У рубрику «Зірковий день» заслужений Шикидим, народний артист України Віктор Павлік примчав на своєму SAAB-і зі шкіряним бежевим салоном та тонованим склом. Так цілий день ми і носилися закоркованими вулицями Києва: з Лівого берега, де Віктор живе з дружиною Ларисою та сином Павликом і де підшуковував нову квартиру, — на Правий, з Подолу, де ми обідали в фаст-фуді і де він давав інтерв'ю для журналу, — до Бессарабки, на зустріч в управлінні культури, на виставку Олександра Бригінця на Липках, плюс теніс на Мінській, приватний виступ в готелі «Русь» і, врешті, знову на Дарницю — пакувати речі. Михайло Поплавський збирає друзів: тепер уже в регіонах — на 21 день, і знову на колесах з Мих Михом у прощальний тур поїхав і Віктор Павлік.
Зараз співак живе в Дарниці у дев'ятиповерховому панельному будинку на останньому поверсі, у, як він каже, «звичайній трикімнатній квартирі». Планує взяти позику в банку («Ні, ну де в мене такі гроші? В мене немає таких грошей — чверть мільйона викласти зразу...») і купити «незвичайну» — більшу за площею, в одній із київських новобудов. «Уже Павлик виростає, йому і бігати нема де», — пояснює він «УМ» своє рішення.
Отож спочатку ми їдемо на Лівобережну, яка аж рясніє новенькими жовтими багатоповерхівками. 100 квадратних метрів, три кімнати: «Одна буде спальня, також дитяча і вітальня», — одразу планує Віктор. — «Тут, бачиш, цікавий вид з вікна: Дніпро, Лавру видно, Оксану, оцю стоячу женщіну, як я її називаю, це ж коли буде парад — салюти дивитимемося, Пашка це любить».
Окрім «стоячої женщіни Оксани», у Віктора ще є багато різних, «самих любимих», «моїх хороших», «радостей», навіть перших любовей кілька. Коли я сідаю в машину, він каже: «Привіт, красуне!» — і одразу починає розповідати історію однієї зi своїх перших закоханостей. За цікавим збігом обставин Павлiку щойно подзвонила гуцулка Галя з далеких Карпат. «Ні, ти уяви, — каже він, одразу перевіряючи, чи зберіг її номер телефону однією рукою і кермуючи іншою. — Дзвонить телефон: «Альо, це Галя з Ворохти»... Так, наче нічого не бувало! Мені так цікаво, зараз їй же теж сорок, як і мені, якось у неї життя склалося, мабуть, сім'я, діти?.. Ми познайомилися ще дітьми в Ворохті, це сiм км від Татарова, в 1978 році, мені тоді було 13 років, і я грав там на танцях у новорічний вечір. Наприкінці 70-х у цьому Татарові жила моя старша сестра Люда (зараз вона в Москві), і там живе мій швагро — шурин російською. Ти сама звідки?
— Зі Львова.
— Так ти знаєш, хто такий швагро. І от моя юність пройшла в цьому Татарові. Звичайно, був там місцевий ВІА, а деколи я теж брав гітару, навчив їх всіх грати, співали тоді пісні «Машины времени»... І от коли ми грали в цій Ворохті на зимових канікулах, то познайомився з дівчинкою, вона була найкращою в залі, звали Галя, прізвище Галата — ну як познайомився, танцювали там одну пісню. І я собі її нібито полюбив, будемо казати, була однїєю з моїх перших любовей. Тому що моїм великим і справжнім першим коханням була Наталя Фатєєва.
— О, до речі, досі носиш її фото з собою?
— Звичайно є! Не віриш?
Упродовж нашої розмови Павлiк активно озирається по сторонах і дзеркалах бокового і заднього виду, час від часу коментуючи їзду якоїсь із сусідніх машин на зразок: «Хлопці, ну як мені з вами їхати, ну скажіть...». Часто дзвонить телефон, Віктор дістає популярну модель бізнес-класу досить великого розміру зі шкіряної сумочки-бар-сетки, яка висить у нього на шиї. Виявляється, окрім всього іншого, — це ще й справжній фотоархів: маленький хлопчик Віктор у смішних сонцезахисних окулярах, ще одна малеча — уже син Павлика, першокласник Павлик, Віктор із дружиною, також іще одна велика любов із жіночим іменем — «Анна Марія», група, заснована на початку 90-х, і в 1994-му визнана найкращим поп-гуртом України, де «Шикидим» був солістом.
