Леонід Кононович: У школі я носив по селу на палиці голову з бюсту Лєніна. З того часу у мене й почалися проблеми з владою

      Як розповідає сам Леонід Кононович, десь до чотирнадцяти років він був щиро переконаний, що у Лєніна була перша жінка, у якої росла борода, і звалась вона Карла Марла. Саме вона тричі вистрілила Лєнінові з нагана у груди отруєними кулями. Це сталося після того, як Лєнін прийшов п'яний із Кремля, й Карла Марла видалася йому така гидомирна, що він вирішив її круг хати поганяти. Жінка й не витримала.

      А недавно письменник знайшов записи, які зробив іще школярем. Вони називалися «Народ про Лєніна. Кононович Л., учень 6-б класу. Радянський Союз». «Ти не уявляєш, які це люди були, ті українські баби, народжені в кінці XIX на початку XX сторіччя! — розповідає Леонід. — Радянська влада не могла на них психологічно вплинути. Ці люди мали про все власні уявлення й не вірили ніяким агітаційним байкам».

      Головний редактор видавництва «Кальварія» Петро Мацкевич, який видав найбільшу кількість книжок Леоніда Кононовича, любить повторювати, що твір, подібний за силою до нового роману «Тема для медитації», може з'явитися в літературі певного народу не частіше, ніж раз на п'ятдесят років. Зрозуміло, що видавцям не завжди можна довіряти щодо компліментів на адресу своїх авторів. Але з романом Кононовича маємо саме той випадок, коли цю думку поділяють і критики, і читачі, і видавці, і, що трапляється не так уже й часто, самі письменники.

      Так чесно і страшно про роз'ятрену рану нашого народу, геноцид українців, влаштований комуністичним режимом Совєцького Союзу, як Леонід Кононович у «Темі для медитації», висунутiй Черкаським університетом ім. Б. Хмельницького на здобуття Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, не писав іще ніхто. Так само, як ніхто з вітчизняних письменників середини XX початку XXI сторіччя досі так глибоко не досліджував питання злочину і кари на українському грунті, не проектував його на національну психологію.

Від «кримінального чтива» до філософії

      — Широке коло читачів знає тебе як «батька українського детективу». Зараз, як мені відомо, на популярному жанрі «поставлено хрест». А від детективів ти перейшов одразу до складнющої філософії, переклавши з французької «непідйомну» (часом навіть для прочитання) «цеглину» Жана Бодріяра «Символічний обмін і смерть»?

      — Справді, з детективами я «зав'язав» назавжди. Та й писати я їх почав лише для того, щоб заповнити порожнє місце. Адже українська література не мала свого детективу, і мене це, можна сказати, ображало. Хоча, якби не брати Капранови, то хтозна, що було б з українським детективом і чи був би він узагалі. Адже мій роман «Я, зомбі» через десять років після його написання вирішили видати саме вони, створивши власне видавництво «Зелений пес». Саме Капранови і розтопили цю кригу. А письменник цікавіший тоді, коли він має багато облич. Саме ці різні обличчя побачив у мені головний редактор видавництва «Кальварія» Петро Мацкевич. Стосовно моєї перекладацької роботи, то, звичайно ж, перекладати важко. Хоча... все відносно: написати власний складний твір ще важче. Найскладніше перекладати наукову літературу: філософію, соціологію. Художню літературу — легше. Торік я переклав перший том Жана-Поля Сартра «Вік зрілості» із трилогії «Шляхи свободи» (він, до речі, щойно з'явився у видавництві «Юніверс»). Цей прозовий текст я перекладав легко і з великим задоволенням. Що стосується «Маленького принца» Антуана де Сент Екзюпері, то я його теж переклав. Якось, ще сімдесят четвертого року в Павла Загребельного запитали, як він ставиться до роману «Чайка на ім'я Джонатан Лівінгстон» Річарда Баха. Загребельний відповів, що він не любить притч, тому нічого про цей твір сказати не може. Я теж не люблю «Маленького принца», але його треба було перекласти, бо це твір світового значення. Що стосується Жана Бодріяра, то його «Символічний обмін і смерть» неможливо назвати ні винятково філософською літературою, ні художньою. Бодріяр є Бодріяр, це надзвичайна особистість і надзвичайний текст.

      — Всі визнають, що цей текст неймовірно складний для перекладу. Не прикро, що всі лаври так і залишилися у Бодріяра, а першому перекладачеві цього тексту українською мовою Леонідові Кононовичу — анічогісінько?

      — Ай, та ну тебе! Мені лаври не треба.

      — Що ж тобі треба?

      — Я й сам не знаю.

      Деякий час свідком нашої розмови був лауреат Шевченківської премії за 1997 рік Олесь Уляненко. Час від часу, нудьгуючи, він підкидав якісь репліки. От і на запитання про лаври, Олесь уставив: «А що йому треба? Оно купив якогось кожуха на гонорар? Купив! Ото й добре». Леонід заперечив:

      — Ні, не купив.

      — А що можна було купити на гонорар за такий переклад?

