Ще кілька років тому поняттям «роялті» та дотримання авторських прав ніхто собі навіть голову не морочив. Власники барів-ресторанів щодня крутили музику, забезпечуючи собі тим самим клієнтів, а значить, і прибуток, та нахабно відмахувалися від рекомендацій платити за «музичний супровід» свого бізнесу. Але потроху ця ситуація набирає цивілізованого вигляду — хоч і зі скрипом, але відповідні пункти нашого законодавства починають діяти.
Нещодавно представники Української ліги музичних прав, організації, що займається збором та розподілом коштів за публічне використання музики, оголосили підсумки своєї роботи за минулий рік. Динаміка рекордно позитивна: у 2005-му за публічне розповсюдження музики в Україні Ліга зiбрала близько 500 тисяч гривень, що у 2,5 рази більше, ніж у 2004-му. «Результатом ми задоволені, — каже директор Ліги Олексій Гуменчук. — І вже в наступному році плануємо збільшити збори до 1 мільйона гривень».
Щоправда, ця статистика у світовому масштабі — краплина в морі і не більше. Оскільки колеги пана Гуменчука з Голландії правовласникам музичних творів минулого року перерахували 50 мільйонів євро. І навіть у Радянському Союзі, згадки про який сьогодні прийнято щедро здобрювати негативними епітетами, ця система працювала значно ефективніше. Всесоюзне агенство авторських прав лише одному Юрію Антонову перераховувало кілька тисяч рублів щомісяця, а сам артист на той час вважався чи не єдиним офіційним мільйонером СРСР. Відчуйте, як кажуть, різницю і погодьтеся, що нам до таких показників ще дуже далеко.
«Ми постійно ведемо роз'яснення, і логіка тут проста, — розповідає про принципи роботи Ліги Олексій Гуменчук. — Кажемо, що авторам і власникам музики приємно, звісно, коли їхні твори радують людей і підвищують прибутки вашого бізнесу. Але вони хочуть, щоб ви заплатили за їхню роботу, як ви платите за воду чи електроенергію. Щоб не ходити до вас по одному, вони створили таку організацію, яку зобов'язали захищати їхні права і отримувати оплату. Рано чи пізно, але платитимуть усі. Бо так буде чесно. Питання тільки в тому, скільки часу знадобиться Україні, щоб стати цивілізованою у цій сфері».
Звісно, в ефективній динаміці тут зацікавлені й самі артисти та власники музичних творів. «Це дійсно реальна допомога артистам, — вважає генеральний директор рекордингової компанії «Лавіна Мьюзік» Едуард Клім. — А щоб суми, що надходять на рахунки наших музикантів, були суттєвішими, пропоную надати преференцію українцям. П'ятдесят відсотків зібраних коштів перераховувати нашим виконавцям, а іншу половину — всім закордонним, незважаючи на те, що якраз закордонні виконавці звучать у наших ефірах набагато частіше».
Самі ж музиканти поки що особливих надій на роялті не покладають, але вірять, що в майбутньому за гроші від використання їхньої музики можна буде купити, умовно кажучи, не лише пачку морозива. «Я переконаний, — каже лідер гурту ТНМК Фагот, — що з часом завдяки системі зборів навіть один хіт забезпечуватиме музиканту стабільний прибуток».
Спочатку я намагалася отримати коментар від усіх. Радіостанцій, які повинні платити авторські відрахування в розмірі 2 відсотків із прибутку. Фаст-фудів чи супер-маркетів, у яких деренчання візочків теж намагаються заглушити музичним оформленням (за це треба сплачувати 1 відсоток із прибутку). Від самих виконавців, які подекуди, як виявилося, навіть не чули, що така система виплат у країні взагалі працює. Від рекордингових компаній, які входять до Української ліги музичних прав, володіють суміжними правами на музичні твори, представляють закордон і найбільше зацікавлені в отриманні своїх авторських виплат. Але більшість юристів чи прес-служби не коментували ситуацію офіційно. Основний аргумент — дуже багато непродуманих юридичних нюансів, щось коментувати взагалі важко.
Цікаву цитату наводить газета «Комерсант»: PR-директор звукозаписної компанії Moon Record’s (вона має права на альбоми більшості популярних російських і закордонних виконавців на Україні) Андрій Гулик заявив газеті, що «з моменту вступу закону про відрахування в силу ніхто не переводив ніяких грошей ні компанії, ні виконавцям. Я також не чув, щоб такі гроші одержували інші звукозаписуючі компанії. Невідомо, де перебувають збори від відрахувань, про які заявляють Український музичний альянс і Українська ліга музичних прав».
Ситуація, яку змалювали «УМ» «без диктофона», виглядає так: Закон «Про авторські й суміжні права», який прийняли ще у 2003 році, на практиці не діє. Система збору коштів не налагоджена і своєю формою вона нагадує, радше, рекет: «От закон, треба платити». — «Ви ж не маєте права дивитися мої бухгалтерські документи, щоб вирахувати з них один чи два відсотки?» — «Не маю, але ж ми можемо домовитися». Тобто якщо ми «домовляємося» на початковому рівні збору коштів, то не виключено, що на розподільчому — буде те ж саме. Ресторатори кажуть, що не платитимуть, доки не матимуть гарантій, що кошти справді отримають музиканти. І потім, як можна прослідкувати, хто отримає зібрані з ресторанів, скажімо, гроші за відтворену бразильську музику від N, права на яку перекупила американська компанія X у чилійської Y?
А у самих виконавців, звісно, і без того є чим голову, тобто свої горлянки, зайняти. Пригадаю, якось Вакарчук, команда якого завжди в маркетингу тримала планку, казав, що «лупати сю скалу» доводиться виделкою, і «ОЕ» чи не єдині у країні, хто переймається питанням відшкодування авторських прав. Та й кому, зрештою, платити, якщо наших «форматних» виконавців, які ротуються по радіо, а відтак перебувають у фаворі і для мережі маркетів чи ресторанів, перерахуєш на пальцях...
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