— І Фатєєва от, прошу, — він протягує чорно-біле фото актриси. — Кілька років тому я був у Табачника на «Честь имею пригласить», сидів від неї за два столики і так мені цілий вечір кортіло підійти... не вистачило мужності, а колись же так закохався дитиною, казав: «Мама, вези мене в Москву, де кіно знімають».
А то я їхав у січні на Драгобрат, — ти що, думаєш, я де так загорів, на морях? Та два дні на лижах покатався! — і став біля магазину в цьому Татарові. А там дядько зупиняв машини, щоб підвезли до Яблуниці. І так ми з ним розговорился: він працює на «швидкій допомозі», і я розказав цю історію з Галатою. А дядько каже: «Та я їх знаю, в нас у селі тільки одна родина з таким прізвищем є». І я підписав свій диск, залишив на ньому свої координати з надією, що це потрапить до Галати. І от уявляєш — дзвінок! Я її взагалі не пам'ятаю, якби побачив, не впізнав, бачилися ж тільки раз... А от Лєну Соболєву я пам'ятаю. В Татарові є дитячий санаторій, де працювала моя сестра, й на всі канікули кілька років поспіль я їздив теж у цей санаторій, де й познайомився з цією Лєною з Калуша. Не можу її знайти, хоча після цього я був у Калуші сто разів. Пам'ятаю, як їхати на Ворохту, при дорозі є ресторанчик, називається «Піги», це по-нашому «двір», «обійстя». Колись дуже давно ми грали в ньому на весіллі, і от ця дівчинка Лєна Соболєва пройшла пішки з дитячого санаторію аж до того ресторанчику добрих шість кілометрів. Ну і ми там такі, сльози на очах...
«Оля, Анi, Юля»
Наша машина довго волочиться по мосту метро, будній день, початок дванадцятої — звична ситуація.
— Цікаво, яку музику слухає Віктор у машині, коли поруч немає співрозмовника?
— Радіо, причому завжди тільки одну станцію. А стосовно музики взагалі, то достатньо мати весь «Шакатак» (британський джаз-роковий гурт, заснований на початку 80-х. — Авт.), щоб зрозуміти, що таке якісна музика. От дивись, тут у мене ще є дуети Рея Чарльза з Тіною Тернер, зі Стінгом тощо. І от ця пісня... чекай, я спочатку подумаю, як нам на швидше доїхати (Павлiк запізнюється на 20 хвилин на офіційну зустріч. — Авт.)... ну що, ну пропусти мене, Вася... у 89 році була написана, її якийсь час виконував «Скрябін» (Віктор показує рукою на CD-програвач, в якому знаходиться демка з його, ще не виданими, піснями, зараз грає перший трек, який називається «Оля». — Авт.), а потім Кузьма подарував композицію мені. Страшенно її люблю, вже зробив присвяту Ані Лорак, і тепер і Маша, і Даша, і Катя — всі жінки можуть отримати цю пісню в подарунок...
— А Жозефіна?
— Жозя (сміється. — Авт.)
— А замість Оля ще можна вставити Юля, наприклад, це зараз актуально...(лукаво усміхається. — Авт.)
На тому ж компакті є ще одна композиція з репертуару Кузьми. Пісня «Годинник» увійде до вже давно планованого «скрябінського» триб'юту, де серед інших своє бачення пісень Андрія Кузьменка подають дуже різнопланові виконавці: Ані Лорак, Гарік Кричевський, гурт «Перкалаба» та інші. Павлiк розповідає, що його виконання «Годинника» Кузьмі сподобалося найбільше.
— При записі триб'юту, на твою думку, краще переспівати композицію на свій манер чи прагнути максимальної схожості з авторським варіантом?
