Фото Сергія ГУДАКА.
Виповнилося три роки, як Апостольский адміністратор Мукачівської греко-католицької єпархії владика Мілан (Шашік) приступив до виконання обов'язків. За цей час життя закарпатських греко-католиків суттєво змінилося. А за підсумками минулого року, владика Мілан, громадянин Словаччини, якому до цього довелося працювати у Римі, Південній Америці, Папській нунціатурі в Києві, визнаний журналістами «Громадським діячем» 2005 року на Закарпатті.
— Ваше преосвященство, звання «Людина року» стало для вас несподіванкою?
— Коли мені прийшло вітання, я подумав, що наді мною жартують. Але вважаю, що це оцінка не тільки моєї праці, а й усього проводу Мукачівської греко-католицької єпархії. З Божою допомогою чимало зроблено. Хоча в мене болить серце від тих проблем, які не можу вирішити. У першу чергу, це неможливість зав'язати діалог із православною церквою. Найсвіжіший приклад: ми стоїмо на порозі тижня молитов за єдність християн, який відбувається у всьому світі. Вірні різних конфесій протягом цих днів моляться за християнську єдність, яку проповідував Христос. Такі молитовні зустрічі відбуваються і в Закарпатті, але жодного разу в них офіційно не брала участь УПЦ Московського патріархату, яка в області домінує. У таких екуменічних молитвах у нас беруть участь греко-католицька, римо-католицька, реформатська церкви, подеколи баптисти. По черзі молимося разом iз вірними в головних ужгородських храмах цих конфесій і по всій області. Це справді зближує людей, допомагає уникати міжконфесійної ворожнечі. Московський патріархат категорично відмовляється від спільної молитви. А якщо немає діалогу, здавалося б, у такому простому питанні, як молитва за єдність християн, що тоді говорити за майнові суперечки?
— На Різдво ви правили службу просто неба з вашими вірними...
— Так, уже вдруге я підтримую тих, хто 15 років молиться біля свого храму, але не може туди зайти. 7 і 8 січня — в одне з найбільших християнських свят — я молився на вулиці разом iз вірниками сіл Великі Лази та Бенедиківці. Давним-давно суд прийняв рішення, що церкви цих сіл належать греко-католикам, але до цього часу воно не впроваджено в дію. А поміж тим люди, переважно літні, в дощ і сніг продовжують молитися на вулиці. Я не маю морального права не бути з ними.
— За ці три роки вдалося зменшити кількість «гарячих точок» на релігійній мапі Закарпаття?
— Компромісу досягнуто лише в поодиноких випадках. Як відомо, греко-католицька церква, домінуюча до війни на Закарпатті, була репресована комуністичним режимом. Тільки третину наших храмів повернули, звідси і бере коріння протистояння. Люди не мають, де молитися. Тому конфліктних точок багато. Греко-католицькі громади будують нові церкви, не вдаючись до насильства. Якби ми діяли так, як поводяться з нами, — тут була б війна. За 15 років збудовано 90 нових церков і каплиць, де вже проводять богослужіння. У стані будівництва є ще 60 храмів. Якщо взяти до уваги, що є 370 громад і нам близько сотні храмів повернуто, то не вистачає ще сотні.
— А який приблизний кошторис будівництва церкви?
— Церкви є різні. Днями читав статтю у журналі «Корреспондент»: «Звідки у церкви гроші?». Автор пише про сотні мільйонів доларів, якими володіють українські конфесії. Не знаю, звідки такі дані, бо наша, Мукачівська греко-католицька, єпархія є бідною. Журналіст вказує, що маленька церква коштує 100 тисяч доларів. Не знаю, де як, але в нас є й церківці, збудовані за 50 тисяч гривень. І, в основному, на пожертви вірних. Хоча ми проти того, аби проблема міжконфесійних суперечок вирішувалася лише за кошти тих, хто постраждав, кого було переслідувано, в кого відібрали майно. Це нонсенс!
— Усе ж, є чим тішитися за ці три роки?
— Найперше, ми закінчили будівництво Ужгородської греко-католицької духовної академії імені Теодора Ромжі. Для життя кожної єпархії це має надзвичайне значення. Нещодавно освячено дяківську школу в Хусті, де проводиться підготовка майбутніх семінаристів та дяків. Відкрито дитячий будинок у Королеві та будинок для літніх людей в Усть-Чорній, якими опікуються наші монахині. Поволі церква вносить до суспільства не тільки духовність, а й любов і милосердя, як було в минулому. Це велике поле для діяльності, де можлива співпраця між основними конфесіями краю — греко-католицькою і православною, як це є в інших країнах. Хотілося б, щоб ми доросли до такого рівня. Хоча є місця і в нас, де конфесії перейшли від протистояння до співпраці, де священики й вірні сходяться разом на свята.
