Своє право використовувати на робочому місці «порнографию», тобто українську мову, працівник молокозаводу тепер намагається відстояти у Кіровському районному суді Донецька.
Молоко, кажуть, у корови на язиці. А ось у людини цей корисний продукт харчування так зветься і на «языке», і мовою. Та чого тільки в житті не буває!.. Отож на виробництві, де опікуються переважно молочною продукцією, спалахнув дещо незвичний конфлікт. Одному з представників керівної ланки молокозаводу дуже не сподобалося, що його підлеглий вперто називає молоко, сметану, кефір та все і всіх довкола виключно українською мовою. І щоб змусити україномовного підлеглого «говорить нормально», він спершу з нього привселюдно глузував. Не допомогло. Тоді навіть довелося збирати цехове засідання, на якому небораку не тільки добряче «пропісочили», а й перевели зі старшого машиніста в помічника. Правда, як це часто буває, на його ж прохання...
Абсурд? Де там! Це реальні події на одному з підприємств обласного центру східної України.
«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», — до цього діагнозу, поставленого знаною і знаковою поетесою Ліною Костенко, важко щось додати. Хіба тільки таке — у націй свою рідну мову й справді «відбирає», а ось у пересічних «маленьких українців» її відбирають. Причому досить відверто, послідовно, нахабно й цинічно. І не тільки, наприклад, на робочому місці, а й у залі судових засідань. Не вірите? Ну й даремно. Свіжий приклад подібних перипетій навколо використання донеччанином державної мови — судовий позов 41-річного мешканця Донецька Юрія Литвина до Кіровського районного суду.
Позаминулорічні події в Сіверськодонецьку зіграли злий жарт з ініціаторами отого резонансного зібрання «федерастів». Емоційні нахваляння державних мужів, які, перебуваючи на державних посадах і отримуючи державні зарплати й пільги, намагалися для порятунку власних грішних сідниць роздерти ту ж державу на шмаття, викликало огиду навіть у мешканців Донбасу з помітними проросійськими поглядами. Тому й не дивно, що восени минулого року, коли одна з шовіністичних політсил заходилася влаштовувати посеред Донецька річницю отієї ганебної події, ця ідея з тріском провалилася. На площу тоді не ризикнули прийти навіть організатори, які в останню мить теж збагнули убогість і безперспективність своїх намірів.
А оскільки немає лиха без добра, мешканці краю відтоді пізнали не тільки справжню ціну своїм лукавим та облудливим керманичам, а й зовсім по-іншому почали ставитися і до державної цілісності, і до державної мови. Наприклад, пересічний російськомовний мешканець Донецька Юрій Литвин тепер нітрохи не приховує, що бажання спілкуватися українською мовою в нього виникло саме після Сіверськодонецьких закликів.
«Чесно кажучи, — зізнається він, — не відразу зміг використовувати мову сповна, бо не вистачало словникового запасу. Річ у тім, що я все життя прожив у Донецьку ( за винятком п'яти років навчання в Ленінграді, де отримував вищу освіту) і завжди спілкувався російською. Окрім, звісно, уроків української мови в середній міській школі № 59».
Не секрет — розмовляти в Донецьку скрізь державною і не відчувати тиску з боку іншомовних городян явище дуже рідкісне й навіть унікальне. Дуже швидко збагнув це на власному досвіді і Юрій Литвин. «Спілкуючись українською принципово стовідсотково, незалежно де і з ким, я на собі відчув, що це таке — ось так поводити себе в Донецьку. Майже весь час відчуваєш до себе вороже ставлення. І головне те, що не від простих земляків, а здебільшого від посадових осіб чи працівників різних державних установ. Саме від них і доводиться отримувати погано приховані образи та натяки на те, що спілкуватися українською — це не просто неправильно, а й узагалі погано...»
До честі пана Юрія, він не знітився і ні на крок не відступив від обраної позиції. За що невдовзі й поплатився. Бо як потiм сам із подивом збагнув, що трудиться на «закритому» для державної мови Донецькому міськмолокозаводі № 2. Ні, на прохідній згаданого підприємства не висить грізне попередження на кшталт «Разговаривать на территории на украинском языке запрещается». Однак намагання старшого машиніста розмовляти не російською представники вищого керівництва тут зустріли «в штики».
«Коли я почав використовувати українську мову на підприємстві, де працюю, — поділився він спогадами з кореспондентом «УМ», — то зазнав всіляких образ та переслідувань від свого безпосереднього керівника — начальника цеху. Все почалося із докорів «Ты что, не можешь говорить нормально — на русском языке?» і продовжувалось привселюдним психологічним тиском на мене із метою змусити відмовитися від спілкування українською мовою. Начальник також декілька разів своїми усними та письмовими розпорядженнями по цеху забороняв мені використовувати українську мову у виробничих стосунках. А через те, що я продовжував спілкуватися державною, було проведено зібрання працівників цеху, наслідком якого стало звільнення мене з посади старшого машиніста. Тобто я став молодшим машиністом і відтоді отримав менші можливості спілкуватися з іншими працівниками та робити записи у змінному журналі. А ще одним прикладом знущання, до чого вдався мій начальник, використовуючи свою посаду, стало те, що він відмовився підписати мою заяву на відпустку, написану українською мовою. Сказав, що ухвалить її лише тоді, коли вона буде написана російською...»
Важкувато, погодьтеся, повірити, що подібне відбувається в наші дні на підприємстві одного з найбільших обласних центрів України. Утім міськмолокозавод, де, схоже, всерйоз дехто побоюється, що від вживання української мови молоко скисне — ще півбіди. Досить колоритні перипетії навколо використання Ю. Литвином державної мови отримали продовження вже й у Кіровському районному суді, куди він звернувся, аби відстояти свої конституційні права.