— Я заспівав і так, і так. Справді, на манеру Кузьми дуже схоже, а це тому, що я з ним знайомий уже багато років (ще до «Анни Марії») і заспівав так, як відчуває він... А от цей звук, який ти чуєш, як на мене, один iз найкращих у країні, з Дніпропетровська (Віктор є одним із власників звукозаписуючої студії в цьому місті. — Авт.). Я саме планую там записувати новий російськомовний альбом «Твої очі», який будемо збувати в Росію. От наприкінці нового року вийшов християнський альбом «Хай буде так», і «Віктор Павлік. Live in Kiev» з живого сольного концерту в НП «Україна». А ще хочу зробити різні варіанти однієї пісні «Ти подобаєшся мені (всі версії)», а давай я тобі подарую, дивись, тут немає тільки маршу і акапельної версії з «Мен Саундом» — до речі, дуже кльово вийшло, вони навіть мають цю пісню у своєму репертуарі. Це вийшло схожим на акапельний варіант Esterday від Boys 2 Men.
— Пі біб!!!
...(дивиться в дзеркало заднього виду. — Авт.) Соррі!
Віктор саме паркується на проспекті Шевченка, біля Управління культури, де у нього призначена зустріч з особистих питань. Вона триває кілька хвилин, і ми одразу поспішаємо на Поділ — до ще однієї «найулюбленішої жінки» Віктора Павліка, редактора одного з журналів, на інтерв'ю.
— І взагалі, ти не тільки маєш цікавих знайомих, а ще й перебуваєш у, так би мовити, у родинних зв'язках з деякими...
— Так, з Ані Лорак і Дімою Клімашенком ми хрестили в Дніпропетровську дочку Саші Чоколенка, пам'ятаєш, Барон і «М'юзік степ»? А в Павлика взагалі три пари хресних: Анжеліка Рудницька, Галя Мельник, сiмейний лікар-стоматолог, Лєна Куцевалова. Батьки: відомий у музтусовці дядя Саша, Андрій Васін, директор «Русского радио» (Україна) і мій менеджер Iгор Атаманчук. Віктор слідкує за поворотом.
— Доця, ти знаєш, що я сьогодні ще кришки в роті не мав? Ну і шо, ну і куди я тут проїду... «Асвабаді праєзд». Ну і як, ну куда асвабадіть?
— Не було часу поснідати? А ти коли зазвичай прокидаєшся?
— О 9—10-й — коли б не заснув, раніше все одно прокинутися не можу. Павлик має свою кімнату, і коли він збирається до школи, то робить все доволі тихо — тато сплять (сміється. — Авт.). А вчора я йому подарував динозавра такого супер-пупер-великого — він дуже їх любить, знає всіх-всіх по назвах, ну там шмарозаври, іхтіозаври — і от цей подарунок ходить, ричить, очима блимає. Він сьогодні зранку хотів включити, але потім — розказувала дружина — каже: «Ні, тато спить, не буду». Потім приймаю ванну, душ не люблю, я навіть можу набрати ванну води просто, щоб вмитися. От тому я мрію мати власний будинок, щоб і басейн був (зосереджено слідкує за іншим поворотом — в браму, нахилившись уперед. — Авт.).
Куди піде людина, яка зранку ніяких «кришок» в роті не мала, після кількагодинного інтерв'ю на Подолі? Правильно, в один з подільських фаст-фудів. Віктор Павлік вирішив бути, так би мовити, звичайною людиною. Але перед тим, як зайти до ресторану швидкого харчування, знову дзвонить телефон, і знову кохана, точніше, найкоханіша — дружина Лариса.