— Можете їх назвати?
— Я боюся це робити. На жаль, у нас священиків можуть покарати за те, що вони поводяться, як християни. Розбрат і міжконфесійні суперечки нікому не на користь. І ті, хто заохочує до ненависті, мотивуючи це захистом своєї віри, насправді від неї віддаляються. Це — мов бумеранг, який завжди повертається. Мене дивує позиція політиків, які твердять, що православних — більшість і не треба їх гнівити. Навіть якщо це порушує закон чи конституційну рівність конфесій! У цивілізованих країнах під охороною завжди меншість. А у нас ця більшість є ще й агресивною! Замість того, аби волати, яка у них велика канонічна територія, Московському патріархату слід було б налагодити кращу роботу в себе вдома. В Україні більше православних громад, як у втричі більшій за населенням Російській Федерації, де часто по одній церкві на цілий район. Ось де в першу чергу потрібна увага Московського патріархату, а не на Заході України!
Нам, до слова, багато дечого за ці роки й не вдалося здійснити. Ми могли б систематичніше працювати у школах, лікарнях, війську, в'язницях. Поки що це відбувається спонтанно. На жаль, церква сьогодні не має іншого доходу, окрім милостині. Тому важко утримувати священиків у такому служінні. В більшості країн держава сама оплачує капеланів, котрі служать у війську чи в лікарнях. Бо добре розуміє, яке це має психологічне значення для людей, котрі там перебувають. Є проблеми, вирішення яких потребує багатьох років. Наприклад, житло для священиків. Велика частина повернутих парафіяльних будинків використовується нині як каплиці, бо люди не мають, де молитися. Хоча прогрес у тому, що їм дозволяють спокійно правити службу.
— Ваша позиція під час минулих президентських виборів, коли ви чи не єдиний із поміж керівників закарпатських конфесій відмовилися підписатися за Януковича, викликала здивування і захоплення...
— Я керувався совістю, хоча мені й погрожували. Своїм підписом я чинив би тиск на людей. Цього, власне, й хотіли ті, хто його вимагав. 38 років свого життя я прожив під комуністами, і такі методи мене обурюють. Я — м'яка людина. Але коли на мене тиснуть, я твердну... Після виборчих перегонів я щиро тішився, що відбулися зміни, і з великою надією сприйняв те, що люди мають можливість вільно обирати майбутнє. Але демократія не означає робити, що забажаю, навіть на шкоду іншому. Свобода — це можливість обирати добро. У цьому контексті я зустрічав таких, які робили добро при минулій владі, і таких, що чинять зло при теперішній. Немає розмежування, мовляв, там усе було чорне, а зараз усе біле. Бо це розмежування йде через людські серця. Відчувається, що змінився клімат у суспільстві, з'явилася можливість вибору. Але я особисто сподівався, що дотримання законів буде суворішим.
Щодо церкви в сьогоденні, то вона, ясна річ, не повинна замикатися в собі, а має відігравати консолідуючу роль у суспільстві. Багато хочемо робити в освітньому напрямi. У двох сотнях недільних шкіл проповідуємо слово Боже. Є співпраця зі студентами, викладачами Ужгородського національного університету. До нас приїжджають вчені з багатьох країн, читають лекції в нашій Академії. Чимало гостей хочуть побачити закарпатських вірників, які в новітній історії пережили переслідування і випробування віри, як колись перші християни. Для гостей дуже важливо помолитися тут, спільно з простими закарпатцями. Вони від'їжджають звідси подивованими і духовно наснаженими. Для прикладу, днями до Ужгорода приїхали двоє священиків з Індії. Вони викладатимуть в Академії. Стараємося оберігати наші перлини — старовинні дерев'яні церкви. Реставрували унікальний, півторастолітній розпис Фердінанда Видри греко-католицького храму в Білках. Хочемо відновити розписи візитівки Ужгорода — Кафедрального собору. Почали ремонт єпископської резиденції, яка, щоправда, нам ще цілком не передана. Цього року маємо дві великі річниці. Болісну — 20-річчя Чорнобильської трагедії, яку відзначимо молитвами і допомогою постраждалим. Другий ювілей — 15-річчя проголошення незалежності України — є радісним.
Мукачівська єпархія має 370 зареєстрованих громад, 190 храмів, 200 священиків, 130 семінаристів, близько 10 монастирів.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
