Мовна благодать

      Читач iз Вінниччини запитує: «Кажуть, і навіть пишуть у газетах, що Бог не розуміє української мови. Нібито коли відправа йшла українською й молдавською мовами, то Бог молдавську прийняв, а українську — ні...»

      Воістину дивним, якщо не сміховинним, є твердження окремих представників російського православ'я про нібито «безблагодатність» української мови. Хіба вже по мові дається благодать, а не по вірі?! Та й Господь насправді не слова слухає, а серця людські. Слова ж — не Йому потрібні, але нам, немічним, як про це сказав іще святий отець церкви, преподобний Ісак Сирійський: «Тиша є таємницею майбутнього віку; словеса ж — суть зброя віку цього». Що ж до благодатності (в тому сенсі, як її розуміють означені ревнителі), то не староболгарська мова мала би бути «найблагодатнішою», а давньоєврейська (мова гебру, іврит), що нею написані книги Святого Письма Старого Заповіту, або арамейська, якою розмовляв Сам Христос та учні Його, або, зрештою, давньогрецька, що нею представлено більшість книг Священного Писання Нового Завіту. Та й сучасна зрусифікована церковнослов'янська мова уже не є тією староболгарською (точніше солунським діалектом староболгарської), що її запровадили як богослужбову мову на наших теренах святі брати Кирило та Мефодій. Мова ця була прийнятною тоді, влітку 988 року, в час хрещення киян. У той час і прийнято було богослужбові книги з Болгарії і болгарський правопис, що його упорядкували просвітителі слов'янських земель та їхні учні. Цей правопис зветься старослов'янським. І староболгарська мова, що прийшла у церковне життя, була на той час прийнятною для русичів, адже Київ стояв у самому центрі східнослов'янського державного життя. Від святих Кирила й Мефодія отримали ми і переклад Святого Письма з грецької на старослов'янську мову. Сьогодні ж нею не розмовляють навіть самі болгари та македонці, втім, як і сучасні греки говорять новогрецькою, а не давньогрецькою мовою.

      Щодо зрозумілості мови богослужінь, навіть випускники духовних академій тримають у себе саморобні словники, щоб зрозуміти суть написаного цією мовою. Хай спитають у своїх парафіян ті, хто твердить, ніби церковнослов'янська є «всім слов'янам зрозумілою», чи розуміють вони, коли чують у молитвах перед літургією такі, наприклад, вирази: «тук свой затвориша» або «яко скимен обитаяй в тайных»? Можна вказати на вирази ще складніші, як от: «Вскую непщуете, горы усыренныя?» (Псалом 67, 17 вірш). І таким неясним для розуміння більшості вірних виразам «несть числа».

      Про необхідність говорити в церкві лише зрозумілою мовою навчав іще святий апостол Божий Павло. У Першому своєму посланні до коринфян він виразно наставляє: «Як говорить хто чужою мовою, той не людям говорить, а Богові, бо ніхто його не розуміє, і він духом говорить таємне... Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе... Бо коли сурма звук невиразний дає, — хто до бою готуватись буде? Так і ви, коли мовою не подасте зрозумілого слова, — як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер!.. Але в церкві волію п'ять слів зрозумілих сказати, аніж десять тисяч слів чужою мовою!»

      Про день же П'ятидесятниці, коли зійшов Дух Святий на апостолів, читаємо: «Усі ж вони сповнилися Духом Святим і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав (тож з волі Божої — молитися й проповідувати рідною мовою! — Авт.). Перебували ж у Єрусалимі... люди побожні від усякого народу під небом. А коли оцей гомін зчинився, зібралося безліч народу, — та й дивувалися, бо кожен із них тут почув, що вони розмовляли їхньою власною мовою!..» (Діяння святих апостолів). Тому-то мовне питання у церкві є питанням насправді не церковним, а політичним.