Навчитися волі... аби померти

      Фестиваль приносить не тільки інформацію «на тему». Скажімо, в останньому числі журналу Variety (один із найавторитетніших кіночасописів світу) щойно прочитав про те, що російський продюсер Анатолій Фрадіс збирається робити фільм «Бабин Яр». Це буде історія про 14-річного хлопчика, який постраждав під час масової екзекуції. Передбачається, що зйомки відбудуться у Києві й під Києвом. Сценарист Грег Меллот, зніматимуть англійською. Бюджет фільму має становити близько 25 мільйонів доларів. Нині йде пошук режисера. Серед можливих кандидатів знамениті американці — Сідней Люмет, Барбра Стрейзанд, Норман Джувісон... Є сподівання на інвесторів з України, Росії та Польщі.

      Добре це чи погано? Ну, напевно, що добре — великі гроші, робота, знамениті учасники зйомок. А головне, Україні пора звикати до участі в міжнародних проектах. Це одна з чільних тем нині в Берліні. Тут працює новий Європейський ринок (Europian Film Market — EFM) і йдеться про витворення нових технологічних та організаційних структур, які дозволять по-новому облаштувати міжнародну копродукцію. Про розуміння важливості такого ринку свідчить хоча б те, що на відкритті EFM були присутні канцлер ФРН Ангела Меркель та міністр культури Бернд Нейман... Інша річ, що, як у будь-якій справі, коли берешся до неї не сам, варто б не загубитися, не розчинитися у континентальній «масовці», де є такі монстри кіноіндустрії, як Німеччина чи Франція.

      Німці на фестивалі виступають низкою потужних стрічок у конкурсі, а також у кількох ретроспективах, найголовнішою з яких є, власне, ретроспектива сучасних фільмів. Відчуття таке, що німецьке кіно нарощує не тільки індустріальні, а й творчі м'язи. Ще одним свідченням цього став конкурсний фільм «Свобода волі / Der Freie Wille» режисера Маттіаса Гласнера. Оповідь про Тео (Юрген Фогель не тільки зіграв головну роль, а й виступив у ролі одного зі сценаристів), молодого чоловіка з ознаками психічної неврівноваженості. Власне фільм починається без найменших передмовин — з довгого епізоду, де оскаженілий Тео підстерігає й гвалтує дівчину. Його затримують, і далі ми вже бачимо його по закінченні 9 років ув'язнення в психіатричній лікарні.

      Тео прагне увійти в нормальне життя, і в цьому його підтримують волонтери, котрі хочуть допомогти адаптуватися у навколишній реальності. Реальнiсть постає перед камерою оператора (а режисер і є тим оператором) в усіх своїх проявах. Точніше сказати, найчастіше ми бачимо сучасне життя великого міста очима героя, якому щиро хочеться позбутися залежності від гріховних думок про жіноче тіло. Одначе ж спробуйте утриматися, коли мало не кожна молода жінка вдягнута так, аби поефектніше подати свої секспринади. А до того ж і потужна рекламна—телевізійна—поліграфічна продукція значною мірою орієнтована на збудження тваринних почуттів — чоловічих передусім. Ні, фільм не виправдовує Тео, одначе, подiливши його точку зору, не можна не констатувати: оточення, в якому ми живемо, не гасить хвороби, не лікує їх, а навпаки, провокує їхнє загострення...

      Фільм некліпно стежить за боротьбою Тео із власною хтивістю. Тривалий час видається, що він перемагає себе. Ось, вистеживши молоду і звабливу жінку, забравшись у її квартиру і відкинувши ковдру, він усе ж іде геть, лиш доторкнувшись до найінтимніших місць. Перемога. А далі й зовсім чарівно. Між ним і дочкою його хазяїна Нетті (Сабіна Тімотео) спалахують романтичні почуття, і Тео поводиться як бездоганний лицар і кавалер. Остаточно примушуючи повірити в себе. Хеппі-енд? Ні, Гласнер і компанія відмовляються носити рожеві окуляри. Людська природа, а надто чоловіча, містить у собі так багато звірячого. Під тонесеньким шаром цивілізації бурхають зоологічні емоції. Тео таки зривається, накидається на першу-ліпшу жінку й гвалтує її в гаражі.

      Й отут мало не документальна драма виходить у режим мелодрами. Знесилений боротьбою зі своїм підпіллям, Тео зрікається Нетті, розповідаючи про все, як воно є. Одначе несподівано молода жінка починає боротьбу за кохану людину. Вона навіть йде на зустріч із жертвою Тео, яка, втім, сама гвалтує жінку (отут почуття міри зраджує авторам). Заключні епізоди — пошуки Тео, котрий вирішив покінчити з життям, яке він так і не зумів здолати. Одкривши вени, він помирає в обіймах Нетті на березі моря. Екстатичний фінал про програну людську долю. Така собі «Німецька трагедія» на суперсучасному матеріалі. З точним поєднанням документально відтвореного й художньо, мистецьки обробленого.

