Полярний рейс

      Київськиї підприємець Володимир Стадник (Grand Gallery, «Фарфор Фаянс», Villeroy&Boch Ukraine) весь свій вільний час присвячує подорожам. У свої 36 років він відвідав більше нiж 40 країн, і на мапі Земної кулі все складніше знайти куточок, де він ще не був і якого не бачив. У січні він втілив у життя найоригінальнiший і найамбітніший на сьогодні свій туристичний проект. Стадник першим iз українців побував на Південному як турист. По приїзді він зустрівся з нашим кореспондентом і розповів про враження від подорожі.

      — У яких країнах ти побував за останній рік?

      — На Кубі, у Франції, Італії, Іспанії, Німеччині, Англії, Шотландії, Домініканській Республіці. У листопаді разом з Київським чайним клубом подорожував горами Китаю.

      — Коли вирішив відвідати Південний полюс?

      — Вперше ідея побувати на обох полюсах виникла вже давно. Майже два роки вона визрівала і формувалась. І восени 2005 року, натрапивши в інтернеті на рекламу американської компанії Adventure-networks, яка є ексклюзивним туроператором, що здійснює тури на Південний полюс, я вирішив діяти.

      — Як готувався?

      — Спочатку — серйозне медичне обстеження і закупівля необхідних речей і обладнання. Мені передали список з майже 50-ма найменуваннями. Дещо довелось купувати за кордоном. Найголовніше — полярний костюм, чоботи, розраховані на -100 градусів С, і спальний мішок, в якому при -50 градусах морозу можна ночувати на снігу, — орендував у фірми-організатора.

      — Як здійснювався переліт?

      — До невеличкого містечка на півдні Чилі — Пунта Аренас, летів з кількома пересадками через Франкфурт, Сан-Пауло і Сантьяго. Саме в Аренасі було сформовано групу і проведено остаточний інструктаж. Після цього ми ще три дні жили в місцевому готелі, очікуючи на погоду. Кожні дві години був зв'язок з базовим табором і телефонна перекличка. Кожної миті могла надійти команда, і через 10 хвилин літак мав злетіти.

      — Чи великою була група і з яких країн були туристи?

      — З Аренаса нас відлітало 40 чоловік, але більшість летіли тільки до базового табору «Петріот хілз» за 1000 км від полюса. В нашій групі було 11 чоловік. Крім мене — англієць, японець, голландець, данець, решта — американці. Представник компанії мені одразу заявив, що я перший український турист, який побуває на Південному полюсі.

      — Яка авіакомпанія здійснює рейси в Антарктиду?

      — Летіли чартером на ІЛ-76 з російським екіпажем, що розмiщений у Севастополі. Мені дуже зраділи, і більшу частину дороги я просидів у кабіні пілотів, навіть деякий час сидів за штурвалом сам, а пілоти пішли в салон.

      — Чому з Чилі в Антарктиду літають росіяни?

      — Більше ніхто не наважується. Посадити такий великий літак на непідготовлений майданчик дуже важко. До нас у табір прилітали ірландські льотчики, щоб ознайомитися з умовами роботи, і вирішили відмовитись.

      — Що робили в базовому таборі?

      — «Петрiот хіллз» — маленьке наметове містечко, в якому — близько десяти спальних наметів і великий намет-їдальня. Надворі -30, в наметі -8. Перельоту на полюс чекали 5 діб. Про гарячий душ і теплу постіль тільки мріяли. Майже весь час був сильний вітер, від 50 до100 км/год. Увесь розклад залежить від погоди. Доби не помічаєш — суцільний полярний день. Сонце ходить колами, то піднімаючись, то опускаючись над обрієм. Сильний вітер, заметіль — спиш у наметі, трохи розвиднілось — можна прогулятися околицями. Ходили на полярну станцію, яку залишили чилійці, підіймались на сусідню гору. Підійматись почали вп'ятьох, але англієць і данець напівдорозі повернули назад. До вершини дійшли втрьох з американцями.

      — Чим годували?

      — Здебільшого консервами і напівфабрикатами. Не ресторан, звичайно, але їсти можна. Вся вода — розтоплена місцева крига з металевим присмаком. Звикнути важко.

      — Алкоголь?

      — Там не наливали. З собою, зі всієї групи, було тільки в мене. Компанію мені склали два життєлюбні американці, інші утримувались.

      — Гігієна?