«Ларунічка? Кохана моя, та синій... синій». Кричить у відчинене вікно: «Братик, як мені краще стати?» «Отак, отак, руль вправо» «А там нікто мєня нє ударіт? Вот ета машиночка, ета?». Весь цей час на зв'язку «висить» дружина. Ми заходимо в популярний фаст-фуд саме в годину пік: звивисті черги до каси, як наслідок, охолола їжа або розбовтаний томатний сік, столики зайняті. Віктор голосно розмовляє по телефону, чим привертає загальну увагу. Він вибирає овочевий суп, активно закликаючи мене зробити те ж саме: «Це ж полєзно, зайка!». Біля гарнірів працівників фаст-фуду більше, і він починає розмовляти з ними: «Шо, мої радості, шо мої хороші дєвочкі!». Асортимент в обідню пору непоганий, тому Віктор вирішує заодно поповнити домашні запаси провіанту («Це ж я на пару днів, ти ж не подумай, що я це все за раз з'їм»: «А отаке додому можна? Тебе як звуть? Льоша? Льошенька, давай це з собою (Віктор показує на незліченну кількість страв. — Авт.) А оце які котлетки? Вареники... Так добре зверху маслечком полий». Увесь цей час він сьорбає з супової тарілки овочевий суп: «Я зараз юшку надіп'ю, а потім сяду, ложкою ще там картоплю і решту поїм, і коли вже пообідаю, тоді замість чаю знову зап'ю юшкою. О!»
Столик, за який ми сідаємо, дивом звільняється. Відвідувачі примовляють: «Вікторе, ми так і знали, що ви сюди сядете!». Хтось підходить, щоб побажати смачного. Я їм повільно, тому Павлiк, який навіть допив свій суп, вирішує почаювати: витягаючи з кишені жменю копійок, жартує, що грав у «трубі» на Майдані, і приговорює: «Мені, будь ласка, чаю, чаю, чаю...», а коли приносить горнятко, накриває його пластмасовим стаканом для пива: «Ого, ого, ого». Це — потім демонструє він — для того, щоб поставити чай в машині у спеціальну підставку. Солодощі, навіть турецькі, до чаю і без нього Віктор не вживає. Жартує: в Туреччині об'ївся.
— Правда, що ти Руслану консультував перед «Євробаченням» у Стамбулі?
— А, Руслана... після «Євробачення» ми з нею бачилися аж один раз. Називається «До побачення, Євробачення». Словом, нема диму без вогню, але це не була консультація.
Я рік жив у Туреччині, розмо-вляю турецькою, ми і досі щоліта там відпочиваємо. Коли Руслана готувалася до конкурсу, то, логічно, їй цікаво про цю країну все було , от вона і попросила про міні-екскурсію. Я мав їхати з нею в Стамбул, але не збіглися графіки.
На звичайну білу футболку Віктор одягає свій кожушок бежевого кольору з хутра ондатри від українського виробника, який пасує до такого ж кольору чобіт і протертих джинсів. «Ти шо, така «шубка» — ураган! Дуже холодно — одягнув, спекотно — зняв, ти ж бачиш я взимку на короткий рукав ходжу, така тепла». На шиї знову опиняється відома сумочка: «Тут у мене є міні-диски, о, дивися (витягає ментоловий аерозоль для свіжості подиху, тричі бризкає, машина наповнюється м'ятним запахом. — Авт.), і ще от такий наркотик (витягає схожий балончик, іншого дизайну. — Авт.), що тут — посвідчення помічника депутата... мене вже по цій сумочці впізнають, уже дев'ять років із нею ходжу, тільки з нею не сплю, а так — всюди сумочка. Отут (проводить пальцем по шву. — Авт.) уже шито-перешито. О, ніж швейцарський, ліхтарик американський, тут в мене ще тема ключника, ціла зв'язка, пришитий спеціально для мобільного чохол (дістає з бокових і задніх закапелків різні речі. — Авт.). І ти запитаєш, де я її купив? Десь. У якомусь маленькому магазинчику у Дитячому світі, зовсім випадково... Скільки хочу купити якийсь аналог, не можу знайти. І якось я йду кілька років тому, підходить чоловік і каже, що він її шив, сто штук «хенд мейд»... всі зразу розкупили, а нову партію не робили».
Тепер ми їдемо на відкриття виставки «Ауспіції» Олександра Бригінця.Актор Віталій Борисюк, з яким Павлiк домовлявся в обідню пору грати в теніс, перепросив кількома годинами раніше, і вони домови-лися на вечір. Продовжуючи тему «Євробачення», ми розмовляємо про цьогорічні відбіркові тури, членом журі яких Віктор був у Чернівцях. «У Чернівцях було класно. Члени журі якось так здружилися, що через кілька днів мені навіть наснилося, що я закохався в Олену Мозгову. Коротше, я люблю Олену Мозгову!» Свого часу Віктор підписав відкритого листа Анжеліки Рудницької, яка протестували проти закриття «Території-А» і обурювалася проти політики директора музичних та розважальних програм Мозгової на Першому Національному, чим останню образив. Тоді вона напівжартома сказала: «Не пробачу, поки не побачу в газеті зізнання, що ти любиш Олену Мозгову».