У своєму позові машиніст, якого перевели на нижчу посаду, тепер акцентує увагу на поведінці начальника цеху Володимира Доброхліба, який «забороняє мені використовувати українську державну мову у службових стосунках, привселюдно ображав мене через те, що я розмовляю і пишу українською мовою».
Їй-бо, спершу в позивача склалося враження, що його звернення — ніби в стіну горохом. Тому невдовзі він уже змушений був писати заяву про відвід судді Сергія Проніна, який головував на попередньому засіданні. Причиною такого кроку стало те, що згаданий суддя вів процес... російською мовою. Закономірно, в Юрія Литвина з'явилися сумніви стосовно того, чи зможе цей суддя, розглядаючи предмет суперечки, бути об'єктивним та неупередженим. Зрештою, на його боці в цьому випадку й законодавство, дотримання якого гарантується у тому ж «храмі законності». На це й сподівався позивач, пишучи в своїй заяві: «Заперечую проти ведення процесу суддею Проніним С. Г., який не володіє державною мовою, порушує ст. 10 Конституції України та ст. 7 Цивільного процесуального кодексу України і наполягаю на передачі справи іншому судді, який би досконало знав державну мову і не порушував чинного мовного законодавства».
На цю заяву в Кіровському районному суді Донецька таки відреагували — наступне засідання суддя С. Пронін уже вів українською мовою. А безпосередньо перед засіданням кореспондент «УМ», закономірно, захотів почути думку протилежної сторони — відповідача. Однак начальник цеху Володимир Доброхліб у присутності юристконсульта підприємства Андрія Васенка відмовився коментувати власну позицію. Сказав тільки «Ізвіні...» й натякнув, що все можна буде почути вже в суді.
Отож з його точкою зору довелося знайомитися винятково з документів. Зокрема із заперечення на позовну заяву, поданого до Кіровського райсуду. Володимир Доброхліб, певна річ, не погоджується з тим, що своїми діями завдавав своєму підлеглому моральної шкоди і тому вважає — «исковые требования Литвина Ю.И. безосновательными и не отвечающими действительности».
Власну позицію в запереченні начальник цеху аргументує так. Мовляв, цех, про який ідеться, належить до вибухонебезпечної категорії «Д», і тут трудяться ще 15 чоловік «различных национальностей, многие из которых не владеют украинским языком». Тобто керівник наголошує на тому, що застосування у виробничій документації української мови, незрозумілої для декого, може призвести до хибного трактування опису технічного стану обладнання, що, в свою чергу, не виключає жахливу техногенну аварію. І підсумовує «Запрет на использование украинского языка мною не осуществлялся». А сам судовий позов узагалі вважає прагненням дискредитувати його серед підлеглих та «нагнетанием межнациональных противоречий в трудовом коллективе» і тому прохає у задоволенні позовних вимог Литвину Ю. відмовити в повному обсязі.
Своєю відповідною ухвалою Кіровський суд уже зобов'язав керівників молокозаводу передати відповідні документи — протокол цехового засідання, змінний журнал тощо, де можна відшукати сліди отого непростого мовного протистояння. Приміром, у змінному журналі на одній зі сторінок є робочий запис, зроблений Ю. Литвином: «Здається, вентилі на охоложувачах повітря у кам. № 101в не тримають — йде обморозка». А поряд чиєсь «резюме» — «Что за порнография в журнале?»
Щоправда, в протоколі цехового засідання зафіксовано, що виступаючі таки утримувалися називати державну мову «порнографією», а тільки ратують за те, аби записи тут велися винятково російською мовою. А головний механік Володимир Дубінін ще й вніс цінну пропозицію: «Если Литвин Ю. И. хочет вести записи в журнале на украинском языке, тогда рядом пусть пишет перевод на русский язык, чтобы эти записи были понятны всем».
Збори тоді постановили: в добовому журналі писати російською мовою — проголосували одноголосно. А також перевести Ю. Литвина із старшого машиніста помічником машиніста. Причому на його ж прохання. У протоколі й справді зафіксовано подібне прохання позивача, яке, за його словами, він справді був висловив після того, як його вже добряче «дістали»...
Суду ще належить ретельно вивчити всі подані документи та опитати свідків, які мають посприяти винесенню судом справедливого рішення. А поки ж з'ясувалася цікава деталь. Не секрет, що в Донецьку мешкають багато вихідців із західних областей держави. І давно побутує думка, що саме «мєстные донецкие» притісняють їх стосовно вживання тут української мови. Та де там! Юрій Литвин, який через суд намагається відстоювати своє право на державну мову на робочому місці, народився в Донецьку. А його опонент — начальник цеху Володимир Доброхліб, виявляється, приїхав сюди з одного із сіл Сумської області, де здебільшого розмовляють саме отією мовою, яка в очолюваному ним цеху тепер чомусь викликає асоціації із, даруйте, порнографією...
А де народилася одна зі співробітниць Ленінського районного суду Донецька, мабуть, абсолютно не цікаво. Тим більше, що жіночка виявилася напрочуд гуманною. Коли Юрій Литвин, звернувшись сюди, попрохав підказати адресу Кіровського райсуду, вона його не подряпала і навіть не виматюкала. А тільки голосно порадила: «Идите отсюда вместе со своим украинским языком, знаете куда...»
І покликала охоронця, аби той показав найкоротшу дорогу з державної установи, де навіть кілька слів державною мовою викликають напад агресії та люті.