      — Багато чого, але не хочу я говорити про гонорари.

      — Ну хоч квартиру якусь у Києві можна було купити? (Леонід мешкає в селі під Києвом у старенькій хатинці над урвищем. — Авт.)

      — Не сміши мене...

      — Ну хоч торбу жувачок можна було купити?

      — Це можна. Але ти дивуєш мене, навіщо про гроші говорити? Гроші — це другорядне, не люблю про них.

      — То розкажи тоді про детективні агентства, в яких ти працював, а потім використовував свій досвід у романах.

      — Розповідав я вже про ті агентства. Набридло. Давай краще поговоримо про історії, пов'язані з «Темою для медитації».

«Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС» (із фольклору)

      За п'ятнадцять років знайомства з Леонідом мені, здається, вдалося зрозуміти, чого найбільше в житті не любить і не сприймає цей терплячий і на позір спокійний чоловік. Ніщо не викликає в нього такої відрази й непорозуміння, як люди, котрі живуть так, наче в них за спинами немає плечей дідів і прадідів; люди, які мовби вийшли з порожнечі. А ще мені здається, що якби Кононович мав таке здоров'я, як герой його романів супермен Оскар, то він би не писав книжок, а подався б гайдамакувати.

      — Чула думки, що «Тема для медитації» написана у стилістиці, яка ідеально підходить для твору, що претендує на Державну премію ім. Т. Шевченка. Себто Леонід Кононович писав твір, завчасно «мітячи» на звання шевченківського лавреата...

      — На Шевченківську премію подають твори не лише монументальні, а й такі, що відповідають певному формату.

      — І, пишучи свій роман, ти паралельно думав про те, щоб він «вписався» у цей формат?

      — У положенні про Шевченківську премію написано, що нею нагороджуються твори, які є вершинними здобутками української літератури. З огляду на це, мій роман цілком «вписується» у цей формат, бо він і є тим «вершинним здобутком». Тобто таким твором, якого в нашій літературі ще не було. Але «мітити», як ти кажеш, на щось, і написати, — це різні речі. Частини «Теми для медитації» я написав ще у вісімдесяті роки. Тоді годі було й уявити, що твір, у якому підняті такі болючі теми, може претендувати не лише на найвищу державну премію, а й узагалі може бути надрукованим. Дописав я його лише тоді, коли мої друзі з видавництва «Кальварія», почувши, про що має йтися у романі, пообіцяли мені якщо й не видати його, то принаймні прочитати. Себто, нічого напевно не гарантували, але надію дали.

      — У романі наріжним каменем є тема зла, втіленого в комуністичній ідеології. В багатьох своїх інтерв'ю ти цілком відверто, без жодних «але» і без напівтонів кажеш, що цю ідеологію замало просто заборонити. Її адепти і носії конче мусять бути суворо покарані, як свого часу покарано було нацистів. Чи потрібен Україні свій «нюрнберзький процес»? Скажімо, наші сусіди росіяни в більшості своїй переконані: якщо заборонити комунізм сьогодні, завтра він почне розквітати. Так само, як, попри сучасну публічну антифашистську політику, розквітає в Німеччині неофашизм.

       — Ми живемо сьогодні, а не завтра. А саме сьогоднішня біда України полягає в тому, що нею керують колишні члени КПРС і багато партій сьогодні є ідеологами марксизму-ленінізму. Тому одна з ідей мого роману полягає в тому, що всі без винятку члени Компартії мусять бути виселені у Чорнобильську зону. А друга ідея полягає в тому, що слід заборонити діяльність усіх партій лівого спектра: прогресивно-соціалістичної, соціалістичної, СДПУ(о). Тоді очиститься насамперед Верховна Рада, яка складається переважно з колишніх комуністів, і почнеться нарешті рух уперед.

      — Уявляєш, як відреагують на ці твої слова члени деяких партій, які кожен свій гнилий подих і кожен злочинний вчинок прикривають ширмою «демократичного поступу»?

      — Пам'ятаєш, Черчілль назвав демократію «прямою кишкою сучасної цивілізації»? Справжня демократія не має жодного шансу прижитися в країні, якою керують колишні комуністи. Коли вони зникнуть, лише тоді й почне народжуватися демократія. Або націократія, немає різніці.

      — Сучасна реакція всієї української нації на геноцид та інші злочини комуністичного режиму цілком відповідає реакції людини, що зазнала глибокої психічної травми. Спрацьовує самозахист організму, і травмована особа просто викидає з пам'яті власну кривду, забуваючи й самого кривдника. Як ти вважаєш, — це психічний самозахист, християнська терпимість чи звичайна безхребетність?