На вході Віктора зустрічає Юля, представник порталу музичних новин «Територія А»: «Мені сьогодні подарували компакт «Зимова казка з «М1», — каже вона. — Вітя, ти там «зе бест»! Краще навіть, ніж Том Джонс (Павлiк виконував його композицію She's a Lady. — Авт.)». Трохи далі стоїть мама Анжеліки Рудницької, Павлiк з розпростертими обіймами кидається до неї: «Мамочко-о-о!». Але цей момент не встигає увіковічнити фотограф, тому Віктор каже: «Так, ще раз: мамочко-о!».
«Десь я вже бачив цю виставку», — іронізує Павлiк. Свого часу деякі з презентованих «мальовидел» стали ілюстраціями до його альбому: «Мегаденс» випустили невеликим накладом, це 60 хвилин танцювальної музики, нарізки з різних павлi-кiвських пісень. Тепер ми от хочемо випустити «Павлікс мегаденс-2006».
Представники «Території А», таке враження, полюють того вечора на Шикидима, і вже на виході його перестріває ще одна: «До речі, — каже вона, — йду я по Шарм-ель-Шейху, стоїть музична розкладка. Я так глянула і проходжу повз, е-е-е... повертаюся назад. Це ще хто там? — стоїть компакт Віктора Павліка».
Питаю:
— Як ти уявляєш собі свого слухача?
— Можливо, це буде доволі упереджено, на сцену мені виносять квіти як малі діти, так і літні люди.
— Ну, звичайно, діти виносять тому, що їх посилають на сцену батьки — «щоб радість була».
— Мабуть, так. Але я б не сказав, що мій слухач — тільки бальзаківського віку...
— Я цього не сказала!
— Ну, не неформали точно. Не ті, хто слухає Лагутенка, Земфіру...
— А як би ти сам охарактеризував свій стиль?
— Попса. Трохи естради. Хоча музика дуже різна, так само як і товаришую не тільки з «Територією А», як ти кажеш, а й з іншою «категорією». Наприклад, з Санею Положинським, він мене жартома капітаном називає. Ми коли у «Форт Буаярд» їздили, я був головою команди.
— Ми якось обговорювали з колегами твою творчість, і так якось з'ясували, що ти не до кінця використовуєш свій потенціал. Скажімо, останнім часом ми не чули яскравого народного хіта на зразок «Шикидим» чи «Ні обіцянок, ні пробачень».
— Так, я думаю, — це відсутність менеджменту, команди. Можливо, ще тому, що коли була пісня «Шикидим» — вона була тільки одна, а зараз я випускаю багато чого нового, і важко зрозуміти, що ж тут хіт.
Павлiк помчав від нас у звечорілий Київ там, де і з'явився, — на Дарниці. Поїхав до найкоханішої жінки Лариси, щоб зранку знову вирушити в дорогу — треба заробляти гроші, «женщіна Оксана» теж чекає...
Автобус із туристами їде Карпатами, зупиняється під Яблунівським перевалом біля колиби, щоб з джерела попили водичку. А старий гуцул з полонини побачив, що люди п'ють воду, і кричить: «Лю-юдо-оньки! Не пийте воду, вона отруйна!». Реакції ніякої, він розуміє, що його не чують, починає бігти і кричати: «Не пийте воду, вона отруйна!». Знову не реагують, він біжить, падає, вдаряється об смереку, знову встає, біжить: «Не пийтеее...» Добігає: «Е-хе-е-хе, кажу, не пийте воду, бо вона отруйна!» Повертається крайній турист і каже: «Что ви гаваріцє? Ми туристи с Расії і нє очєнь панімаєм ваш язик». А гуцул: «Я говорю, пийте мєдлєнно, она очєнь холодная...»
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
