Сповідь «машинного» раба

Симптоми — бліде обличчя і червоні очі. Це — ломка!

      Про наркозалежність, жахливий потяг до цигарок чи алкоголю відомо всім, і лікування цих хвороб вже давно не є новиною. А от про залежність комп'ютерну мало хто чув. «Хворі» годинами можуть спілкуватися з віртуальними друзями, розкладати карткові пасьянси, будувати міста, вбивати монстрів, змагатися у перегонах. По-справжньому нервують, коли не вдається досягнути мети, по-дитячому радіють, виграючи.

      Спеціалізованих клінік для лікування від психічних розладів такого штибу в Україні нема (можливо, це пов'язано з тим, що досі наші медики не вважають пристрасть до комп'ютера патологічною). Одначе професійну допомогу можна одержати в Інституті психіатрії і наркології в Києві (аналогічний інститут функціонує в Харкові), у реабілітаційному центрі для алко- і наркозалежних у місті Ірпінь (до речі, він вважається одним із найефективніших у світі) або ж у місцевому реабілітаційному центрі «Любов». В останньому «УМ» побувала, аби детальніше ознайомитися з цією залежністю та її проявами.

      У центрі нам розповіли, що залежність від комп'ютера — реальна хвороба. Як і будь-який недуг, вона проходить кілька етапів. Спочатку виникає цікавість до ігор, потім — втягування: гравці не зупиняються на якомусь рівні, прагнуть побити всі можливі рекорди і перевершити себе. Згодом ігри здаються надто простими, й гравець починає шукати нові. За словами Наталії Потопаєвої, директора реабілітаційного центру «Любов», другий етап настає у будь-якому випадку, оскільки на першому гравець не здатен зупинитися, адже не усвідомлює реальної загрози.

      Третій — повна залежність. Час без гри супроводжується справжніми «ломками»: і нудно, і сумно, голова болить, і справи не йдуть добре. Молоді люди ходять з блідими обличчями та червоними очима. Їхня мова звучить непевно і наповнена такими словами, що зрозуміє хіба той, хто також тиснув на кнопки клавіатури не одну годину.

«Я зрозумів дві речі: комп'ютер — це все, а зі школою треба «зав'язувати», бо геть не вистачає часу»

      «Інтернет-залежність існує так само, як наркотична чи алкогольна, але позбутися її реально», — з упевненістю говорить Микита Басенко.  Із цим хлопцем ми познайомилися завдяки центру. Сьогодні він завзято допомагає молодим людям протистояти хворбi, адже пройшов через усе це самостійно. «Все починалося доволі безневинно,— почав свою розповідь 21-річний Микита. — У третьому класі почав грати в комп'ютерні ігри — на той час комп'ютер для багатьох ще був дивиною».

      Оскільки у футбол не дозволяли грати через поганий зір, а стріляти з пістолетів — через релігійні переконання мами, то комп'ютер став єдиною втіхою, до того ж тут панувала вседозволеність. У п'ятому класі вже замислився над тим, як створюються ігри і зайнявся програмуванням. «Спочатку це були перепрограмування ігор. Наприклад, хотілося, щоб мій герой вбивав усіх, не піднімаючи навіть зброї, — вдавалося. Усе це підштовхувало до нових «відкриттів».

      Ще через рік хлопець вперше «зайшов» в інтернет, і йому сподобалося... Він усвідомив, що реально більше знається на комп'ютері, ніж на чомусь іншому. «Я зрозумів дві речі: комп'ютер — це усе, а зi школою треба «зав'язувати», бо геть не вистачає часу», — каже хлопець.

      Микита почав віддавати глобальній мережі весь вільний час, але цього не вистачало. Віртуальні друзі, іграшки. Так непомітно йому став нецікавим реальний світ. «У ньому було все для мене дуже складно: багато гамору, кожен від мене щось хотів. Кілька разів мене навіть мало не збила машина — я ж звик, що у віртуальному світі моїх героїв переїжджає машина, але натискаєш на клавіатурі F1 — і герой знову живий! Згодом у «компі» я вийшов на той рівень, що почав зламувати нескладні банківські рахунки. Тому про коледж і мови не могло бути», — згадує Микита.