      — Як на мене, суспільство зробили безхребетним і розбестили саме ті люди, яких не усунули від влади 1991 року. Навіть не розбестили, а просто отруїли, отруїли цинізмом. Проголосивши незалежність України, вони не зробили до тієї незалежності жодного кроку, зате остаточно пограбували країну. Цей цинізм позначився і на літературі. Літературний текст має бути сакральним, доносити людям найважливіші речі. Останні ж кілька років література перетворилася на суцільний симулякр, продукуються тексти ні про що. Пописувати книжечки зараз популярно, зокрема серед бізнесвумен. Скажімо, жіночка цілий день «робить гроші» (себто, займається тим, що грабує і дурить своїх клієнтів), а ввечері сідає писати роман, який потім за власні гроші й видає. А народові потім кажуть: «Дивіться, яка багатогранна особистість! Вона й на роботі все встигає, і машину гарну має, і квартиру, хоч конем скачи, і сама вона, як лялечка, та ще й книжку написала, оно в серванті у неї стоїть!» Саме через оте отруєння цинізмом книжка стала в один ряд із матеріальними категоріями, її місце в серванті.

      Мені багато хто закидає, що в романі я роблю звірячі заклики: поставити комуніста на коліна, підставити йому до горла ножа і запитати, як же він міг записатися у Комуністичну партію. Доводилось також чути від колишніх комуністів виправдання, мовляв, а що ми там робили, нічого ми не робили, руку на зборах піднімали і все. Але ж усі члени компартії завжди вирізнялися викривленням ціннісних орієнтацій, патологією психіки. Нормальна людина просто органічно не може бути членом партії.

Історії з життя від Леоніда Кононовича

      1956 року в Київському педінституті ім. Горького на партзборах розбирали поведінку одного чоловіка, який загубив партквиток. Влаштували традиційне таке судилище, хтось і запитує: «Ну як же ти примудрився загубити святая-святих?» — «Та як? — відповідає «підсудний», — носив його у піджаку, в кишені біля серця, а там нема гудзика. Ото десь був нахилився, квиток і випав». Тоді встає якийсь однопартієць і каже: «Де ж ти оце зберігаєш партквиток? Хіба ж так можна? Я, — каже, — ношу його в задній кишені штанів, бо там є гудзик, і квиток ніколи не зможе звідти випасти». Тут у залі настала мертва тиша. Аж раптом як закричать усі ті кілька тисяч комуністів: «Ах ти ж мерзотник, ти ворог народу, то ти цю святиню з профілем Леніна в такому місці носиш?» Дехто навіть бити кинувся того чоловіка. Парторг якось їх заспокоїв і поставив на голосування питання про виключення бідолашного порадника з партії. Про партійця, задля якого зібралися на збори, ледь не забули. Зрештою комуніст, який загубив партквиток, відбувся лише усною доганою, і йому постановили видати новий квиток. Адже він його біля серця носив, а не в задній кишені штанів.

      Або, наприклад, був випадок уже в сімдесяті роки. В одного комуніста жив маленький цуцичок, який його дуже сильно любив. Як чоловік той їхав у відрядження, то песик лягав у буді, нічого не їв і не пив, аж поки господар не повернеться — тужив страшенно. А так — бігав за ним скрізь. Але біда в тому, що собака ходив за ним і на партзбори. Причому хитрував, бо той чоловік його за собою у двері не пускав, але собака чекав, поки зайде хтось інший і між ногами проскакував у залу та ховався під стільцями. Та й то не біда! Біда в тому, що комуністи наприкінці своїх партзборів співали «Інтернаціонал». І саме під час приспіву «Чуєш, сурми заграли» песик починав скавуліти, гавкати і підвивати, причому дуже меланхолійно, щоб не сказати, душевно.

      Господаря того попередили раз, другий, третій, зрештою парторг наказав утопити того собаку, щоб не заважав їхній парторганізації виконувати «Інтернаціонал». А чоловік той, хоч і псував песик його стосунки з парторгом, любив тваринку: «За що ж його, — питає, — топити, собака ж усе-таки — друг людини, так само майже, як і жінка?» А парторг відповідає: «За антикомунізм». Але не зміг чоловік утопити песика. Просто наступного разу замкнув його в гаражі. А там було малесеньке віконечко, загратоване хрест-навхрест. Як той клятий пес через нього виліз — невідомо. Запитують у того чоловіка: « То де собака?» — «Та утопив», — каже. Ну, все нормально, спокійно, наприкінці зборів устали, щоб заспівати «Інтернаціонал», аж раптом на приспіві — жалісливе собаче виття. «А-а-а, то тобі собака дорожчий од партії?!» — запитує парторг. Поставили питання на порядок денний і виключили його з лав КПРС.

      Ця друга історія у вустах Леоніда Кононовича прозвучала особливо зворушливо. Колись і у нього був найвідданіший друг, якого письменник зробив одним із головних персонажів своїх детективних романів, пес Більбонський, відомий тим, що вряди-годи складав своєму господареві компанію, попиваючи з ним коньячок. «Правда, я йому багацько не наливав, — розповідає Леонід. — Бо він тоді дурний ставав і дуже нав'язливий. Якось так рвався до хати, що навіть шибку у вікні вибив». Більбонського вбили недобрі люди, коли той побіг був десь попід ліс «парубкувати». Іншого пса Кононович так і не завів.