далі служить у церкві. Їй найбільше болить, чи має моральне право такий священик проповідувати слово Боже, коли сам загруз у гріхах, коли він калічить долі жінок та залишає дітей сиротами? Зрозуміло, людям стороннім у чужій сім'ї розібратися непросто, але поведінка батюшки заслуговує хоча б на якусь реакцію.
— Якби він був простим хлопцем, а не священиком — я простила б і забула. І перегорнула б цю сторінку свого життя як дурний сон. Родичі й знайомі радять не піднімати цю тему, мовляв, на священиків свій суд. Але чому всі мовчать, тим самим розв'язуючи їм руки, щоб вони знущалися над слабшим, щоб калічили чиїсь долі та зрікались власних дітей? — запитує Наталя. — Хіба цього вчить Біблія, яку вони читають щонеділі й щосвята у церкві, лицемірно закликаючи до добра, людяності та милосердя?
А ще вона з жахом відкрила для себе, що нині чимало молодих священиків своє служіння церкві перетворили на звичайнісінький бізнес. Принаймні серед тих, з ким вона вимушена була спілкуватися, таких було немало. Один працював у парі з «народним цілителем», який направляв своїх пацієнтів тільки до нього, щоб посвятили хату і похрестилися, бо «від цього усі біди ваші», а виручені гроші ділили навпіл. Інший відрікся від власної матері через те, що та не хоче купити йому трикімнатну квартиру у Львові, третій шукає багатих жінок, задовольняє їх, а ті жертвують за це «гроші на храм». Звичайно, всі живі люди, всі хочуть жити добре. Особливо сучасна молодь. Але священицький сан використовувати лише задля збагачення — хіба це не гріх?
— Незважаючи на все, що зі мною сталося, я й далі вірю в Бога, єдиного і всемогутнього, ходжу до церкви, причащаю сина. От тільки серце болить від пережитого та страшно, як з часом пояснити дитині поведінку батька-священика, який від нього відмовився? Прошу мою розповідь зрозуміти не як наклеп на священство. Цю правду я, обманута, скривджена і покинута жінка, осмілилась розповісти лише з однією метою — аби ще хтось не став жертвою таких святих отців, як мій колишній чоловік. Кому тепер можна вірити — я взагалі не знаю...
Як згодом пояснити синові правду про батька, вона вже знає: Наталя кожен прожитий день описує у щоденнику. Коли син виросте — прочитає і сам зробить висновки...
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