«Я спав по 15 хвилин на добу»

      Але смерть бабусі стала зламним моментом у житті хлопця. «Я зрозумів, що з реальністю мене нічого не пов'язує. Бабуся була єдиною дорогою людиною і другом, — каже Микита, — у будь-якій ситуації я знаходив у неї підтримку і розуміння. А залишившись без останньої зачіпки за реальність, остаточно занурився у віртуальність. Я спав по 15 хвилин на добу. Щоб не втрачати час, перестав нормально харчуватися, перейшовши на продукти швидкого приготування».

      Були часи, каже хлопець, коли в кишені ані копійки, голова тріщить, а комп'ютер зламаний. «Для мене це був кінець світу, — згадує Микита. — На позичені гроші йшов у інтернет-кафе, вмикав «комп» і просто дивився — головний біль моментально вщухав, і проблеми вже не здавалися глобальними. Це була така залежність від машини, що важко собі навіть уявити!».

      Батьки ж почали хвилюватися лише тоді, коли з дому стали зникати цінні речі й гроші. Хлопець продав новий мамин телефон, аби поповнити інтернет-рахунок, крав гроші в батька, щоб купити нові комп'ютерні програми. Зараз Микита певен, що два його товариші померли саме від композалежності: один — від перенапруження головного мозку, інший — від опромінення. «Але і це мене не зупинило, я лише налаштував себе на таку ж саму долю: помру в 25 років або ж осліпну (на всяк випадок навіть вивчив програму для сліпих)».

Перед заповненням кожного пункту анкети хлопець запитував: «У реальному чи віртуальному світі?..»

      Мама не вірила, що її син — наркоман, звернулася по допомогу до близької людини, Наталiї Потопаєвої, психолога, директора реабілітаційного центру для алко- і наркозалежних «Любов».

      «Уже наступного ранку я був у офісі реабцентру і цілковито серйозно доводив директорці переваги віртуального світу над реальним: «Зрозумійте, у віртуалії уже все є. Мені не потрібно шукати дружину. У мене вже є сім'я. Я можу робити що завгодно, де завгодно, у будь-який час доби і року. Вчора вночі, приміром, був на шашликах на Єлисейських полях і при цьому ніякого дискомфорту — їдкого диму, жиру, що стікає по руках...» — згадує вже з посмішкою зараз Микита.

      Попри його дивну тираду, бесіда з Наталією супроводжувалася і дивною поведінкою хлопця. Уже багато місяців поспіль він страждав від сильного головного болю. А цього разу біль був настільки сильним, що Микита періодично втрачав свідомість, а отямившись, не міг згадати, про що вони розмовляли (з наркоманами, до речі, часто таке трапляється).

      За кілька годин Микита Басенко вже заповнював анкету в стаціонарі реабілітаційного центру, що в Ірпіні, й дивував медпрацівників, які на своєму віці бачили й не таке. Перед заповненням кожного пункту анкети: «домашня адреса» чи «сімейний стан» — хлопець питав: «У реальному чи у віртуальному світі?..»

      «Перший тиждень мої думки були спрямованi лише в одному руслі: як добратися до комп'ютера? Я пропонував навіть гроші охоронцю, аби тільки впустив мене в кабінет директора центру, бо там був комп'ютер. Просто наче, як наркоману чи алкоголіку, потрібна була «доза», — каже Микита.

У центрі довелося прожити 6 місяців

      У центрі лікування здійснюється за індивідуальною програмою. «Одного разу я немовби прокинувся від страшного сну, — згадує хлопець. — Почав звертати увагу на зелену траву, грати у справжній футбол, нарешті почав помічати реальних людей. Я відчув смак справжнього життя. Із задоволенням прав, рубав дрова, з цікавістю спостерігав за рослинами. У мене з'явилися реальні друзі, і я вперше задумався над сенсом життя і своїм призначенням».

      За п'ять місяців (!) перебування у центрі Микита зрозумів, як багато втратив у реальному світі за 10 років віртуального існування. Програма «10 кроків» і працівники центру допомогли звільнитися від комп'ютерного рабства.

      Зараз Басенко допомагає іншим перебороти цю залежність, яка поглинає людину так само, як наркотична чи алкогольна, і поширюється, як епідемія, особливо серед молоді. Мама хлопця каже, що ця проблема трапляється здебільшого з дітьми, яким не вистачає уваги дорослих, — вони вже це зрозуміли.