      Загалом чим далі, тим очевиднішими стають принципи програмування великого конкурсу — в ньому переважають фільми соціального, ба, навіть політичного спрямування. Картина аргентинця Родріго Морено називається El Custodio. Дуже хороший актор Хуліо Хавез (його одразу вписали в число претендетів на «Срібного ведмедя» за кращу чоловічу роль) грає роль охоронця міністра. Рубен не позбавлений амбіцій — він дуже добре малює і, напевно, замолоду мрiяв про зовсім інше майбутнє. Та ба, став тінню одного з сильних світу цього. Він спостерігач, він увесь у житті міністра та його строкатого сімейства. Режисер прагне говорити мовою кіно — довгими, іноді пронизливо довгими планами, без діалогів, промовляє так багато... Хвилин зо три, скажімо, ми спостерігаємо за тим, як Рубен супроводжує міністра до туалету, а потім назад. І не треба слів: презирливе ставлення охоронця до свого шефа наростає. А з ним і бажання радикально змінити своє життя. Усе закінчується кулею в голову міністра — зовсім не віртуальною. Реалізоване бажання багатьох тих, хто не хоче бути тінню, чимось третьорядним на цьому святі життя.

      У вівторок показали один із найочікуваніших фільмів фестивальної програми — «Дорога до Гуантанамо / The Road to Guantanamo» британських режисерів Майкла Вінтерботтома та Мата Вайткросса. Вінтерботтом два роки тому тріумфував у Берліні, діставши «Золотого ведмедя» за картину «У тому світі». І от знову про Схід, і про відносини між Сходом і Заходом. Оповідь про те, як четверо молодих мусульман, що мешкають у Британії, вирушають на свою історичну батьківщину до Пакистану, а потім до Афганістану. Події відбуваються восени 2001 року, коли американці заходилися наводити порядок у деяких східних країнах. От четверо молодиків, віком від 19 до 23 років, і опиняються в американському полоні. Уся подальша історія — це відтворення мук. Тим, кому поталанить подивитися фільм (не впевнений, що американці, які правлять бал на наших теренах, будуть просувати його на український ринок), пропоную знайти відмінності між ставленням до полонених із боку німців, у часи Другої світової, й американців. Навряд чи вам вдасться. Автори наполягають на тому, що це зовсім не мистецькі вигадки — ігрові епізоди густо перемішані з інтерв'ю і навіть чисто документальними зйомками (їх легко пізнати — якість тут недосконала). Очевидці свідчать: американська військова машина перемелює «ворогів» зі звірячою заповзятливістю...

      «Ми розказуємо історію словами жертв», — так прокоментував Вінтерботтом свій фільм. Чи треба казати, яким чином стрічка резонує із сьогоднішньою «карикатурною», хоча й зовсім не смішною війною? Американці (а на екрані ми бачимо і Джорджа Буша, і міністра оборони Рамсвелда: зал Берлінале одверто сміявся з їхнiх слів про дотримання якихось благородних конвенцій) виглядають — після побаченого у фільмі — на диво «переконливо у ролі навчителів демократії для усього світу. Мабуть, мусульманам картина сподобається, можливо, її сприймуть як таку собі форму вибачення західних інтелектуалів за агресивне «навчительство».

      Закінчується картина поверненням хлопців до Пакистану, де їх зустрічають як героїв. Справді, вони вистояли, кілька років поспіль провівши навіть не за гратами, а у клітках, і відповідаючи рішуче «ні» на запитання про їхню причетність до «Аль-Каїди» і Бен-Ладена. Хоча, здавалося б, так легко було перевірити ідентичність людей, що мешкають у Великій Британії. Не здивуюсь, якщо фільм британців дістане головний приз. Політична складова часом дуже важлива.

      У середу вручили почесного «Золотого ведмедя» за внесок у кіно видатному польському режисерові Анджею Вайді, одна з найпочесніших нагород якого, Каннська «Золота пальмова гілка», була колись вручена за далеко не кращий його фільм «Людина із заліза». Митців винагороджують не тільки за мистецтво, а й за сміливість, громадянську мужність, викриття хвороб, якими хворіє людство. Хоча сказано ж: історія вчить тому, що нічому не вчить. Задавнені хвороби не лікуються, хоча природа їх надто відома.

Берлін.