      — Звичайно, в умовах, коли у найтеплішому приміщенні -8 , довгий час існувати важко. Навіть просто помити руки проблемно. Пачка вологих серветок, яку я взяв із собою, змерзлась у крижану цеглину, і щоб відірвати від неї хоча б кілька серветок, треба було деякий час спеціально зігрівати її. Туалет — намет з великою металевою діжкою, яку по дорозі назад, в Пунта Аренас, у літаку везли разом iз нами. В Антарктиці ніяких відходів залишати не можна.

      — Жінки у таборі були?

      — Одна, але розгледіти, що це жінка, було дуже важко. Антарктида — місце чоловіче.

      — Як  діставались до полюса?

      — На  двох легких літаках на 7 пасажирських місць кожен, на лижах. Палива в баках було на 600 км. Дорогою сідали на дозаправку. Станція дозаправки — це просто кілька десятків металевих діжок серед крижаної пустелі. Місце посадки — нерівна снігова поверхня. Сідали в три заходи, поступово вирівнюючи сніг лижами.

      — І от нарешті — полюс!?

      — Так, на полюсі розташована постійно діюча американська полярна станція — «Амундсен Скотт». Там доволі часто сідають літаки, тому з посадкою проблем не було. Нас зустрів представник станції, який дуже зрадів, коли почув, що я з України. Виявилось, що він працював спостерігачем у нас під час президентських виборів і добре знає нашу країну.

      База є дуже сучасним комплексом із металевих ангарів. Всередині сухо і тепло, офісні й лабораторні приміщення; клерки в краватках, лаборанти в білих халатах, комп'ютери. Все дуже «по-американськи».

      — Сам полюс якось позначений?

      — Так, навіть два!

      — Тобто!?

      — Річ у тім, що реальний полюс постійно зміщується. Тому є офіційний знак, який символізує полюс, з прапорами країн, представники яких тут побували, встановлений багато років тому, і реальна точка, позначена чорною віхою, місце розташуваня якої постійно коригується. Ми були на точці через два тижні після останнього коригування. Відстань між офіційним і дійсним полюсами виявилась у 20 м.

      — Що робили на точці?

      — Хто на що здатен. Бігали, стрибали, перекидались через голову, американці обійшли точку на руках, японець виконував ритуальні танці, а данець оббіг навколо точки голий.

      — Що ти відчував у цю мить?

      — Тоді відчував тільки радісне збудження. Справжнє розуміння здійсненного прийшло, коли літак  піднявся  у повітря.

      — Які ще враження залишились про полюс?

      — Дуже гарні крижані тороси  біля підніжжя антарктичних гір, темно-синього кольору. Цій кризі багато тисяч років. Коли ти знаєш, що під твоїми ногами більше трьох кілометрів  криги, а довкола безкрає біле поле, на якому погляду нема за що зачепитись, а над головою — тільки небо, як ніколи відчуваєш себе піщинкою у неосяжному Всесвіті.

      Ще запам'яталась зустріч  з групою британців, які тільки-но здійснили аутентичний перехід до Південного полюса за маршрутом Скотта, використовуючи обладнання і одяг тиx часів. Втомлені, з обмороженими носами і пальцями, але щасливі святкували на базі закінчення свого походу.

      — Назад повертались без пригод?

      — Після повернення в «Петріот Хілз» довелося чекати чотири дні повернення другої частини групи. Вони затримались на полюсі через негоду. Півдороги назад до Аренаса  екіпаж літака на бортовому лепторі роздивлявся мої світлини з полюса, бо льотчики там ніколи не були.

      — Отже, сімдесят годин у повітрі і чотирнадцять діб очікування по готелях і наметових таборах заради п'яти годин на полюсі?

      — Так, Південний полюс — найважкодоступніше місце на планеті, і я дуже радий, що там побував.

      — Яке з вражень найбільш яскраве?

      — Ти не повіриш! Гарячий душ у номері готелю в Аренасі після повернення, яким я не міг насолодитися більше двох годин.

      — А далі?

      — Збираюсь побувати на Північному полюсі, а також мрію облетіти  навколо Землі на повітряній кулі.

      — Доволі амбітні плани!

      — Я завжди полюбляв подорожувати, відвідувати екзотичні країни, важкодоступні і малознайомі куточки планети, отримувати нові знання та яскраві враження. В подорожах майже не фотографую. Головне надбання — нові емоції і цікаві спогади.

Володимир ДЕХТЯРЕНКО.